Алексей Волков – Амністія для Хакера (страница 13)

— Значить так — Кобища карбував кожне слово. — Я, Можейко і Сердюк беремо групу і їдемо з оцим отроком брати його друга Вітьку Черкеса, в миру Черкашина. Разом із ним їдемо за вказаною ним адресою, де мешкає поки що невідома нам людина, за яку останній отримав від худого чоловіка у плащі на вольво приз розміром п’ятдесят гривень. Далі діятимемо за обставинами. Величко тим часом збирає решту хлопців — мийників машин і намагається встановити номер машини. У разі успіху встановлює через ДАІ її власника і зв’язується з нами. Ніякої самодіяльності! Гляди мені… У разі неможливості встановити через хлопців номер машини Величко встановлює, за ким іще велося стеження. А відвідувати їх будемо разом, маючи під боком групу захоплення. Усім зрозуміло? Ще раз питаю, хто чого не зрозумів? Запитання?

Тиша.

— Вперед.

Вітька Черкес виявився маленьким чорнявим і доволі симпатичним хлопцем. Побачивши свого друга та «колегу» в такій компанії, він буквально втратив мову. Коли Кобища в двох словах спробував пояснити мету їхнього візиту, втратили мову батьки. Минула, напевно, ціла година, поки з малого вдалося нарешті витягти, що стежив він за невисокою молодою жінкою у джинсах та світлій куртці, не те щоб вродливою, але симпатичною, яка привела його у район Старого мосту. Насилу завантаживши юного шпигуна разом із батьками в мікроавтобус, уся команда рушила в напрямку центру міста.

Відтепер Кобища був практично впевнений, що вони мають справу з дилетантом. Зухвалим, але дилетантом і, швидше за все, одинаком. Було очевидно, що із загибеллю Ромазана інтерес убивці чи вбивць до його квартири та особи не зник. Навпаки, він збільшився. Можливо, той, хто натис на спусковий гачок «Беретти», згодом жалкував про поквапливість такого вчинку. Ця поквапливість коштувала купи зайвої роботи, яка, судячи з усього, й досі не мала успіху. Тільки дилетант міг діяти так нестандартно, поспішно й невиважено. Тільки одинак, позбавлений сторонньої допомоги, міг назбирати дітей і використати їх для такої мети, засвітившись з усіх боків. Він дав приз тому, хто знайшов потрібну йому людину. Більше того, він прийшов після всього на зустріч із цими підлітками, незважаючи на небезпеку викриття та арешту. А що, коли це зроблено навмисно? Коли цей приз навмисне відданий не тому хлопцеві саме з метою заплутати його можливих переслідувачів?

Ну, тоді це віртуозний… дилетант. Від цього переконання Кобища не міг відмовитися.

— Тут! — вказав пальцем на арку Вітька Черкес, який уже повірив, що в нього не відберуть дорогий, зароблений власною працею приз.

Малий був упевнений. Він знав також і поверх — третій. Знав і двері квартири — з майданчика праворуч. Йому не страшно було йти за невеличкою симпатичною дівчиною, тому і простежив її до самих дверей, за якими вона зникла.

Нічим не примітний мікроавтобус поїхав далі, висадивши біля будинку трьох нічим не примітних людей, які неквапно увійшли в двері під’їзду. А от далі…

Далі нечисленні перехожі були шоковані небуденною картиною: до будинку над’їхала крита вантажівка, з якої повискакували люди у камуфляжі та бронежилетах, з чорними масками на обличчях, озброєні автоматами. Не встигли перехожі позакривати роти, як більшість із них зникла у під’їзді будинку. Двоє залишилися на дверях.

На майданчику було тихо. Здавалося, ніхто навіть не дихає. Сердюк, приставивши вухо до дверей, прислухався, потім повернувся до інших і заперечно похитав головою, мовляв, тиша. Кобища кивнув. Рука Сердюка потяглася була до кнопки дзвінка, але потім він легенько торкнув ручку дверей, перевіряючи про всяк випадок. Тихо рипнувши, двері відчинилися.

Тінню майнули люди у масках та камуфляжах. Кобища, продовжуючи тримати руки в кишенях, переступив через поріг і пройшов кілька кроків коридором. Усі скупчилися за поворотом, біля дверей до однієї з кімнат. Кремезні фігури у бронежилетах втислися в стіни, пропускаючи його. Той, хто мав повноваження вирішувати тут усе, розгублено застиг на порозі кімнати.

— Твою ж мать…

Слова, що злетіли з його вуст, почули лише ті, хто стояв поруч.

X. Квартирант (продовження)

Ранок виявився на диво привітним. Борис довго лежав з розплющеними очима і дивився на ці сонячні дива. Він не любив і не дозволяв собі цього робити, але сьогодні… Важко було собі відмовити. Погляд сам приліпився до стіни, на якій відбилися сонячні промені.

Їхній робочий день починався тепер щоразу пізніше. Це задля неї. За місяць, а можливо, й раніше, знову почне тягати сумки по базарах, тоді буде не до сну. У Наталці тепер важко було впізнати ту безформну, байдужу до всього дівчину в несвіжому одязі. Напевно, тому щонайменше двічі на день вона з’являлася у його думках — увечері, коли потрібно було відійти від усього важкого, щоб прийшов сон, і зранку, от як зараз, коли належало зібратися з духом, щоб зануритися в те саме важке.

