Алексей Винокуров – Ангел пригляду (страница 58)

Субота знав цю балку: дев’ять днів тому бачив її вві сні. Там, на самому дні, лежав мертвий Рубінштейн. І ось він знову бачив і його, і лощину, і степ, але наяву.

Рубінштейн стояв, задерши голову до небес, і його не помічав. Не відриваючи погляду від низьких хмар, ангел беззвучно щось шепотів, ворушив роз’їденими тлінням губами. Субота напружився, весь перетворився на слух — і нарешті почув.

— Як тяжко… — шепотів Рубінштейн. — Більше ніколи… ніколи… Клянуся!

Він заплакав. Сльози текли по мертвотно-білому розпухлому обличчю, скочувалися на пальто, застрягали у ворсі, замерзали… А Субота тим часом уже чув і бачив усе — кожне слово, кожен звук, кожен рух ангела, кожну його думку. Наче впала невидима стіна між ними обома, а заразом і між усіма живими істотами на світі…

…Які важкі кайдани смертної плоті! Мертвої, яка повільно гниє в холодній порожнечі під гнітом мерзлого ґрунту! Навіть безсмертному духу, навіть ангелу не здолати їх до певного часу. Ось коли він уперше відчув увесь жах, усю безнадійність, усю темряву буття, на яке колись прирекли людину. Але хто? Чи то підступи Ворога, чи Божий гнів, чи власна нерозбірливість?..

Незгасно горіла вогнем рана в лобі, дірка від автоматної кулі, не дозволяючи ангелу відірватися від плоті. Дев’ять днів мучився він, дев’ять днів не міг вдихнути мертвими грудьми, дев’ять днів був похований і ніс непомірний тягар людського посмертя. Розповзалися, мокли чорною гниллю клітини й тканини, смерть, як буває рідко, тріумфувала над істотою вищою, раніше недоступною ані зубам її, ані пазурам. Але не смерть страшна, тому що всьому приходить кінець — і рано чи пізно прийде кінець і смерті. Страшнішою і гіршою за смерть була поразка, якої зазнали Сфери, поразка, що затхлою тванню стигла в нього на губах. Подібна до отрути, вона роз’їдатиме його дух — день за днем, рік за роком, усі ті незліченні еони, аж доки вичерпається вічність, а разом із нею закінчиться й він сам.

Звідси, з-під землі, він бачив усе, що сталося, значно ясніше, ніж якби стояв на землі. І хоча його дух був скутий погибеллю, але вже не дивився смертним поглядом, а пронизував пелену буття поглядом ангела: ясним, пронизливим і сумним.

Обманом і зрадою був переможений архангел Михаїл, а отже, розбите і все його воїнство. І те страшне, що зробили з людьми, що вони зробили з собою самі, стало неминучим та остаточним. Тепер їх не спинити, не змусити повернути назад. Армагеддон завершився, так і не почавшись, Ворог переміг. Буде знято сім печаток, з’являться чотири вершники, і підніметься з вод морських звір із сімома головами, і сидітиме на ньому велика блудниця, мати всієї розпусти й гидоти на землі. І буде дана звіру велика влада — але не на сорок два місяці, як передбачено, а до кінця часів. І не з’явиться Агнець у небесах, не просурмлять сурми, закликаючи до останнього Суду, і Син Людський не зійде вдруге і не буде судити живих і мертвих…

Вогонь запалав у його серці, полум’я скорботи й відчаю, і відсахнулися від цього вогню демони мороку, і розтиснула чіпкі пазурі сама смерть. Звільнений, він нарешті відірвався від тлінного тіла, розкрив ослаблі крила, піднісся вгору, туди, це сяяли далекі зорі, де чекав на нього вічний небесний дім, — і з розмаху вдарився об фальшиве скло небосхилу. Ні ангелу, ні архангелу, ні Силам, ні Престолам, ні Началам — нікому не було тепер прямої дороги від земних сфер до сфер небесних, тільки крізь пекельну воронку — пекучу, страшну, вбивчу.

Але він не змирився… Знов і знов піднімався і бився об невидиму перепону, і ламалися крила його, і летів з них зоряний пух і застигав у небесах, і кривавий сходив у мовчанні місяць. Він злітав і падав, і гинув від ударів, і відроджувався знову. І палив його зверху небесний вогонь, і палив знизу пекельний морок, але знов і знов піднімався він, щоб знов упасти.

— Я не зупинюся, — казав він собі.— Загину, але не оскверню себе дотиком до пекла… Вони не витримають. Вони знищать мене. Що ж, це й на краще. Цього я й хочу.

І знову, востаннє вже, злетів він до прозорої тверді. І, піднімаючись, набрав таку швидкість, якої не знали до того ні ангели, ні архангели, ні ракети, створені людиною. І на повному ходу вдарився грудьми об склепіння неба, вдарився страшно — аж не витримав навіть безсмертний дух і розпався остаточно — молекули, атоми, нейтрино й бозони.

