Алексей Волков – Амністія для Хакера (страница 16)

— Наляжемо… — скривившись, невесело повторив Кобища і витяг із пачки сигарету. — Зараз працюємо у квартирі. Ти далі труси свідків. Сьогодні ніхто не спатиме. І завтра. Схоже, у нас тут пішло-поїхало…

Опери перезирнулися. Цю фразу начальник відділу промовляв лише у тих випадках, коли виникало побоювання, що ситуація виходить з-під контролю.

Телефон у кишені майора задзвонив через сорок п’ять хвилин. Це був Приходько.

У кімнаті стояла тиша. За три хвилини Кобища поклав мобільний до кишені й сказав:

— Тридцять восьмий калібр, та сама «Беретта». Каже, що ніби знову з глушником тієї ж системи. А враховуючи попередній висновок судмедекспертизи, стріляли за годину до нашої появи… Твою ж мать…

Картина складалася весела. Виходило, діяв той самий нахабний дилетант, який пришив Ромазана. Він постійно був на півкроку попереду них, при цьому працював розкуто, нехтуючи або просто не знаючи елементарних правил. Що й казати, якщо справа вже дійшла до дешевих ефектів на зразок послань, написаних кров’ю жертв на стінах, залишених невідомо для кого! Схиблений романтик. Або, навпаки, віртуоз, який майстерно заплутує слідство.

— Ну що ж, — заговорив нарешті майор, — от ви й дочекалися. Це хотіли почути?

Обидва кивнули у відповідь, а Можейко додав:

— Я знав, що це той самий. Просто відчував, що це він. Якщо хочете, в мене на нього якийсь нюх з’явився…

Кобища тільки несхвально зиркнув на свого помічника, а той продовжив:

— Гадаю, скоріш за все, тут відбулася їхня розбірка. Вони таки знайшли те, що шукали, і про це свідчить витягнута решітка та обірвана нитка. Після того як цінність опинилася в їхніх руках, він їх просто прибрав.

— Схоже на те, — підтримав його і Сердюк, — знайшли, пішли до кімнати, і він їх…

— А яку роль відіграє ніж, знайдений на підлозі, — втрутився начальник, — і що робила при цьому молода комерсантка Наталія Миколаївна Косовська, якщо взагалі була тут присутня?

Ті двоє замовкли.

— Гадаю, все відбулося трохи не так, — продовжував Кобища. — Імовірніше, він застрелив своїх спільників не після отримання знахідки, а до того. Можливо, в нього були підстави сподіватися, що швидко знайде місце схованки. Безперечно, Ромазан, який часто бував у своєї родички, заховав це тут. Тепер, думаю, у цьому немає жодного сумніву. Той, хто здійснив напад на його квартиру, не знайшов там того, що потрібно, або знайшов не те. Коли це з’ясувалося, на квартиру налетіли вдруге, вже опечатану. Безперечно, цього разу він був не сам. Один таке за ніч не зробить. Та й хтось повинен стояти на шухері, інакше ризик надто великий. Отже, вдруге працювала команда. Не знайшли знову нічого. Тоді й почали шерстити Ромазанових родичів. Гадаю, хтось один там думає за всіх. Можливо, це той наш бородатий. А може, й ні. Те, що стріляє один і той самий пістолет, не означає, що тисне на спуск одна й та сама людина. Але менше з тим. Той, хто в них думає і приймає рішення, гадаю, відразу встановив, що з Ромазанової квартири після вбивства було взято не те, що потрібно, бо вже за два дні на цвинтарі він розгорнув пошуки родичів із встановленням місць їхнього проживання. Можливо, за якимось критерієм він одразу встановив, що схованка знаходиться саме тут, у Наталії Косовської, адже хлопець, який знайшов цю адресу, отримав приз, а потім почав він також саме звідси. Щоправда, є одне «але». Вони чомусь довго чекали, а тоді спочатку налетіли на опечатану квартиру і лише потім заявилися сюди, взявши в помешканні Наталії Косовської те, що так довго шукали, додам, знову-таки за нашими припущеннями. Гадаю, саме таке загальне уявлення складається на даний момент…

— Можливо, були в них якісь вагомі підстави вважати, що Ромазан тримав це все-таки у власній квартирі? — вголос подумав Можейко.

— Можливо, — погодився майор. — А от далі ми знову спостерігаємо доволі дивні речі. Не конче зрозуміла для мене сцена розправи. Ці двоє вочевидь не чекали такого повороту. Вбивця мав тримати пістолет у руці. Витягти пістолет звідки б не було і зробити чотири постріли — на це потрібен час. А вони також не діти. Принаймні другий повинен був спробувати також вихопити зброю. А диви — обидва виявилися беззахисними, наче ягнятка. Ну, ніж у руці того, що в куртці, я не рахую. Гадаю, це не був самозахист. Загиблий дістав ніж для чогось іншого. Можливо, ним знову збиралися потрошити подушки або дивани. Безглуздо, погодьтеся, хапатися за ніж, коли за поясом пістолет. Ніж, звичайно, повинен належати загиблому в куртці, оскільки такий самий у другого в кишені. Ви згодні?

