Алексей Винокуров – Ангел пригляду (страница 59)

Кучерявий блиснув зубами, а Рубінштейн раптом виявив, що перед очима все розпливається, всередині стало гаряче. Ці відчуття злякали б звичайного ангела, але тільки не ангела пригляду. Він знав, що це таке: сльози, звичайні людські сльози. Адже він навіть не сподівався коли-небудь побачити Бориса, а провину за його загибель покладав частково й на себе.

— Ну-ну, що ти, Івановичу… — Борис тепло обійняв його. Таких обіймів не знають на небесах, тут багато чого не знають.

Відсунувся, оглянув з ніг до голови.

— На вигляд не дуже… Вимотався чи що?

Рубінштейн кивнув головою, шморгнув носом.

— Дуже втомився. Віриш — сил ніяких немає..

— А оце не годиться… Це недобре. Сили твої нам зараз ой як потрібні.

— Ти про що? — насторожився Рубінштейн.

— Справу не закінчено, розумієш? Зараз найскладніший момент. Або ми їх, або… словом, зараз ти — центральна фігура. Навіть не архістратиг, а ти, брате.

Рубінштейн замотав головою.

— Ні-ні, навіть не проси, не можу.

— Та ну, що це з тобою!

— Я цілком серйозно.

— Слухай, Іване Івановичу… Присядьмо, — Борис роззирнувся, шукаючи стілець, не знайшов, створив з порожнечі м’яку шкіряну канапу, присів сам і потяг за собою Рубінштейна. Той не пручався: присісти — будь ласка, але не більше. Подивився на Бориса — відмова його, схоже, не збентежила. І взагалі він, здається, думав про інше, хмурився, випинав нижню щелепу. Потім знову перевів погляд на ангела і заговорив, дивлячись наполегливо, впритул, трохи спідлоба, як колись на землі:

— Ти мусиш зрозуміти, як це важливо. Для всіх, абсолютно для всіх. І тут, нагорі, і там, — він тицьнув пальцем кудись під ноги. — Якщо зараз ти відмовишся, тоді все, все втратить сенс. За що тоді померли і я, і багато інших, таких самих? Хіба ми не бачили, що справа практично безнадійна? Але ж однаково пішли на це, знаючи, що другого шансу ніхто не дасть, іншого життя не буде. Те саме в минулому, в глибині століть. Такі люди були завжди, і завжди вони усвідомлювали, що їх можуть одним клацанням пальців стерти на порох. І все-таки йшли на смерть. Що, виходить, дарма? Я розумію твій відчай, твою зневіру. Але ж ти навіть не людина, ти ангел і знаєш, що все одно житимеш, хоч би що з тобою сталося. Сьогодні, завтра, післязавтра — завжди, поки існує Всесвіт! А в них було одне-єдине життя, і вони його втратили… Скажеш — усе це тлін, суєта смертних, і безглуздо боротися за добро, справедливість і любов у володіннях Люцифера? Якщо ти й справді так думаєш — що ж, тоді дам тобі спокій. Відповідай!

Рубінштейн мовчав. Тільки зітхав — важко, сумно, зовсім по-людськи. Бо навіщо, здавалося б, зітхати ангелові, якщо він не дихає зовсім?

— Але чому я?

— Тому що ти, лише ти зможеш, — вагомо проказав Борис. — А тепер слухай уважно. Там, унизу, в зоні бойових дій, є один хороший чоловік. Він зараз у комі — снаряд у лікарню влучив, таке… Під крапельницею, звичайно, але шансів у нього нуль. Хіба що який-небудь ангел захоче в нього вселитися…

Рубінштейн мовчав ще кілька секунд. Потім підвів голову, глянув у веселі очі Бориса, у яких читалося знання наперед, і хрипко промовив:

— Пробач. Не можу.

— Це твоє останнє слово? — запитав Борис. Він уже не усміхався.

— Так…

Субота розплющив очі. Сльози душили, не давали дихати… Але він усе-таки зітхнув, зціпив кулаки, яких раніше не відчував.

Потім повільно скосив очі праворуч. Там була порожнеча, позначена білою стіною. Тоді він скосив очі ліворуч і помітив серед білості якусь пляму. Вона була темна, майже чорна. Субота моргнув, став дивитися на неї, чогось чекаючи. І ось нарешті дочекався… У плямі замерехтів, розгорівся райдужний вогонь, вона стала розпливатися; потяглися в різні боки кольорові нитки — і світ поступово почав наповнюватися кольорами, запахами, предметами, відчуттями.

Остаточно прийшовши до тями, Субота виявив, що лежить у ліжку. Усе-таки він мав тіло, але далеко не вільне. Воно було заблоковане — міцні петлі притягували руки й ноги до залізної рами матраца. Праворуч теж стояло ліжко, і на ньому, так само прив’язаний, лежав бородань із чорними циганськими очима. Субота цю людину відразу впізнав, бо бачив її вві сні. Це був панотець Михайло, і він, здається, теж упізнав Суботу.

— Здрастуй, сину, — сказав панотець Михайло.

— Здрастуйте, — обережно відповів Субота.

— От ми й зустрілися. Давно хотів тебе побачити, але все якось не сходилось. Адже нам є про що поговорити…

Субота ще раз оглянув вибілені крейдою стіни.

— Так, — сказав він, — і, схоже, часу в нас тепер буде більш ніж досить. Де ми? У лікарні, в’язниці?