І тоді сталося те, чого він так хотів: він побачив світло — вічне і нескінченне світло любові й милосердя, до якого прагнув сам і яке прагнуло до нього. І в цю мить, останню, прощальну, він побачив Бога й упокоївся на грудях Його, як міріади Його дітей до і після…

Рубінштейн прийшов до тями, стоячи на голій підлозі,— такий же голий, позбавлений тіла і все-таки сущий. Він знав, що і підлога, і вертикальне положення, і навіть невидиме тіло — всього лише розрізнені рештки людської свідомості. Нічого цього немає і бути не може, існує лише дух, безсмертний, нескінченний, незнищенний — і уражений до крайньої міри, навіки застиглий, без бажання вже знати, відчувати, прагнути. Відтепер він хотів бути сам у вічній порожнечі, сховатися серед далеких зірок і галактик, забутися, забути про все, навіть про самого себе.

Він не був уже Рубінштейном — просто ангелом пригляду. Утім, навіть ним він теж не був, бо його місія була завершена і безславно провалилася. Тому-то й не підводив він очей від напівпрозорої, створеної його власною уявою підлоги, на якій не стояв, а потопав у якій від сорому й безнадії. Це могло тривати до кінця віків, який ще невідомо коли станеться. Проте, незважаючи на скорботу і відчай, він щось відчував, уловлював якийсь білий шум, незрозумілу вібрацію Всесвіту.

Не витримавши, він підвів очі, глянув у той бік і побачив відповідального ангела — того, хто споряджав його в дорогу минулого разу.

— Ну-ну, — промовив відповідальний, утішаючи, — з ким не буває… А я, між іншим, до тебе у справі.

— Відійди, — попрохав Рубінштейн. І додав земне, зовсім ще людське. — Ну будь ласка!..

Голос його здригнувся, але відповідальний, ясна річ, не відав співчуття — на те він і відповідальний.

— А я, між іншим, не жартую, — сказав він. — Ти повертаєшся на Землю. Є нова місія. Вкрай важлива.

— Ні,— Рубінштейн уже не дивився на нього, погас. — Досить із мене місій, важливих чи неважливих. Нічого не хочу.

— Це наказ, — сказав відповідальний. Голос його загус, завібрував у вухах. — Наказ, ти розумієш?

Рубінштейн розумів… Уже готовий був відступити, тремтіти перед волею Сфер, схилити голову. Але тут заглянув усередину себе і виявив, що в ньому немає нічого такого, що змусило б коритися. Він, рядовий небесної армії, якимись невідомими силами був звільнений від необхідності виконувати накази.

Це не здивувало його — певно, такі наслідки перебування в людському тілі. Свобода волі — здається, так це називається. Вона дається людям від народження, а зрідка, наче вірус, передається навіть ангелам. Благословення чи прокляття, він не знав… Ні, лукавив перед собою, знав: зрозуміло, прокляття. Людина в едемському саду сваволею заслужила на вигнання і смерть. Люцифер, сповнений гордині, повстав проти Отця — і був скинений у безодню… Без сумніву, прокляття. Але йому вже все одно. Як там: байдуже, фіолетово, паралельно, начхати, до лампочки, один біс, що совою об пень, що пнем об сову…

Але відповідальний цього ще не зрозумів, став лякати.

— Скинемо з небес… проклянемо…

Рубінштейн навіть плечима не знизав: та робіть що хочете. Відповідальний зрозумів, що його не залякаєш, дав задній хід, почав спокушати. Пообіцяв:

— Цього разу будеш молодий і гарний з себе. А місія — пальчики оближеш: найважливіша, найперша, суцільні блиск і слава!

— Я сказав — ні! — гримнув у відповідь Рубінштейн, і його голос відгукнувся далекими громами. Потім опанував себе, промовив тьмяно, безнадійно. — Не хочу нічого… Ніяких місій, і звідси більше ні кроку. Я зневірився, остаточно зневірився. Це зрозуміло?.Та де вам зрозуміти! Вже краще пекло й небуття, ніж… ні за що!..

Відповідальний відступив, глянув з подивом.

— Гаразд… — промовив він, — гаразд. З тобою інші поговорять.

Рубінштейну стало смішно. Які інші? Архангели, Сили, Престоли, Панування? Що йому всі ці небесні чини, якщо він стільки років прожив на Землі?.. Чи, може, спеціально заради нього з далекого далеку закличуть самого Отця?

— Ну, вже точно не Отця, — заперечив відповідальний, читаючи його думки. — Є тут у нас один новенький. Може, він тебе переконає. А ти послухай його, це цікаво.

Відповідальний зник, а Рубінштейн почув кроки. Кроки були тверді, впевнені, ще цілком земні, немов не в порожнечі рухався ангел, а йшов по паркету — цілком матеріальному.

— Здоровий був, Іване Івановичу! — пролунав над вухом до того знайомий баритон, що Рубінштейн мимоволі здригнувся й підвів очі.

Перед ним, усміхаючись по-своєму, трохи насмішкувато, стояв високий, чорнявий, кучерявий. Одягнений він був в обтислі білі джинси й білу майку — так, як колись давно, на Землі, коли зустрічав в аеропорту президента Таджикистану. Він і тут, нагорі, порушував дрес-код, і, схоже, його це не дуже турбувало.

— Ти… тут? — Рубінштейн не повірив очам.

— Ну а де ж мені бути? Не з чортами ж лаву місити, врешті-решт?