Алексей Винокуров – Ангел пригляду (страница 16)

І знайшлося воно досить швидко. Кореєць Міша, з контрактників, пояснив, що діабет тут зовсім ні до чого, а насправді капітан холоду хапонув — так у їхній вузькоокій медицині воно називається. Оце вже було схоже на правду, тому що на початку зими мусив Голощок цілу добу кантуватися в мокрому снігу, ховаючись від орків. Історія була неприємна, закінчилася, щоправда, добре — повернувся до своїх без жодної подряпини, то й забув про те. А ось за кілька місяців, виходить, історія відгукнулася на повну.

Ще Міша сказав, що річ тут не в ногах — ті просто відгукуються на хворобу, — а в нирках. Нирок, одначе, капітан особливо не відчував, пив, як і раніше, — горілку, пиво, спирт, усе підряд. Щоправда, на спідньому з правого боку, трохи вище від попереку, стали з’являтися чорні сліди, ніби бітумом злегка мазнули. Якби на гімнастерці, ще можна зрозуміти — забруднився десь. Але зсередини?? Чи справді мав рацію кореєць, і чорнота ця йде просто з тіла? Але що ж тоді всередині діється?

Про це, втім, він волів не думати. Тим більше що Міша казав: нирки вилікувати можна — за старим корейським рецептом. Бульйон із собаки зварити й пити регулярно. Рецепт не дуже припав по душі Голощокові: собак він любив, але не так, щоб із супу їх ложкою виловлювати, а по-справжньому, по-людськи. І хоч кореєць пропонував зловити бродячого пса з тих, які попри бомбардування довкола крутились, і зварити ліки, капітан заборонив. Нічого, потерпимо до кінця війни, а там, дивись, і без живолупів вилікуємося.

Голощок убрався за формою, як годиться, і визирнув у вікно. Завірюха, що мела останні дні, стихла, замети сяяли під сонцем райдужним пилом. Сніг усюди був незайманий, пухнастий: на сільських дахах, на подвір’ях, на тротуарах, і тільки на дорозі його вже порозмітали гусениці й колеса БТРів та вантажівок. Там, за вікном, панували зараз мир і спокій. Захотілося відчинити раму, вдихнути на повні груди чисте, холодне повітря. І хоч капітан твердо знав, що насправді смердить воно пороховим гаром і чадом солярки — однаково хотілося.

Помилувавшись зимовим краєвидом, капітан відвернувся від вікна. Погляд його впав на старовинну різьблену скриню, що стояла в кутку, і настрій ураз зіпсувався. До чого вона тут, ця скриня, користі від неї нуль, замок наглухо заварений. Може, й зберігали в ній господарі щось цінне, але якось сумнівався капітан щодо цього. Одного разу навіть копнув скриню — і надто легкою та йому видалась. Але нехай, скриня — це ще півбіди. Весь дім був наче напоказ  напханий випадковими речами — вишиванками, рушниками, килимками, глечиками, макітрами, ще чимось суто українським. Нічого цього раніше не було, нанесли в останні місяці, патріоти, блін…

Схаменулися, згадали нарешті, якого роду — коли ворог у хату ввалився просто в брудних чоботях. А раніше чи багато у вас тут було рушників та вишиванок? І нефіг тепер оселедці відрощувати — протринькали неньку зі своїм бізнесом. Збагачувалися в поті чола, себе не тямлячи… Хто мільярди в банки, хто малу грошву в калитку. На чорний день збирали — а він уже й тут, найчорніший… Озирнулися — що за притичина, що таке з Україною?

А нічого, на місці стоїть. Тільки гупають нею ворожі чоботи, вивертають ґрунт танки, виють над головою снаряди. Зміями повзуть по зраненій, онімілій землі страшні білі гумконвої, а вона лише зуби стиснула. Везуть гуманітарний вантаж: консерви, зерно, борошно, насіння. А до них — міномети, гранати, ракети, боєкомплект і пальне для танків та БМП. Назад теж не повертаються порожніми: тягнуть мерзлий, вишкірений, із закоченими білками «вантаж двісті», щоб було над ким пустити покірну сльозу матерям і дружинам у Росії, поставити поминальну чарку та безіменний сирітський хрест.

І скрізь, де зміяться білі колони, війна спалахує з новою силою, немов бензину у вогонь хлюпнули, і розцвітають пишним цвітом злість, і біль, і ненависть, і зрада, і знову гинуть діти й старі і тоскно виють ночами оскаженілі зі страху пси…

Слава героям, слава Україні… А герої сотнями йдуть на небо, одна за одною. I мертвим уже нічим не допоможеш, у вуста їм повітря не вдихнеш, не впаде сльоза на землисту щоку…

Заболіла голова в капітана від цих думок, затріщала, опустився він на ліжко, заплющив очі, відкинувся спиною на стінку…

Кому була потрібна ця війна? Хто першим зуби вишкірив, хто вирвав шмат м’яса з теплого беззахисного людського тіла? Хто почав усе це божевілля, братове, ось де питання… І той, хто почав, той і відповість… Хоча як їх потім дістати на їхніх тропічних островах?

