Алексей Винокуров – Ангел пригляду (страница 14)

Василь, залишивши планшет на столі, подався на вихід, насилу стримуючись, щоб не врізати стройовим. Проминув коридор, не чуючи ніг, опинився надворі.

Лише там, на свіжому повітрі, трохи відітхнув, витер холодний піт. Стояв, дивився на себе ніби збоку, нічого не міг зрозуміти. Що це було, чого він так злякався? Ну, генерал, але що йому до того? Далі фронту, за приказкою, все одно не пошлють. Однак було в цих несподіваних гостях щось неправильне, моторошне. Зараз хотілось одного — бути від них подалі… та хоч би й на передовій.

Василь витяг цигарку, не з першого разу запалив, руки тремтіли… Цигарка гасла, смерділа чужим, незнайомим запахом. Страх розчинявся, йшов помалу, на зміну з’явилася звична армійська злість. Дати б зараз комусь у зуби, а то й з автомата вгатити…

Кураєв глянув на дорогу, побачив, як шлагбаум пропустив легковик із білими брудними ганчірками на дзеркалах. Тут усі так їздили, від обстрілів береглися. За легковиком на холостому ходу, економлячи бензин, підповз автобус. Василь цей автобус знав: «Москва — Донецьк», за кермом — знайомий водій, у якого завжди можна розжитися пачкою-двома пристойних сигарет «Парламент» там чи «Вінстон». Звичайно, навар на цьому ділі водила мав солідний — приблизно один до трьох. Ну та нема питань, гроші підвозили справно. Росіяни на війну податків не шкодували, тим більше, на святу справу — братам-українцям мізки вправити, а генерали якщо й крали, то здебільшого в тилах. Швидко зметикували: справа серйозна, раптом щось станеться, чикатися ніхто не буде, погони з плечей, трибунал, та й по всьому. Ну, може, не трибунал, але великі неприємності. Тож і на сигарети вистачало, і на інше.

Василь рушив до автобуса — перекинутися слівцем із водієм. Але його випередили. Усередину полізли двоє з місцевих ополченців, покрутилися там з хвилину і витягли якогось літнього, лисого, в окулярах, зовнішності аж ніяк не військової. Той не пручався, однак вели його жорстко, чітко до терміналу, де зараз розводили секретні розмови майор з генералом. Вели швидко, підганяли, та так, що чолов’яга в окулярах мимоволі спотикався. Секунда-дві — і заштовхали б усередину, але тут з автобуса випав старий у брудно-жовтому ватнику на голе тіло, потрюхикав слідом, закричав гнівно, з натугою:

— Куди? Не смійте! Немає паспорта?.. Вкрали! Ручуся! Як за самого себе… Відпустити!.. Негайно… Фронтовий товариш… Хай живе наша радянська батьківщина!

Кістлявими ручиськами вчепився він в ополченців, хотів зупинити, плутався в ногах. Одному конвоїру це набридло, він коротко тицьнув старого ліктем у ніс, відправив на землю. Той полежав секунду, підвівся на ліктях, замотав головою, замукав здивовано, відпльовуючись кров’ю, — та лягала нерівними згустками на білий сніг.

А чолов’ягу мовчки заштовхнули просто в двері. Перед тим як зникнути, він устиг кинути на Василя дивний погляд — розгублений і гнівний.

Від цього погляду спалахнув у грудях сержанта вогонь, стало гаряче й неспокійно. Може, звісно, погляд тут узагалі ні до чого — просто печія від учорашніх біляшів на прогірклій олії. Кухар, сука, економить, тижнями олію не міняє… Але печія та була дивна — Василеві тут же захотілося кудись бігти, щось пояснювати…

Не знаючи, однак, куди й навіщо, він просто пішов слідом за ополченцями та заарештованим чоловіком. Однак, увійшовши всередину, зрозумів, що спізнився. Двері в кабінет майора були зачинені, звідти долинали невиразні голоси. Василь зміг розібрати тільки «документи», «шпигун» і «за законами воєнного часу…».

У цих словах не було нічого доброго. Він хотів послухати ще, але не вийшло — у дверях стирчав на посту ополченець Вадя. Ополченця цього Кураєв знав: він був не місцевий і не контрактник, як Кураєв, а строковик зі споротими погонами, «відпускник», як їх тут називали. Незважаючи на це, Вадя був хлопець тямущий, не дурний, статут знав. Такого на кривій козі не об’їдеш, під такого потрібний особливий транспорт. Хоча спробувати було варто, за це не б’ють морду.

З іншого боку, якщо «відпускника» поставили охороняти двері, справа, мабуть, серйозна, — продовжував розмірковувати сержант. І не треба бути дуже розумним, щоб зрозуміти. Що тут міг забути товариш генерал-лейтенант, навіщо він, падло, припхався? Щось не схожий він на бойового офіцера, а саме на шакала з Головного розвідувального управління. Яким, судячи з усього, і є. Але якщо приїхав справжній генерал, то й справа, певно, особливої важливості. А отже, слово «шпигун», яке тут пролунало, не випадково мовлене…

На цьому й відвалити б сержантові, не пхати свого кирпатого носа у військову таємницю, поки не звинуватили в шпигунстві. Але хочете вірте, хочете ні, не міг він відвалити, ноги не несли. У грудях пекло, тягло відіпхнути вартового, незважаючи на автомат і посадовий злочин…

Тут двері самі прочинилися, визирнув майор, помітив Василя.