На годиннику доходила дев’ята. Зараз Наталя встане і почне готувати сніданок. І він не відмовить собі в тому, щоб кілька разів крадькома подивитися на неї. А потім вигадає для неї якусь нову справу і залишиться у квартирі сам.

Пузатий товкся тут часто, судячи з її розповідей, щотижня, а може, й частіше. Виховував. Ну, звичайно, це їй так здається. Насправді, якщо всі його припущення та розрахунки вірні, ця гидота використовувала квартиру родички як схованку. Схованку для чогось дуже важливого.

Ідея спала на думку вчора пізно ввечері. Він щось мав брати або щось робити тут регулярно. Тому і не давав спокою своїй легковажній родичці. Іноді навіть підкидав якісь грошенята, вдаючи опікуна, інакше, не виключено, вона давно послала б його під три чорти. Навряд чи він робив це щоразу, подібно до Бориса, відправляючи її куди подалі. Це мало відбуватися за її присутності, але так, що вона нічого не підозрювала. Яким чином?

Це щось просте до геніальності. І робитися мало швидко. Припустимо, попросив її зробити чай, а сам заліз рукою за шафу, витяг і поклав до кишені. Щось на зразок цього. І все-таки подібний спосіб мав свої вади. Вона могла увійти, могла роздратуватися від його проповідей і не схотіти робити чай… Врешті-решт, постійні прохання про одне й те саме могли викликати її підозру. А от якщо…

Туалет. Туалет підходив якнайкраще. Коли схотів — вийшов, і все. Там узяв і поклав на місце. Саме там слід шукати. Ідея так захопила його, що Борис хотів був іти туди просто вночі, благо, це також не повинно викликати підозри господині помешкання. Але він стримався. Тепер він це зробить. Скільки часу потрібно, щоб прискіпливо обстежити маленьку кімнатку півтора на два, де немає ніяких меблів?

Можливо, все скінчиться саме сьогодні. І що тоді? Він просто тихо зникне звідси? Від цієї думки знову виникло неприємне відчуття. Ні, він цього не зробить. Хай там що, він обов’язково попрощається з нею по-людськи, подякує за співробітництво та допомогу, за смачну їжу і гарне ставлення, за все те, чого йому страшенно бракувало останнім часом. Тільки так. І зробить для неї на прощання щось приємне і потрібне. Впевненість, що це буде приємно і йому, якось підбадьорила Бориса і додала натхнення.

Сніданок давно був готовий, чайник чекав тільки дотиків маленьких та спритних пальців.

— Доброго ранку! — Наталя привітно посміхнулася. — Що сьогодні вигадає для мене мій роботодавець?

— Та нічого такого… — Він знизав плечима. — Гадаю, сьогодні буде халява. Невеличке доручення, а потім… Можливо, сьогодні влаштуємо святковий обід. Але для цього тобі доведеться виявити ініціативу.

— А що, з’явився якийсь привід? — з інтересом запитала вона. — Ви закінчуєте роботу?

— Ну, закінчую не закінчую, а на певні результати вже розраховую.

Окріп полився у заварний чайник. Наталя накрила його покришкою і зверху, як завжди, — грубим чистим рушником. Пальчики притискали рушник, закутуючи чайник, а сама вона притулилася стегнами до столу. Та за мить Наталя здригнулася від несподіванки. Погляд, той самий, який вона вміла відчути спиною, торкався її. Обережно, не зухвало, наче питав дозволу.

Хвиля запаморочення буквально накрила його в коридорі, коли Борис відкривав двері туалету. Його навіть хитнуло так, що довелося зупинитися. У голові гуло. Він таки ввійшов, зачинивши за собою двері, притулився лобом до стіни і заплющив очі. Відразу стало млосно. Затремтіли ноги. Зараз…

Цього разу це тривало довго. Довелося навіть присісти на підлогу. Кволість поволі відступала, але голова крутилася. Чорт! Сьогодні тільки бракувало поганого самопочуття, якраз коли він сподівався на успішне завершення справи. Більше того, відчував, що розв’язка настане саме сьогодні.

Борис розплющив очі. Гладкі стіни. Унітаз із бачком, кілька труб. Вентиляційна решітка. Лампочка під стелею. Все! Роботи тут менш ніж на годину. Достатньо буде вислати її по газети, продукти, ну, і ще якісь дрібниці. Трохи оговтавшись, Борис підвівся і пішов до ванної — голитися.

Усе сталося зненацька. Цей звук він почув навіть крізь зачинені двері ванної. Торкання металу до замка… Вхідні двері відчинилися, і хтось пройшов коридором. Скоріше навіть пройшли. Стислося у страшному передчутті серце. Отже, це відбудеться просто зараз…

Пістолет миттєво опинився в його руці, і він опустився на край ванни. У кімнаті почувся зойк, навіть крик. Її крик. Потім якийсь рух, борсання і удар. Це був звук удару. А далі Борис почув глухі голоси упереміш із її голосом, якимось зміненим. А сам він застиг на краю ванни. Куртка валялась на підлозі. Непевним рухом він підняв її і витяг із кишені глушник. Він чув голоси з кімнати, чув, що вони казали. Здавалося, саме від почутого остаточно змінилося його самопочуття, минулося тремтіння пальців. Тепер вони спокійно і неквапно нагвинчували глушник на ствол.