Сил уже немає — ні воювати, ні ненавидіти… І коли це все скінчиться? А швидше за все, ніколи, якщо вже почалося… Ми їх повбиваємо, чи вони нас — однаково кінця не передбачається. До останнього набою, до останнього бійця. А останнього якраз і не буде, ось у чому річ. Баби нових народять, і будуть одні за нас, а другі за них…

У двері постукали — коротко, діловито. Увійшов прапорщик Борович. Міцна шия туго червоніє в комірці, очі витрішкуваті.

— Товаришу капітане, дозвольте доповісти?

— Доповідай, — кивнув Голощок.

— Зловили двійко підозрілих, бабу і якогось попа, — прапорщик трохи нахилився вперед, додав неголосно, переконливо. — Документів ніяких. Схоже, шпигуни…

— Шпигуни, кажеш? — капітан невесело посміхнувся. — Гаразд, зараз подивимося.

Твердо ступаючи по рипучій підлозі, увійшов у сусідню кімнату, за спиною, незважаючи на неабияку вагу, пританцьовував прапорщик.

«Шпигуни» смирно сиділи на лавочці біля біленої пічки під наглядом лейтенанта Римаря. Капітан мазнув швидким поглядом по обличчях. Піп, років сорока-сорока п’яти, бородатий, обличчя відкрите, гарне, але з якоюсь таємною думою. Жінка поруч із ним… тут досвідчене око спіткнулося, забуксувало. Молода ще, не більше за двадцять п’ять. Ніжні риси обличчя, сірі очі, глибокі, довірливі… щось у них незвичайне. Подивилася на капітана, а той у цьому погляді взяв і потонув. Більш нічого вже не бачив, тільки очі ці стояли перед ним, вабили, притягували.

Як же це виходить, що чоловік прожив тридцять років, наче за кам’яною стіною, а потім раз — і пропав? І справді зник капітан Голощок — диверсант, гуляка, шибайголова, холоднокровний розвідник, який голими руками брав здоровенних російських десантників. Закохався капітан, інакше не скажеш, але ж навіть не знав, хто перед ним — свої чи чужі, законослухняні обивателі чи справді, як запідозрив прапорщик, шпигуни. Ну та тепер уже все одно…

Страшним зусиллям волі струсив Голощок із себе мару. Кашлянув суворо, мовив, не підводячи очей:

— Ну, панове, будемо знайомитися. Прізвища, імена, по батькові, військові звання, мета перебування в зоні бойових дій?

І втупився у священика, намагаючись випадково не зустрітися поглядом із сіроокою. Натомість піп дивився з легким докором, хитаючи кудлатою головою:

— Ну що ви, Григоре Леонідовичу, яке військове звання у священика? Ми ж не в Росії: самому лише Богу служимо, а не державі.

Почувши власне ім’я й по батькові, Голощок аж захолов — звідки? Однак тут же схаменувся: мабуть, язикатий прапорщик обмовився, бажаючи, либонь, підкреслити близькість до начальства.

Піп тим часом продовжував не моргнувши оком:

— Аз єсм недостойний слуга Божий отець Михайло, колишній настоятель місцевої церкви. За мене паламар наш Антоній може поручитися. А це супутниця моя, Катерина, прошу знайомитись.

Висловлювався він, як на Голощока, надто кучеряво, але не це стурбувало капітана — на те він і священик. Капітан здригнувся від іншого, від слова «супутниця», яким назвав сірооку спритний панотець. Що значить — супутниця? Зазвичай так називають близьких жінок — супутниця життя, наприклад…

Але стривайте, як це? Вони ж, священики, з жінками не дуже собі дозволяють, це вам не декамерон якийсь. Хоча стоп, начебто це стосується лише ченців, а біле духовенство має право… Ну так, має, точно… Але якби вони в шлюбі були, то панотець Михайло назвав би її паніматкою, та й по всьому. Отже, не вінчані… З іншого боку, хто ж тепер зрозуміє, що їм дозволено, а що ні…

Від цієї думки спалахнуло вогнем обличчя капітана, а серце, навпаки, похололо. Супутниця, отже?..

З ревнивою огидою дивився він тепер на фізіономію попа і нічого в ній уже не бачив доброго, саму лише байдужість, а в примружених очах угледів навіть брехливу хитрість, і хіть, і обман.

Як би з’ясувати все ж таки, що там між ними? Або ні, краще вже нічого не з’ясовувати. Не витримає капітан Голощок, особисто відведе священика в поле, поставить спиною до пейзажу і шльопне, як шпигуна з того боку. А може, він і справді ворог і шпигун, тоді взагалі нема питань…

Пашіло капітанове обличчя, кипіла кров, у роздутих жилах клекотіли чорні ревнощі. Не панував над собою більше, сам себе не впізнавав…

Саме цієї миті глянув панотець Михайло на Голощока, на очі його опущені, на рот, що судомно смикався — і одразу все зрозумів. Не офіцер української армії стояв перед ним. Стародавній демон, сторож підземного світу — пес Кербер — шкірив зуби, рвався з ланцюга, дихав смердючою злістю й намагався розірвати.

Пес Аїда не міг покинути безодню в природному вигляді, і сили пітьми підшукали йому смертну оболонку. Але чи знає людська частина капітана, хто він зараз, чи керує він собою, а чи його використовують наосліп через його силу й лють?