— А, ти тут, — сказав. — Чудово. Супроводиш заарештованого.

Василь здригнувся. На польовому жаргоні «супроводити» означало — розстріляти. Вивести в чисте поле, поставити обличчям до обрію і шльопнути. Причому чисто, ніби шалена куля людину дістала — хіба мало їх навколо літає.

Майор нетерпляче кивнув, і Василь зайшов у кабінет. Там був уже знайомий краєвид: двоє штабних — генерал і підполковник. Ще до них додався лисий і очкастий на стільці — вже в наручниках, погляд пронизливий і тривожний. Щось відчував очкастий, чогось боявся, але зовсім не того, про що подумав був Кураєв. Не смерті, цей страх сержант добре знав. Тоді чого?

Товариш генерал теж глянув на сержанта, перевів очі на майора, підняв брови запитливо.

«Надійний, — самими очима відповів майор. — З най-най…»

Це була щира правда. На совісті в Кураєва до того моменту був не один, кого він чисто шльопнув. Та й не на совісті. Совість його не турбувала, тому що завжди все обставлялося правильно й розумно. Начальство давало наказ, підлеглий виконував. І сам процес проходив швидко — начебто ведуть під конвоєм, тут раз — і нема його. Деінде ополченці полюбляють повиставлятися, «вирок» зачитують, тягнуть. Але приємного все одно мало, звичайно.

Тут, головне, ніяких військових злочинів. Присяга, контракт, служба батьківщині. І не легше, ніж на передовій. Там ворог, у нього зброя. Або ти його, або він тебе. А коли він, голий і босий, під твоєю владою, та ще й дивиться жалібно: куди, мовляв, мене? — тут, чесно кажучи, потрібні і стійкість, і морально-вольові якості.

Генерал Супрун ще раз оглянув бравого сержанта, промовив неголосно до майора:

— На пару слів.

Усі троє вийшли з кабінету, двері за собою причинили. Василь стояв, намагаючись не дивитися на лисого, в голові крутилася одна думка: «За що його? За що?» До думки цієї чомусь домішувалося притаманне йому почуття сорому й туги, навіть у ногах з’явилася якась слабкість.

Раптом лисий заговорив швидко, діловито.

— Сержанте, тебе як звати?

— Василь Кураєв, — чомусь підтягнувшись, відповів сержант, хоч ніде й не сказано, що заарештованим треба доповідати такі речі і взагалі вести з ними будь-які розмови. Тим більше з такими, яких підозрюють у шпигунстві.

— Чудово. А мене — Рубінштейн Іван Іванович.

— Рубінштейн? — слабким голосом перепитав сержант. — 3 євреїв чи що?

Той тільки скривився, але законних сумнівів не спростував.

— У мене, — каже, — в кишені мобільник. Прошу — візьми його собі. На нього мають зателефонувати…

— Вас шльопнути хочуть, — перебив Кураєв, хоча за такі слова його самого, напевне, чекала б не догана, а натуральний трибунал.

— Знаю, — нетерпляче кивнув загадковий співрозмовник, — тому й прошу. Дзвінок дуже важливий, його не можна пропустити. А я, сам розумієш, найближчим часом буду поза зоною досяжності.

— Та ви що, громадянине Рубінштейн, який ще дзвінок?! — Кураєв несподівано для себе розхвилювався. — Вас зараз розстріляють, ви хоч це розумієте?

Рубінштейн знову кивнув, і знову нетерпляче. Хоча нетерпіння його зрозуміти можна: кінець зовсім близько.

— За мене не турбуйся, є речі важливіші,— промовив Рубінштейн. — Твоє завдання: щойно зателефонують, зустріти цю людину і доставити куди скаже, цілим і неушкодженим. Зрозумів, Василю: цілим і неушкодженим? Це дуже важливо, солдате, надзвичайно важливо…

Заарештований ніби вп’явся в очі сержанта, палив очима-лазерами з-під окулярів. І Василь раптом усвідомив, що насправді дуже важливо відповісти на дзвінок, набагато важливіше за все, що коли-небудь було в його житті. Важливіше навіть за те, що дуже скоро сам Рубінштейн ляже на сніг із кривавою діркою в грудях, закотивши в порожні небеса скляний погляд.

Василь, нічого більше не питаючи, підійшов до Рубінштейна, порився в кишені, витяг старенький мобільних. Ледве встиг заховати — у кабінет зайшли майор, генерал Супрун і його ад’ютант. Генерал із підозрою глянув на арештованого, потім на сержанта. Запитав:

— Говорив щось?

Василь із жахом зрозумів, що збрехати генералові не зможе, просто не посміє. Але тут його наче хто в спину штовхнув, і язик сам, без його участі, браво відрапортував:

— Ні, товаришу генерале!

— Що, навіть не намагався? — здивувався Супрун.

— Так точно, намагався. Усі спроби були рішуче припинені…

— Молодець, хвалю, — кивнув Супрун, хоча й прозвучала в його голосі тінь сумніву.