Алексей Винокуров – Ангел пригляду (страница 11)

Настала все-таки третя година дня, вибило п’ятнадцяту нуль-нуль на кремлівських курантах. Рівно за хвилину до того Юрій Олексійович Субота вийшов із метро «Цвітний бульвар» і став перед знайомим будинком, роздивляючись його, мов уперше. Коштовним камінням сяяв під сонцем сніг, засліплюючи відвиклі очі городянина, підтікали перші несміливі струмки, оголюючи чорний мокрий асфальт… Будинок, наче торт, ніжився в кремових із зеленню тонах, сталеві двері берегли його тендітні нутрощі.

Там усередині, в самому серці, розташовувався колись Інститут практичного сходознавства з його примруженими від азійської муки вчителями та з учнями, у яких усі муки були ще попереду — тони, ключі, ієрогліфи. При вході в інститут, збоку, тулилася симпатична крамничка «Академкнига».

Тепер усе це закінчилося, розчинилося, розквітла натомість буйним цвітом загадкова малина — корпорація «Легіон», куди й прямував заінтригований Субота.

Хтось вирішить, що він повівся неправильно, непослідовно: не хотів іти, а все ж пішов. Соромно, скажуть, отак змінювати рішення. Ну, вчителів навколо повно, усі знають, як треба. Але була все-таки причина, через яку Субота з’явився на призначену годину, і легкодухість тут ні до чого. Уранці після дзвінка вдерлася до нього власниця квартири, зчинила страшенний скандал, вимагала знову платню за житло. Ну хіба не правильно отой Достоєвський закликав кришити бабусь на вермішель? Ледве випровадив її Субота: клявся післязавтра все заплатити, та ще й уперед за місяць. І не можна сказати, щоб брехав — були б гроші, він би й за два місяці вперед віддав. Або придбав би власну квартиру. Але про свою квартиру він міг поки що тільки мріяти, ось і доводилося вгамовувати біснуватих баб обіцянками.

А ті, хто безоглядно судить інших, краще хай почекають із вердиктом. Може, й не збрехав Юрій Олексійович. Може, й чекала на нього в «Легіоні» добре оплачувана робота. В усякому разі, він на це дуже сподівався.

Саме тому Субота і з’явився точно на призначену годину: запізнитися неввічливо, а прийти раніше — несолідно.

Зовнішні двері мали вигляд зовсім неприступний. Сумніваючись, узявся Субота за ручку — не схоже, що тут на когось чекають. Але двері відчинились напрочуд легко: не збрехала, отже, телефонна слухавка, яка призначила йому тут рандеву.

Подумавши трохи, Субота витер-таки ноги об сірий жорсткий килимок, проминув якийсь передпокій і піднявся сходами. Другі, вже внутрішні двері відчинилися навіть раніше, ніж він їх штовхнув. За ними були абияк поштукатурений коридор з наростами вапна на стінах і кам’яні сходи, якими можна було піднятися вгору або взагалі не підніматися.

Субота похмуро роззирнувся. Будинок великий, якщо блукати навмання, бозна-куди може занести безтурботного відвідувача. Настрій його вмить зіпсувався: знову вляпався він у сумнівну історію, на обрії маячили самі лише збитки, жодних перспектив.

Малодушна думка плюнути, обернутися й піти собі геть уже крутилася в голові… аж тут невідомо звідки намалювався поруч із Юрієм Олексійовичем незнайомець напрочуд легковажної зовнішності. Був він лисий і пухкий, скидався на барбоса в райдужних бермудах, жовтій футболці і з вишневим коктейлем у руці. Ніби перенесли його сюди просто з південного пляжу, де він насолоджувався товариством тамтешніх гурій.

— Щось шукаєте? — підозріло поцікавився барбос.

Субота відповідав, що шукає корпорацію «Легіон».

— А вам призначено?

Субота пояснив, що призначено телефоном. Хотів був додати, що він, Субота, відомий журналіст і не звик витрачати час, але стримався.

Барбос вислухав і відправив його сходами на другий поверх — до приймальні. А Субота, перш ніж вирушити, куди було вказано, подякував йому стримано і з гідністю.

— Що я — моя роль маленька. Це все долі-парки тчуть свою пряжу, — відмахнувся барбос і, струснувши тілесами, поплив у коридорну далечінь.

Субота, трохи дивуючись місцевим звичаям: бермуди, коктейлі, долі-парки, — рішуче рушив сходами нагору. Сходи були звичайні, цементні, навіть без килимової доріжки. Проте він би не здивувався ще якійсь екзотиці, однак її не було. Хіба що пройшли повз троє молодиків, усі в чорному, як похоронні агенти. Розмовляли вони неголосно, але палко, Субота легко вловлював окремі фрази:

— Абсолютно хибна херня…

— Старші хлопці сказали…

— Виродки з адміністрації…

— Ні розпилів, ні відкатів?

— Суцільний позитивчик!

Фрази ці, на його погляд, ніяк не були пов’язані, але молодики, схоже, мали іншу думку і чудово один одного розуміли.

Шлях на другий поверх, як здалося Суботі, зайняв несподівано багато часу. А ще його здивувало дике відчуття — ніби він не піднімається вгору, а спускається в безодню. Субота, однак, списав це на жарти вестибулярного апарату, який, як і нерви, у всього людства вічно жартує.

