Алексей Винокуров – Ангел пригляду (страница 12)

Отямився він через галас у коридорі. Він повернув голову і побачив, як повз двері ведуть під руки закривавленого чоловіка. Той ішов ледь пересуваючи ноги, а конвоювали його недавні сперечальники в чорному — двоє з трьох. Субота здригнувся.

«Що за чортівня? Що тут коїться?!» — він не міг відірвати очей від моторошного видовища.

Один із конвоїрів помітив чужинця і поспіхом причинив двері, але закривавлений таки встиг кинути на Суботу дикий погляд. У погляді цьому був безмірний відчай і німий заклик про допомогу. І хоча обличчя чоловіка спухло й посиніло від побоїв, Субота все ж упізнав його: це був відомий політик, депутат — зовсім нещодавно його показували по телевізору, він протягував якийсь безглуздий законопроект.

Несамохіть Субота ступив був до виходу, але тут у приймальні з’явилася секретарка. Підозріло глипнувши на Суботу, вона зиркнула в бік коридора. Але двері вже зачинилися. Секретарка суворо кивнула Суботі й сказала:

— Хіліарх[3] чекає на вас.

Субота на мить заціпенів. Хіліарх? Який ще в біса хіліарх, що вона має на увазі — посада, ім’я, ще щось? Що за маячня? Натякають вони чи просто знущаються?..

Роздратований далі нікуди, Субота увійшов.

Кабінет лежав перед ним, як волейбольний майданчик. Біля дальшої стіни сірим надгробком височів стіл із кріслом. До головного столу тулився другий, для нарад, — довгий, як бігова доріжка. Біля стін стояли шафи з книжками — грубими, похмурими, шорсткими від часу.

Незважаючи на холод за вікном, тут була спека. Але якась негарна, неправильна, зовсім не така, як від батареї чи обігрівача. Жар був не зовні, а десь усередині самого Суботи, немов раптом спалахнула в кістках лихоманка.

Коли з’явився гість, власник кабінету підвівся з крісла. Таємничий хіліарх виявився струнким, горбоносим, із довгастим кінським обличчям, на додачу до всього кульгавим. Рухався він стрімко, незважаючи на те що помітно тягнув ногу, і за кілька секунд перетнув увесь кабінет. Тепер він стояв, дивлячись просто в обличчя Суботі, і той не спромігся відвести очі.

Від хіліарха йшло відчуття витонченої елегантності. Чи то від добре пошитого сірого костюма, чи то від зверхньої манери тримати кінську голову, чи то від чогось іншого, зовсім невловного, — важко сказати. У першу хвилину Суботі здалося, що він десь бачив його, точно бачив. І почуття це зростало з кожною секундою.

— Доброго дня, чарівний Юрію Олексійовичу! — мовив кульгавий глибоким баритоном, боляче стиснувши його руку відразу обома долонями — твердими й холодними.

— Доброго дня… — похмуро відповів Субота. — Хоча, гадаю, чарівність мою ви дуже перебільшуєте.

Хіліарх на це злегка посміхнувся, але очі його не засміялися: продовжували свердлити гостя. Дивні це були очі: таких Субота раніше жодного разу не бачив. У білки немов чорнил додали, райдужна багряна, а зіниці, навпаки, сталевого відтінку. Але не це вразило Суботу. Очі ці, чорно-багряні, страшні, сповнені були стражданням і мукою.

«Та він хворий, — раптом осяяло Суботу, — і то тяжко хворий!»

Власник кабінету, без сумніву, прочитав цей здогад у його очах. Обличчя його здригнулося. Він через силу торкнувся власного чола крижаною рукою і тепер дивився вже абсолютно спокійно — весело й люб’язно.

Підкоряючись жесту господаря, Субота присів за стіл для переговорів.

— Отже, Юрію Олексійовичу, ми давно за вами спостерігаємо, — прихильно почав хіліарх.

Заява ця дуже не сподобалася Суботі. Та й кому, вибачте, таке сподобається? Спостерігають вони… З якого дива і на якій підставі? Що він такого зробив, щоб за ним спостерігали, та й хто вони взагалі такі, ці «ми»?

Хіліарх тут же схаменувся, ніби й ці його думки прочитав:

— Зрозуміло, я маю на увазі лише вашу творчість, нічого більшого… Тільки за нею ми й спостерігаємо. П’єси, сценарії, дитячі книжки, статті, есе — адже ви дуже плідний і талановитий автор.

Субота злегка нахилив голову. Зрозуміти це можна було і як подяку за комплімент, і як стриману згоду з думкою співрозмовника. З цими хіліархами по-іншому не можна. Дай їм палець — усю руку відхоплять.

Але з дальшої розмови вималювалося таке, що навіть бувалий у бувальцях Субота здивувався. Їм, бачте, дуже припав до душі останній його опус — той, про архангела, який він почав публікувати в Мережі. Цікаво, як виникла в автора ця ідея? Ах, наснилася… Чудово! У такому разі корпорація «Легіон» готова замовити авторові цілу книжку про цього самого архангела… Зрозуміло, за гідний гонорар.

Власник кабінету взяв зі столу аркуш і золотим пером накреслив на ньому суму… В очах Суботи замерехтіло від нулів.

