Алексей Винокуров – Ангел пригляду (страница 17)

Якби з’явився тут зараз справжній панотець Михайло, простий сільський священик, був би він збентежений до краю. Сходження архангела з небес — річ небувала, але можлива, адже архангели, на погляд християнина, існують, то чому б рано чи пізно не зійти одному з них до людей з якоюсь грізною місією? Але Кербер, Аїд, інші міфи та байки, вигадані давніми греками для зміцнення людських дурощів — вони звідки в нашому речовому, тілесному, наскрізь реальному світі?

«Ох, люди, люди, — сумував архангел, — дарма стараються, виснажуються, самі вигадують міфи, а потім починають думати, що як одне є, то другого вже не буде. Ні, одне не виключає другого: і те, і це, і в пекло зійшов Христос, і радісні боги античності, і чорні мерці вуду, і товсті життєлюбні ідоли голодних китайців. Усе це було, було — а якщо й не було, то тут же й виникало, заледве знаходилося відповідне ім’я. Бо що придумане, вже не зникає — або, в усякому разі, зникає нескоро».

Але вся ця філософія зараз була не до речі. Кербер, чи то пак капітан Голощок, не володіючи собою, скипав ревнивою люттю, намацуючи тремтячими пальцями кобуру, щоб одним пострілом вирішити питання, закрити його раз і назавжди.

— Григорію! — голос архангела звернувся до глибин душі, до християнського первня, до даного при хрещенні таємного імені.— Григорію, чи ти чуєш мене?!

Але, видно, сили архістратига пішли на боротьбу з пекельною воронкою, тобто на те, щоб прикрити їх із Катею від ворожих снарядів. Ніщо не сколихнулося — як і раніше, дивився на нього Голощок лютим поглядом, сповненим божевілля. Потім перевів погляд на лейтенанта Римаря, гаркнув:

— Зі шпигуна очей не спускати. У разі спроби втекти — вогонь на ураження.

Узяв Катю за лікоть, повів геть із кімнати. Та розгублено озирнулася на панотця Михайла, очима попрохала допомоги.

Той підвівся з лави на весь зріст, простяг правицю, загримів:

— Іменем Отця Небесного — зупинись!

Вишній гнів заповнив смертну оболонку, потік жилами, вихлюпнувся в мозок, закипів, вибухнув, заворушилися за спиною крила, набираючи сили… Ще мить — і здригнувся б світ від явленої благодаті. Аж тут хтось угатив важким кулаком панотця Михайла по потилиці, і настала темрява навколо — тиха, ватяна, доволі довга.

До тями він прийшов раптово, немов зі скелі вниз стрибнув. На лобі лежало щось мокре й холодне. Розплющив очі, побачив над собою сумне обличчя Каті. Вона прибрала з його чола вологий рушник. Панотець Михайло лежав на короткій дерев’яній лаві, ноги з неї звисали, поруч на стільці сиділа Катя.

— Тебе не чіпали? — тривожно запитав він.

Зазвичай для вічного небожителя це не так уже й важливо, але зараз у смертній оболонці жило, крім божественного, непостійне, мінливе, людське. І це людське зачіпало його не менше, ніж вічне.

— Не чіпали тебе? — повторив він.

Вона похитала головою.

— Григорій мене врятував, — сказала вона.

Здивування блиснуло в його очах золотими іскрами.

— Як же ти відвернула його від зла? Що сказала? — запитав архістратиг.

— Правду…

Слабка усмішка майнула на пересохлих вустах. Як мало треба, щоб розсіяти морок людського життя! Говоримо про високі матерії, а тут щира правда, немов меч, розсікла темряву невігластва, злоби й ненависті! Воістину, високому не здолати ницість світу, зате мале змінює людину з ніг до голови.

— Як ви почуваєтеся? — запитала Катя.

— Мізки болять, — пожартував архангел, відчуваючи, що людини в ньому з кожною хвилиною стає все більше. Людська оболонка не змінювала його споконвічної суті, але сили в ній, смертній, виявилося набагато більше, ніж він думав. Згадалися ангели пригляду: відпрацювавши належний термін унизу, на рівнинах, поверталися вони якимись диваками, не могли згадати заведений споконвіку лад, а згадавши, ніяк не могли збагнути.

— Пора, Катю, — пролунав звідкись збоку знайомий голос.

