Алексей Винокуров – Ангел пригляду (страница 57)
Що ж вони з Мишком накоїли! Це він, Субота, мав відволікти на себе темних, і тоді Мишко зміг би врятувати Бориса! Він швидкий, повний сил, він би встиг… Але, може, й Субота встигне… Інакше навіщо вся ця мука — і раніше, й зараз?!
Він уже ледве переставляв ноги, які відмовлялися бігти, а снігоприбирач невблаганно наближався до парочки, яка йшла попереду. Субота зупинився, страшним зусиллям волі викликав у пам’яті обличчя Діани — чомусь із заплющеними очима — і прохрипів у нього страшним, останнім криком:
— Не смій!
Вона розплющила очі, глянула — але не з насмішкою, а з тугою.
— Пробач… Інакше не можна. Ти потім сам усе зрозумієш… Пробач…
Хтось схопив його ззаду за плечі, рвонув. Субота повалився на асфальт, ударився потилицею. Останнє, що він бачив, — поліцейських у чорних окулярах, які схилилися над ним. Потім прийшла порожнеча…
Глава 21
Весняний марш
…Текли по набережній грізні колони, прямували вперед, у далечінь, у нескінченність, пронизували місто, наповнювали його своєю силою, стражданням, вірою. Підводила голову Москва, розгортала плечі, обводила околиці тяжким, як у Вія, поглядом — поверх проклятих веж Кремля, поверх зрадженого і зрадливого Білого дому, поверх безкраїх рівнин і загрузлих у болотах лісів… Поставали перед її очима простори інші, далекі, безмежні: інші люди, інші землі, інші небеса.
Усе це бачив також Субота, стоячи на даху сталінської висотки, відомого «Будинку на набережній». Під ногами в нього, внизу, проходили десятки тисяч людей, охоплених єдиним поривом, єдиним почуттям, єдиним прагненням.
Ішли траурні колони опозиції. Глузливі й безстрашні, з білими стрічками, похмурі радикали, ломом підперезані націоналісти, хитромудрі хіпстери, непереможні креакли, могутні мережеві хом’ячки. Ішли деякі вцілілі демократи і яблучники, окупай-абаївці, засуджені болотники, солдатські матері, «Меморіал», усілякі правозахисники, небажані, з розстрільних списків і стоп-листів, парнасці, прогресисти й народні демократи… Ішли ліберали, лібертаріанці і навіть жахливі ліберасти, очолювані Євгенією Альбац і — заочно — Гаррі Каспаровим. Забороненим пінгвіном дріботів головний редактор опозиційного сайту. Ішли меншини і більшини, укропи й жидобандерівці, пенсіонери та мільйонери, гламурні киці й професори, учителі і фермери, газетярі й радійники, музиканти і водії автобусів — Москва йшла, йшла Росія…
А там, попереду, де закінчувалася людська річка, на межі з вічністю, чекали на неї вже зовсім інші колони. Стояв залізною заслоною ОМОН — послужливий, вірний наказам, за квартиру в Москві готовий будь-кого метелити. Тужливо тупцяли внутрішні війська, пнулися чубаті козаки, горлали п’яні люмпени й озиралися на всі боки тверезі оборонці… Стояли «молодогвардійці» і місцеві, ватники й колоради, а з ними — виринулі з житніх та просяних надр, із самої глибини тисячоліть селяни… Драконячими зубами, незламними військами вростали в землю похмурі бюджетники й розпилювачі бюджету, безмовні гастарбайтери, голосисті поп-діви та народні артисти, запутінці і ґрунтівці, піарники й політтехнологи, газетярі й телевізійники, депутати і спортсмени, чиновники та їхні довгоногі секретарки.
Рили землю копитом статечні загони патріотів, куйовдили бороди дугінці-євразійці, бджолиним хором гули системні: комуністи, жириновці, блакитні профспілки, «Партія вихухолі», низові єдинороси. Ожилим кізяком підстрибував виповзок з андроповського гузна, козлобородий націонал-більшовик, що скидався на поваленого й відновленого Фелікса…
І це була теж Росія. Ще одна, не така — але теж Росія… І в тієї, і в іншої були своя правда, своє життя. І ось зараз, проживши так довго пліч-о-пліч, зійшлися вони, щоб остаточно утвердити свою правду і свій погляд на світ…
Позаду почувся шерех. Субота обернувся — на нього дивилися троє жовтооких із відділу реалізації. Чорні костюми зблякли, пом’ялися, метушливе життя вибілило щоки, але вогонь — жовтий, злісний — і далі жадібно палав в очах.
Субота мимоволі позадкував, зробив крок назад, другий — просто до краю, до багатоповерхової прірви. Не втримався, закричав, замахав руками, схопився за повітря — не встояв.
Субота ахнув, скрикнув і розплющив очі.
Простір навколо виявився порожнім, блідим, лікарняним. Потинькований, вибілений, ніби хтось натиснув на обидва ока пальцями й вичавив усі кольори. Але білість ця була непроста: за нею чаїлася чорна діра, заковтуючи повітря, фарби, запахи, звуки — усе, що колись обіцяло йому життя, радість, надію.