— Це в рублях? — уточнив він про всяк випадок, тому що це цілком могла бути яка-небудь нікудишня валюта — наприклад, японські єни або навіть вірменські драми, тож питання треба було ставити з ходу.

Хіліарх усміхнувся.

— Ображаєте, пане Субота, ми ж не босяки які-небудь. Усе — у найтвердішій валюті, яку тільки можна уявити. Може, не надто патріотично, зате солідно. А ви можете додати до цифри будь-який знак — долара, євро, фунта стерлінгів. Ставте, ставте, не соромтеся!

Субота ще раз глянув на цифру. Вона вже не мерехтіла, але від цього не стала менш приголомшливою. В уяві його раптом постав закривавлений депутат, він хитався, ледь тримаючись на ногах, благально ворушив губами… За що такі гроші? Він же не Стівен Кінг… А якщо книга не розійдеться?

Кульгавий поблажливо всміхнувся.

— Дарма турбуєтеся. Книжка ваша стане бестселером. Ну а якщо навіть і ні, це зовсім неважливо. Ми — заможна установа… так, і то дуже. І нас тут хвилює не вигода, а істина. Власне, за істину ми й платимо. То вас улаштовує ціна питання?

Авжеж, улаштовує. Та що там улаштовує: Субота навіть думки не припускав, що за книжку можуть заплатити гроші, та ще й такі.

Щоправда, корпорація мала одну умову: він, Субота, не має нічого вигадувати, оповідь має бути документальною. Це його вразило.

— Тобто як? Роман про архангела — і все геть документальне?

— Так, а як інакше?

— Отже, нічого не вигадувати, ані слова?

— Вигадати будь-який дурень може, — власник кабінету твердо наполягав на своєму.

— Але звідки ж брати інформацію? — розгубився Субота.

— Сни! — дивний співрозмовник звів палець до стелі.— Ви будете бачити сни, записувати їх і тут же передавати нам. А пізніше ми… гм… опублікуємо все це належним накладом.

Суботу ця умова приголомшила не менше, ніж запропонована сума.

— Але ж це така… е-е… тендітна матерія… А якщо мені взагалі нічого ніколи не насниться?

— О, щодо цього не турбуйтеся. Якщо сни почалися, нікуди вони не дінуться — закон збереження, так би мовити, Ломоносова — Лавуазьє. А ваше діло — просто записувати і своєчасно передавати нам. Ну що, по руках?

Субота мовчав, розмірковуючи… У житті йому доводилося переживати найрізноманітніші почуття: злість, любов, гнів, біль, розчарування і багато іншого, чого й не згадаєш. І тільки почуття страху практично не відвідувало його. Натомість зараз йому раптом зробилося страшно і з кожною секундою ставало все страшніше. У скронях гупала кров, негри плуталися з депутатами, хмільні барбоси пливли вдалину, секретарка в приймальні трансформувалася то в молодика, то в русалку. На його чолі виступив холодний піт.

— Про що ви думаєте? — раптом суворо запитав кульгавий. — Про що тут узагалі думати?

Субота ковтнув, губи заворушилися самі собою.

— Я не розумію… Тут якийсь підступ, — насилу вимовив він.

Кульгавий подивився на нього похмуро, майже з огидою.

— Ну а вам яка різниця? — неприязно кинув він. — Беріть гроші й робіть свою справу, інше вас не стосується.

Субота насилу витримав і цей тон, і погляд. Він мовчав. Мовчав і власник кабінету, на обличчі його було крижане невдоволення. Нарешті Субота запитав, не дивлячись на співрозмовника:

— Я маю вибір? Можу відмовитися?

Той знизав плечима.

— Ми нікого не змушуємо.

— І мені нічого за це не буде? — не вгамовувався Субота.

Він прекрасно знав усіх цих бізнесменів: на кожне питання слід отримати чітку, недвозначну відповідь, нічого не можна додумувати самому. Потім скажуть: ми не примушуємо, але залишаємо за собою право покарати за відмову від співпраці… А якщо сни не будуть снитись? А якщо їм не сподобається те, що він там побачить? Ні, так просто погоджуватися не можна!

— То мені нічого не буде за відмову? — продовжував наполягати Субота.

Господар блиснув очима, обличчя його закам’яніло.

— Не розумію ваших натяків, — сухо промовив він. — Прошу висловлюватися чіткіше.

— Чіткіше — то чіткіше, — Субота розлютився. — Дозвольте спитати, чому ваша корпорація називається «Легіон»?

— Ах, ось воно що… — кульгавий був роздратований. — Любите серіали? Усі ці небилиці про ангелів, демонів і домогосподарок? Думаєте, що потрапили в якусь пекельну канцелярію. Що ось-ось відчиняться двері, увійде армія демонів під проводом князя Асмодея, і…

Тут двері справді відчинились. Але в кабінет ступило не воїнство пекла, а один-єдиний чоловік, аж ніяк не схожий на демона. Більше того — цей чоловік був знайомий Суботі, він його миттю впізнав. І не дивно: перед ними стояв той самий дивовижний барбос у бермудах з першого поверху. Щоправда, при ньому не було вже ані вина, ані бермудів, а вбраний він був у просторий світлий піджак і легкі брюки в смужку.

Барбос усміхнувся з надзвичайною приємністю і схилив голову набік, незмигно дивлячись пташиним оком і на Суботу, і на власника кабінету.