Алексей Волков – Амністія для Хакера (страница 17)

— А на решітці? — запитав Кобища. — Що на ній?

— На вентиляційній решітці взагалі немає відбитків. Ой, брешу! На ній відбитки пальців покійного Ромазана. Очевидно, її просто сколупнули чимось таким… Поки що такі справи.

— Чортзна-що, — підсумував Кобища. — Він що, нишпорив у тій другій кімнаті в той час, як двоє інших її допитували? Чого тоді там немає відбитків Наталії Косовської? Вона що, ніколи там не бувала? Ні, він бував у квартирі раніше! Його ж відбитки скрізь! Стоп…

— Шеф, він жив там! — перебив Можейко. — Він жив там! Він проживав у тій кімнаті, де купа його відбитків, а вона туди не заходила, ось і все! А він, у свою чергу, не заходив до її кімнати! Шеф, картина складається. Він вичислив її після похорону і жив у неї як квартирант, переслідуючи, очевидно, свою мету. Коли вдерлися ті двоє, він міг сховатися, а потім постріляв їх, забрав вміст схованки, дівчину й пішов. Ось!

— Ну-ну… — Кобища замислився. — Як у американському детективі. А тепер будуть утікати, а ми їх ловитимемо. Потім у них виникне палке та пристрасне кохання, а потім…

— Що потім? — не витримав Сердюк.

— Потім, за законами жанру, ми повинні наколошматити купу машин і вертольотів, ганяючись за ними, а вони — всіх нас постріляти…

— Сплюньте, патроне, — сказав Можейко, — ваш гумор ще більш недоречний, аніж Сердюків…

— Не хвилюйся, — поблажливо сказав Кобища. — Ми не в Америці. Хоча раціональне зерно в твоїх припущеннях, безперечно, є. Напрошується висновок про можливе існування якоїсь третьої сили. Так, так… Уявіть собі: поки він розважався тут із пані Косовською, вони розгромили опечатану квартиру, нічого там не знайшли і якимось чином вийшли на цю. Але тут ще більша невдача — виконавці позбулися життя. Хтось зовсім інший… А можливо, все-таки зв’язок між ними і нашим кілером існує… Безперечно, безперечно, з мертвої точки ми зрушили. Будемо розробляти ці дві версії. Тепер експерти нам, сподіваюся, ще підкинуть дещо суттєве. Адже тут усе робилося «на алярм», навіть дверей не зачинили, слідів має бути чимало. От тільки чому його тут ніхто не бачив? Можливо, він лише раз прийшов і раз пішов — уже з нею. Міг і не потрапити нікому на очі… Так… Ану ходімо туди!

І вони знову ввійшли до кімнати, в якій, за їхнім припущенням, міг мешкати невідомий квартирант. Кімнату давно вже оглянули, пофотографували, склали відповідний протокол. Тільки це робилося ще до виявлення нових фактів. Тому ці троє з неабияким інтересом взялися до її повторного огляду.

На столі біля вікна відразу кидалася в очі груба пачка білого паперу. Вона лежала наче навмисне так, щоб відразу впадати в око. Упаковка роздерта. З неї брали папір, але зовсім небагато. Навколо — порядок і жодних чоловічих речей. Абсолютно. На журнальному столику купа книжок та газет. Усі газети місцеві. Обласні видання. Усі книжки взято протягом останнього тижня в обласній та міській бібліотеках. Вони ще встановлять, хто і коли їх брав. У дивані сховано постіль. Чиста постіль дбайливо складена. Хоча складали вже їхні експерти.

Можейко сягнув рукою на полицю шафи і дістав пластмасову коробочку з ліками.

— Що це? — запитав майор.

— Та ось, ліки знайшли.

— Відбитки зняли?

— Зняли, я був тут. Якийсь триган.

— Забери з собою, — звелів Кобища, дістав мобільний і набрав номер.

— Алло! Зав’ялова мені, Кобища на зв’язку… Слухай, а що це за ліки? Тут знайшли якісь таблетки — триган називаються. Ти не знаєш?

— Що? — Можейко запитливо дивився на шефа.

— Знеболювальне, — махнув рукою Кобища, — щось на зразок анальгіну, тільки експортує Індія, і каже, що трохи сильніший. Наркотичної дії не має. Продається без рецептів. Фігня.

— Ну, якби я робив по трупу на тиждень, в мене також голова боліла б, — зауважив Сердюк.

Кобища промовчав. Можейко з Сердюком уже бачили, що в шефовій голові складається план подальших дій, тому й мовчали, не бажаючи перешкоджати цьому процесові. Перешкодив Величко, який з’явився несподівано і не приніс ніяких добрих новин. Лейтенантові вдалося знайти всіх хлопців мийної команди і з кожним переговорити. Номера білого вольво ніхто не записав і не запам’ятав. Напевно, небувалі для них гроші повідбивали в підлітків глузд, хитрість та настороженість. Хоча цілком можливо, що й номер розшукуваної машини виявився б липовим. З допомогою обласного ДАІ встановили кількість зареєстрованих в області таких авто, і зараз оперативники займалися встановленням їх власників. Об’єктами пошуків виявилися всі відомі членам слідчої групи родичі громадянина Ромазана. Усі хлопці приблизно однаково описували «приватного детектива» — худий, середнього зросту, з темним волоссям, поголений, з густими бровами, у плащі, брюках та туфлях. Жодних особливих прикмет.