— Гірше. У психлікарні.

— Чому?

— У нас із тобою гострий психоз.

Субота мовчав цілу хвилину.

— Я так і думав, — нарешті мовив він. — Як же я відразу не здогадався! Дивно навіть, що стільки часу ніхто не звертав на це уваги.

Дивне відчуття відвідало його. З одного боку, він відчув полегшення. Отже, вся ця історія — сни, архангел, Діана, хіліарх — привиділася йому, все це маячня хворого розуму. Але, з іншого боку, була в цьому якась гіркота. Немов зрозумівши, що це всього лише галюцинація, він щось втратив. Щось важливе, значне: таке, без чого життя вже не мало такої цінності, як раніше.

Утім, це нісенітниці. Зрештою, якщо божевілля одного скасовує божевілля мільйонів, навіть сам кінець світу, — це не найгірший варіант. Можна потерпіти…

— А навіщо нас зв’язали? Не схоже, що ми буйні.

— Чому не схоже?

— Якби ми були буйні, нас би помістили в спеціальний бокс із м’якими стінами.

— Обидва ми буйні,— запевнив священик. — А щодо боксу… Думаю, ніхто не стане заперечувати, якщо ми розіб’ємо собі голови об стінку. За деяких зусиль можна дотягтися.

Субота глипнув ліворуч, на стіну, — та дійсно була зовсім близько.

— Але навіщо?

— Це просто. Про це ще один ефективний менеджер казав: немає архангела — немає проблеми.

— То ви все-таки архангел?

— У цьому не може бути сумнівів, — твердо відповів панотець Михайло.

У Суботи сумнівів якраз вистачало. Але він не став говорити про них: навіщо турбувати хвору людину? Натомість спитав про інше:

— Чому ж ви тут? Чому не почали Армагеддон, як збиралися?

— Це жертва, — важко промовив панотець Михайло. — Ще одна жертва заради людей…

— Ви принесли себе в жертву? — здогадався Субота.

— Не я… — неохоче пояснив співрозмовник. — А мене.

Говорив він погано, невиразно, губи ворушилися важко. Напевне, йому теж вкололи якісь ліки.

— Це зовсім не ліки, — мовив панотець Михайло занімілими губами. — Набагато гірше… У нас зовсім мало часу, треба поспішати…

Субота зітхнув і відвернувся від нещасного безумця.

— Ти помиляєшся, — пробурмотів панотець Михайло вже зовсім невиразно. — Помиляєшся… Я розповім усе від самого початку, і ти зрозумієш, не зможеш не зрозуміти. Тільки б устигнути…

Субота, сам того не бажаючи, поглянув на нього. Невдалий кандидат в архангели спрямував зупинений погляд в стелю, силкувався сказати ще щось і не міг. Але стільки болю було в його очах, що Суботі стало шкода. Хай розповість, подумав він, зрештою, йому навіть гірше, ніж іншим. Він вважав, що здатний урятувати світ. Або знищити його, що, по суті, майже одне й те саме… Ну що може сказати йому зараз панотець Михайло і що Субота в змозі зрозуміти, якщо він такий же божевільний, чиє життя і добробут залежать від похмурого санітара та лікаря зі сталевим поглядом?

Отець Михайло знову заговорив, але Субота вже не слухав. Щось штовхнуло його в серце, він завмер, почав задихатися… Страх охопив його, вперше в житті він повністю опанував, зжер без залишку. Він миттєво ослаб, боявся думати, боявся дихати.

Ні, ні, дайте йому нарешті спокій! Занадто довго мучився, його дурили нездійсненними надіями, лякали страшними видовищами, змушували віддавати себе, згинатися, ламатися. Він заслужив хоч трохи спокою, тому не турбуйте його, не спокушайте, бо він нікому й нічому вже не вірить — так уже склалося його життя на цій планеті…

Субота заціпенів, поглинений своїм відчаєм, і не помітив, як божевільний на сусідньому ліжку замовк і заплющив очі… Але йому вже було все одно. Чорний смуток затьмарив білі стіни, все було марне, безглузде, чуже. А головне, все було брехнею. Не всемогутній архангел розкривав перед ним свою душу, а звичайний божевільний.

І навіть більше: все, що бачив він, чого боявся, на що сподівався — нічого цього не було. Примарилося, наснилося, привиділося. Він і зараз спить. Йому ввели якісь сильні ліки, він у забутті, йому сниться бородатий панотець Михайло, який йому, Суботі, розповідає його ж власний сон. Ось чому йому все відоме, до найдрібніших деталей.

Але насправді ніякого панотця Михайла немає. Немає і ніколи не було. А його, Суботу, вилікують. Щодо цього немає ніяких сумнівів. Наша психіатрія — найкраща у світі. Від неї одужують навіть абсолютно здорові люди, а вже справжні психи — дуже просто. Усі, в тому числі й уявний архангел, будуть здорові. І добре, що він лежить тут, пристебнутий до ліжка, навіть голову об стіну розбити не може. Отже, все йде своєю чергою…

Була тільки одна річ, яка його турбувала, не давала заспокоїтись і розслабитись. Дуже важлива річ, і її слід було з’ясувати негайно.

— У мене питання, — промовив Субота в простір, — лише одне. Що тепер буде?

Він замовк, чекаючи відповіді. Застиг на своєму ліжку і панотець Михайло. Він лежав зовсім нерухомо, дихання не було чути, від нього віяло холодом.