Обидва кивнули, а Кобища вів далі:

— Пістолет мав бути у нього в руці, причому це не викликало підозри тих двох. Це ще один доказ того, що вбивство сталося ще до відкриття схованки у вентиляційній шафі. Якби знахідка вже була в них, навряд чи ті двоє спокійно б дивилися на зброю в руках третього. Так от, чому ж він витяг пістолет? Гадаю, збирався полякати Наталію Миколаївну, як перед тим її дядечка. А коли вона все виклала, почав палити по своїх спільниках, аби потім з ними не ділитися.

— Де тоді дівчина? — відрубав Можейко.

Кобища тільки скривився.

— Варіантів купа. Забрав як заручницю, забрав, бо знову не був упевнений, що взяв те, що потрібно, і так далі. А можливо, її все-таки не було тут при цьому. А може, коли він почав стріляти, дівчина зірвалася й побігла, а зараз десь переховується, налякана до смерті. Га? Уявіть собі — він знає, що ті також озброєні. Якщо він уже почав їх дірявити, то мусив скінчити це, інакше хтось із них вихопив би зброю і також вистрелив. А вона прожогом, фіть — і все. Ну, не встиг просто!

— Не впевнений… — зауважив Можейко, — що так могло статися. Уявіть собі — з квартири вислизнула людина, яка бачила вбивство і вбивцю! Вона втікає геть і, не виключено, істерично кричить або ж, навпаки, швидко залітає до таксофона і повідомляє куди слід. Може таке бути? Може. Він, уявляючи це, займається збиранням гільз, потім виготовленням пензлика з квітки і написанням послань на стінах. А можливо, ще й схованка розкривалася після тих пострілів, а не до них. Він би не копирсався там так спокійно. Вона нікуди не втекла, а мусить бути десь із ним.

Все сказане Можейком виглядало доволі правдиво. Майор лише мовчки почухав потилицю.

Мобільний знову запищав.

— Чим далі в ліс, тим більше дров, — сказав Кобища помічникам, які дивились на нього, поїдаючи очима. — Це Павлюк. Відбитки пальців на ножі дійсно того, у куртці. А от далі… Одним словом, на лезі сліди крові, причому група її не співпадає з групою жодного з них.

— Отже, він все-таки штрикнув його ножем! — вигукнув Сердюк. — А ви кажете…

— Не знаю, не знаю… — Кобища не звернув уваги на цей емоційний вигук. — Його чи кого іншого. Можливо, ножем погрожували саме Наталії Косовській, намагаючись витягти з неї таємницю. І щойно вона її виказала, отой наш невідомий, третій, почав стріляти. Потім, якщо приймати логіку Можейка, він дійсно забрав її з собою.

Раптом Сердюк гигикнув, зробивши дурну гримасу.

— Мала пришила «дєда» з пістолета з глушником, а потім тих двох, своїх спільників і зараз збирається з капіталом летіти на Багами…

— Коли ми розкриємо справу і питимемо горілку, я сам буду так хохмити, — сказав Кобища, — а поки що рано. Отже, третій, той, хто це скоїв, знову не лишив ні зброї, ані гільз, більше того, спромігся на ідіотський напис. Варіантів два. Напис зроблено для когось із певною метою, тобто він має сенс. І другий — написано для того, щоб заплутати слідство, завдати нам зайвої роботи. Які є думки?

— Хакер — комп’ютерний злодій, — розмірковував уголос Сердюк. — Той, хто сидить удома за комп’ютером і через інтернет зламує банківські рахунки по всьому світу.

— До антикваріату не має жодного відношення, — знизав плечима Можейко.

— Ну гаразд, — сам собі зауважив Кобища, — може, це його прізвисько, кликуха така… Лишимо поки що так.

Мобільний знову дав про себе знати. Повторно дзвонив Павлюк.

— Слухай, — захоплено кричав дактилоскопіст, — тут доволі цікава картина складається. Чуєш мене?

— Чую, чую… — пробуркотів Кобища. — Тут із самого початку картина така цікава, що далі вже нікуди…

— Так от, — правив своєї той, — у квартирі не знайдено жодного відбитка тих двох, застрелених, лише відбитки одного з них на ножі, того, що в куртці. А всі відбитки, зняті у квартирі, таке враження, що належать… словом, малій кількості людей. Троє-четверо осіб. Це, звичайно, попередній висновок, ти ж розумієш, скільки часу потрібно… Але здається, що так. Одні відбитки, напевно, належать господині помешкання — маленькі, очевидячки жіночі. Вони кругом, окрім однієї кімнати — другої, там, де не було трупів. Там немає — уяви собі — жодного її відбитка. Там є інші, напевно, чоловічі. Вони ж зустрічаються в окремих місцях по квартирі. Зараз ми займаємося ідентифікацією, щоб встановити, хто є хто. Наприклад, на кранах у ванній та кухні, в туалеті, на ручці вхідних дверей, на півлітровій банці знайшли однакові відбитки. У кімнаті, де трупи, лише кілька відбитків на серванті. А взагалі їх мало. Схоже, їх господар мало бував у квартирі або дбав про те, щоб їх не залишати. Окрім цих двох, є ще відбитки. Намагаємося зараз встановити, скільком людям вони належать. Отака от попередня картина. Але тут ще працювати й працювати.