Панотець Михайло поглянув ліворуч, угледів у в’язкому й тьмяному світлі лампочки під стелею кремезну темну постать, зрозумів — Голощок. Повернув голову — зазирнути в обличчя, особливо в очі. Зазирнув. Нічого страшного, чужого, інфернального. Смутку, мабуть, трохи більше, ніж треба, ну то смуток тут звична річ, у муках і на муки народжена людина…

Сперся на підставлену Катею руку — тонку, але міцну, надійну, присів на лавці. Боліла потилиця, але не так щоб дуже. Утім, що таке «дуже», архангел не уявляв до цього дня: як і всякий ненароджений, не відав він фізичного болю.

Побачивши, що панотець Михайло підвівся, капітан прочинив двері й визирнув надвір. Синій вечір ступив однією ногою в хату, затремтів, викликав тугу і радість. Але ні сумувати, ні тужити не було в них часу — за хвилину вже йшли вони втрьох розсипаним уздовж дороги снігом до броньованого, в армійській зелені джипу.

Капітан сів за кермо, Катя і панотець Михайло вмостилися позаду.

— Отже, у Москву? — запитав капітан, не дивлячись на архангела.

— Так, у Москву, — відповів той.

— А документи?

Панотець Михайло і Катя перезирнулися.

— Немає документів, — сказала Катя. — Згоріла лікарня, а з нею і всі документи.

— Це погано, — сказав капітан, — зовсім погано. Як же ви без документів дістанетеся до аеропорту, як до Москви полетите?

— А ти нам не допоможеш? — несміливо запитала Катя. — 3 тобою ж нас не чіпатимуть, правда?

— Зі мною не чіпатимуть, — кивнув капітан. — Тільки я з вами їхати не можу, це вже дезертирство. А якщо спіймають — піду під трибунал. Тут уже взагалі ніхто вам не допоможе.

Капітан похмуро замислився, смикалася над скронею блакитна жилка. Катя тривожно дивилася на панотця Михайла.

— Нічого, — сказав він підбадьорливо, — не пропадемо, є одна людина.

— Що за людина? — насторожився капітан. — Росіянин?

— Не так щоб дуже, — ухилився від прямої відповіді священик. — Можна ваш телефон?

Капітан витяг із кишені захисного кольору мобільник, покрутив у руках, з деяким сумнівом протягнув панотцеві Михайлу.

— Майте на увазі, зв’язок відкритий, можуть прослуховувати…

— Це не страшно, — заспокоїв панотець, — крамольного все одно нічого не почують.

Невпевнено потицяв пальцями в кнопки на дисплеї, приклав апарат до вуха.

— Слухаю, — відповів на тому кінці низький хрипкий голос.

Заклопотана зморшка з’явилася на чолі архангела.

— Рубінштейн? — невпевнено промовив він.

— Він не може підійти, — відповів голос. — Я за нього.

Панотець Михайло секунду мовчав, погляд його повільно важчав.

— Хто ви такий? — запитав він нарешті.

— Василь, — відповіли йому.

— А що з Рубінштейном?

Голос на тому кінці мовчав. Усі напружено слухали, боялися, що слухавка вже не оживе. Але ні — заговорила.

— Його розстріляли, — здушено сказала слухавка.

— Хто розстріляв?!

Слухавка принишкла.

— Ви мене чуєте? Хто його розстріляв?

— Я, — насилу вимовила людина на тому кінці.

Священик мовчав. Мовчав і загадковий Василь, у телефоні лиш електричні шерехи, та в шаленій далечі виє космічний вітер. Потім слухавка знову заговорила — тьмяно, винувато.

— Я не винен. Наказ виконував. Я хотів його врятувати, але він заборонив… Сказав, що ви зателефонуєте. Сказав, що треба вам допомогти потрапити в Москву.

— А ви можете допомогти? — згаслий було погляд архангела загорівся. — Де ви зараз?

— Я на КПП, — відповів Василь, — у Маринівці.

Панотець Михайло запитально глянув на капітана. Голощок мовчки забрав у нього слухавку.

— Це капітан Голощок, — виразно промовив він. — 3 ким я говорю?

— Сержант Василь Кураєв, КПП Маринівка, — відповіли на тому кінці.

— Сержант російської армії? — після паузи уточнив капітан.