Субота спробував поворухнутись і не зміг. Тіла не було. А може, воно просто не слухається? Тільки очні яблука безперешкодно рухались у своїх орбітах. Але який сенс крутити очима, коли навколо сама порожнеча?
А що як це зовсім не лікарняна палата? Може, його відвезли кудись на північ, у тундру, кинули помирати на самоті? Тоді більш-менш зрозуміло, чому немає ні рук, ні ніг — усе замерзло, закам’яніло, свідомість поступово згасає. А палата — просто галюцинація.
Чи він таки помер? Тоді що навколо? Пекло, рай, чистилище яке-небудь?.. Чи не помер, а загинула вся планета? А він останній уцілілий… але навіщо? Щоб розповісти про останні дні роду людського… Кому, власне?
Думки плуталися, були слабкими і якимись вертлявими. Вислизали між пальців, дражнились, показували хвіст. Він намагався втримати їх, розгледіти ближче… не виходило. Заважали невидимі пута на руках і ногах. Субота напружився з останніх сил, уявив себе Лаокооном, який розриває жахливих змій…
Від непомірного зусилля білість навколо згустилася, налилася багрянцем, почорніла… Стало помітно гірше, нахлинула нудота, повіки змикалися самі собою.
Двері безшумно відчинились, увійшов медбрат у зеленому халаті з горбистим, як картоплина, порожнім обличчям.
— Де я? — запитав Субота і здивувався своєму голосу — слабкому, майже нечутному.
Медбрат не відповів. Він підійшов до Суботи, присів поруч, витяг із кишені шприц, набрав із флакона ліки. Субота хотів запротестувати, але й на це сил не було. Нехай. Укол то й укол. Воля його зараз нічого не важила, її просто не було.
Медбрат відшукав на руці вену, вдарив голкою. Субота здригнувся, побачив внутрішнім зором, як невідома рідина проникає в тіло, роздмухує судини, готується підірвати органи, рознести їх на сирі криваві клапті…
Медик прибрав шприц, підвівся зі стільця, ступив до дверей, розплився на порозі і злився з білим…
Чуже зілля струменіло по жилах, діяло, працювало безвідмовно. Раптом стало боляче, задушливо, нестерпно захотілося впасти, але нікуди було… Мозок не хотів здаватися, рвався назовні з тіла на краю загибелі. Потім стало ще гірше, зовсім погано, очі заплющилися, свідомість повільно спливала в бездонний чорний колодязь, і сам він провалювався разом із нею — туди, де мало скінчитися життя.
Там, у темряві, явилися йому дві жахливі постаті: Гадес і Чорнобог. Тільки цього разу не артисти й не статуї, а справжні — мертві, порожнисті всередині, позбавлені дихання. Обидва дивилися просто на нього, наскрізь пронизуючи поглядами. Очі Чорнобога були приховані більмами, обличчя Гадеса закривавлене.
Раптом Субота впізнав його — це був побитий депутат, якого він колись бачив у коридорі корпорації «Легіон». Але зараз він був не в розірваному костюмі, а в блідому гіматії з тонкої вовни, як і належить володареві пекла.
— Я не помру, — сказав обом Субота, зібравши останні сили, — не дочекаєтесь. Я житиму, і всі інші теж житимуть, ви чуєте?
Гадес похитав кудлатою головою, витер долонею кров зі щоки, похмуро промовив:
— Твій шлях обчислено. Ми мислимо тебе, і ти такий, який є. Тобі не ухилитися…
Сказавши це, він розчинився в темряві — остаточній, безповоротній. Світло все ще пробивалося зверху крізь отвір колодязя, слабнучи й глухнучи, і ось нарешті остання іскорка згасла в темряві. Тепер перед ним порожнечею мерехтів лише Чорнобог — закривавлений, з косою в руці — косою смерті.
Божевільний володар заплющив сліпі очі, повільно здійняв страшну косу, махнув — і порожнеча засвистіла, розвалилася на шматки, почала завалюватись. Але за секунду перед тим, як померти, Субота почув якийсь звук. Вічний жнець, уже майже додавши його до свого врожаю, теж уловив рух, застиг, нашорошив вуха. Звук повторився. Смерть відступила, позадкувала, криво й ніяково посміхаючись, розчинилась у темряві… Свідомість миттю викинула Суботу крізь колодязь назад, нагору — в живий, населений світ.
Простір навколо болісно здригався, розпалюючись — немов Везувій заново відкрив свою жадібну пащу… Але зовсім не Везувій то був, і взагалі не вулкан. Звук був живий і найбільше схожий на кашель — важкий, надсадний, з мукою. Кашляла людина немолода і хвора, заходилась у нападі, здригалася, ледве могла встояти на ногах.
Він розплющив очі й побачив перед собою Рубінштейна — живого, скоцюрбленого, який випльовував із легень якусь темну смердючу гидоту. Іван Іванович стояв посеред степу на краю якоїсь засніженої лощини. Мокра глина, перемішана з талим снігом, сповзала по схилу.