Подолавши останню сходинку, він виявив зліва похмурі чорні двері. Навіть зачинені, вони зяяли, мов паща пекла. Знову схотілося піти звідси, але кляті двері, обладнані хитрим механізмом, повільно і плавно відчинилися перед ним самі.

Тепер іти геть було пізно, та й непристойно. Сповнений наймерзенніших передчуттів, Субота переступив поріг, і його погляду відкрилася звичайнісінька приймальня — неприємно порожня і погано освітлена, як у німому кіно. За кілька кроків від нього стримів конторський стіл. Вікно позаду було щільно завішене чорними шторами, жоден сонячний промінь не потрапляв сюди ззовні. Ліворуч і праворуч від столу були білі двері, абсолютно однакові з вигляду. На лівих красувався «Чорний квадрат» Малевича, на правих — його близнюк, «Чорний прямокутник». Субота ступив ближче, щоб побачити підпис на картині, але чийсь м’який, трохи хрипкуватий голос запобігливо промовив над самісіньким вухом:

— Альфонс Алле, «Битва негрів у глибокій печері глупої ночі».

Субота здригнувся: за секретарським столом, за яким щойно нікого не було, тепер нудився доглянутий юнак із меліруваним волоссям. Невідомо, звідки він узявся, — Субота міг би заприсягтися, що в передпокій ніхто не заходив. Напевне, загадковий секретар ховався під столом, і тільки переконавшись, що Субота не страшний, вибрався назовні.. Припущення, звичайно, страшенно дурне, але нічого розумнішого на думку не спадало.

Між тим молодик, схоже, скучив без співрозмовника.

— От уже ці негри, усе б їм битись у глибокій печері,— інтимно поскаржився він Суботі.— Цілодобово без упину б’ються, хоч і написано «глупої ночі». Не вірте, вдень те саме. Де трудова дисципліна, я вас питаю? І, головне, навіщо, чому ця ідея вбилася їм у голову? Чому б не зупинитися на п’ять хвилин, не розпити пляшечку шаблі? Ось ви, наприклад, любите шаблі? По очах бачу, що любите!

І молодик лукаво погрозив пальчиком. Субота подумки погодився, що випити зараз би не завадило. Але не шаблі, звичайно. Натомість віскі — так, залюбки. Щодо віскі він би не заперечував, особливо при помірному вживанні…

Субота, однак, не встиг розвинути думку про помірне вживання — співрозмовник уже не дивився на нього, а напружено прислухався до чогось.

— Знову, — нарешті промовив він із досадою, піднімаючи палець. — Чуєте?

Субота і справді чув кректання та глуху метушню. Мимоволі глянувши на картину, він здригнувся: пітьма на ній явно ворушилася.

— Знову ці негри, — поскаржився секретар. — І до порядку не закличеш: у разі чого — миттю в печеру… Ні, так працювати неможливо! Доведеться вимагати прибавки до зарплати! Як ви вважаєте, скільки їх там?

— Кого? — ошелешено запитав Субота.

— Та негрів!

Субота знову втупився в картину. Але де там: у такій темряві міг сховатися цілий полк чорношкірих.

— Я гадаю, не менш ніж десять, — почав гаряче міркувати юнак. — Якщо, скажімо, за кожного негра вимагати п’ять відсотків надбавки, то загалом вийде п’ятдесят. А якщо враховувати кризу та інфляцію, хіба я не маю права вимагати подвоєння зарплати, згодні?

— Мені взагалі призначено, — похмуро мовив Субота. Нескінченна розмова про негрів почала його дратувати, та й печінка озвалася ні з того ні з сього, у роті з’явився мідний присмак. — Може, мені зайти пізніше?

— Ах, тисяча вибачень! Я затримую вас! — зніяковів секретар. — Це все через цих французів з їхнім колоніалізмом. Запхали б у печеру японців, ті принаймні не б’ються… Утім, я з цим Алле потім сам поговорю. А вас чекають, і то з нетерпінням!

— Невже з нетерпінням? — недовірливо посміхнувся Субота.

— Саме так, з нетерпінням, змучилися вже… Адже це вам ми сьогодні вранці телефонували, так? Готовий заставитися на всіх негрів, скільки їх є, що ви не хто інший, як Юрій Олексійович Субота.

Суботі нічого не залишалося, як визнати очевидне.

— Ну от і чудово! — зрадів юнак. — Прошу почекати секунду, я доповім.

Балакучий юнак підвівся з-за столу, і Субота обімлів. Під суворим сірим піджаком у секретаря виявилася спідниця до колін, а нижче — жіночі ноги незвичайної краси і стрункості. Відразу стало ясно, як страшенно весь цей час помилявся Субота. Перед ним був не хлопець, а дівчина. Тепер він розгледів і маленькі діамантові сережки, немов уживлені в мочки вух, і легкі сині тіні на повіках, і навіть бліду, ледь помітну помаду на м’яких губах. Уся фігура секретарки навіювала спокусу.

Чарівно всміхнувшись, вона розтанула за правими дверима. Субота ж залишився в приймальні — розмірковувати про дивні трансформації людської природи…