Майор, заплющивши очі, намагався пригадати картину, що на якусь мить промайнула перед ним на кладовищі, коли вони очікували початку процесії: купа дітей — хлопців — біля високої огорожі. З ними був вихователь. Кобища ще тоді подумав, що, напевно, помер хтось із учителів якоїсь школи або загинула дитина. Того й зібралися діти з квітами біля центральних воріт кладовища. А це були хлопці з автостоянки. І з ними він. Кілер. Той, кого вони зараз шукають. На відстані кількох кроків… От чорт… Яке невезіння у цій справі з самого її початку! Геть у всьому! Підведи він тоді очі і зараз міг би знати кілера в обличчя. Не поталанило.

— Ну, гаразд, — нарешті промовив Кобища. — Хоча, що ж тут доброго? Я, відверто кажучи, дуже розраховував на вольво. Хтозна, чи вдасться щось у цьому напрямку. Машина може бути не наша, може бути оформлена за дорученням, в угоні й так далі… Навряд чи він так сміливо демонстрував би її. Гаразд. Вікторе, — він глянув на Можейка, — ти продовжуєш тут, у будинку. Береш на допомогу дільничного і все спочатку. Шерстиш усіх підряд сусідів, цілеспрямовано працюєш на нашого кілера. Борю, — погляд його переключився на Сердюка, — ти берешся за подруг Наталії Косовської. Шукай їх, де хочеш, і труси, як хочеш. Усе про неї. Гляди, й знайдемо щось цінне. Сергію, тобі відповідальний шмат роботи. На чомусь вони звідси поїхали. Собака ніякого сліду не взяв. Лише за ріг будинку, та й то кінолог не може поручитися… Вони мусили на чомусь поїхати. Працюй з таксистами, кондукторами, з ким хочеш. Це робота широка й не на один день. Випрошу тобі когось на допомогу. Усі троє — тісний контакт зі мною з найменших дрібниць. Я працюю з експертами. Завтра посиплються висновки експертиз… Ми візьмемо цього гімняного кілера. Побачите! Усе до цього йде. Він сам собі яму копає. Тільки максимум охайності та без хлоп’ячих вибриків, я вас прошу. Славу однаково на всіх ділитимемо. Ось так. Запитання? — І майор підвівся, насилу розгинаючи коліна.

XII. Хакер

Магазин розташувався на першому поверсі дев’ятиповерхового будинку за шикарними скляними вітринами, оздобленими декоративною решіткою. У кожному з трьох відділів — свій продавець. Усі вони — молоді хлопці у випрасуваних костюмах з краватками. Ще один сидів за столиком, що стояв окремо.

Блискучі двері магазину відчинилися, і туди ввійшов середнього зросту худорлявий молодий чоловік у плащі, гладко поголений. Була десята година ранку. Переважна більшість людей, які потрапляли сюди, не розкидалася часом. Вони йшли у якийсь конкретний відділ, швидко купували потрібне й виходили. Цей нерішуче завмер посередині, не знаючи, куди підійти.

Молодик, який сидів за окремим столиком, відразу підвівся і підійшов до потенційного клієнта.

— Доброго дня. Слухаю вас. Можу чимось допомогти? — це було сказано ввічливо і водночас підкреслено сухо.

— Так, — відповів клієнт. — Хотів би купити якийсь комп’ютер.

Молодик здивовано звів брови. Очевидно, його слух різонуло слово «якийсь».

— Який комп’ютер ви б хотіли?

— А які у вас є?

Молодик поблажливо посміхнувся.

— Ну, вибір у нас доволі широкий. — Він підвів відвідувача до одного з відділів. — Є «Пентіум», ось сотий, двохсотий, ось взагалі потужна машина, вінчестер на двісті гігабайт, найсучасніший сідіром…

— А який ви порадите?

Той знову посміхнувся.

— А ви скажіть, для чого він вам потрібен і яка сума у вашому розпорядженні. Що ви хочете — для офісу чи, може, щоб ваші діти гралися…

— Ви знаєте, я абсолютно не компетентний у всьому, що стосується комп’ютерів. Тому вам доведеться мені допомогти з цим. Я хочу навчитися на ньому працювати.

— Кгм… — молодик зам’явся. — Ну а сума? У нас є різні машини — і за триста-чотириста умовних одиниць, але це слабенькі, й за тисячу. Ось цей тягне на тисячу двісті… Ви взагалі маєте уявлення, що таке комп’ютер?

— Я ж казав, що не маю… — Він вийняв двадцятидоларову банкноту і простяг молодикові.

— Це за несанкціоновану допомогу при купівлі комп’ютера.

Вони опинилися вдвох у маленькій кімнатці, заставленій коробками. Тут на столі стояв розкиданий «його» комп’ютер. Молодик скинув піджак, розпустив вузол краватки і сів за стіл.

— Ти що, справді без поняття? — запитав по-простому.

Без напускного лоску він виглядав як цілком нормальний хлопець.

— Без найменшого, — відповів Борис.

— А на дідька воно тобі?

— Хакером вирішив стати.

Хлопець посміхнувся.

— Хакером і я не потягну, а в мене фізмат за плечима. Ну гаразд. Слухай сюди. Тебе як звати?

— Борис.