Алексей Геращенко – Лише секунда (страница 38)

Кілька наступних секунд я чув лише сопіння, а потім лікар відповів:

– Андрію, я зараз не в Києві, вишлю вам за кілька хви­лин телефон лікаря, набирайте і їдьте до нього. Я трохи згодом під’їду.

Ми нарешті дісталися траси – і я зміг прискоритися. Мій телефон задеренчав, сповіщаючи про нове повідомлення. Я набрав вказаний номер.

– Приїжджайте, – коротко сказав співрозмовник і назвав адресу пологового будинку.

Оля періодично заспокоювалася, але приблизно кожні п’ять хвилин нові болісні судоми проходили її тілом.

Мені потрібно було їхати повільно, щоб не турбувати її, і швидко, щоб дістатися лікарні якнайшвидше. Я ви­брав другу можливість. І поїхав швидко, як міг. Занадто швидко.

Я відірвався від щоденника і здригнувся від неспо­діванки. Я вже так звик до самотності, що, побачивши Елю, яка мирно сопіла і усміхалася уві сні, ледь не закричав від переляку. Я глянув на щоденник, заплющив очі і стиснув кулаки. Здавлював їх доти, доки не минув біль. Але я знав: відволікаючись на нього, я позбавляв себе іншого, нестерпного болю. Від того, що мало бути написано далі.

Я дивився на щоденник і боявся перегорнути сторінку. Прочитати про той момент, який показав мені всю мою ницість і нікчемність. Те, що я не можу нічого вдіяти. Адже я вважав себе особливим. Обраним. Вірив, що у най­складніші моменти все складеться так, як потрібно.

Я пам’ятав спітніле чоло Дмитра Анатолійовича, який, дивлячись в підлогу, просить мене зайти в кабінет. Я все це пам’ятав. І, напевно, вся суть цього щоденника була там. І я мав прочитати про це, пережити ще раз те, після чого перестав жити, перестав бути собою.

Я заплющив очі.

– Кажуть, не треба купувати речі наперед, – сказала Оля.

– Нічого, – я махнув рукою. – Потім буде така кло­потнеча, часу взагалі не знайдеш. У них це ліжечко одне, і воно таке суперське, таке чудове. Не купимо зараз – потім точно не знайдемо такого ж і будемо шкодувати.

Я знову розплющив очі. Сльози набиралися, але ніяк не могли пролитися назовні. Здається, я раніше виплакав їх усі. Вони просто закінчилися. Я навчився плакати без сліз. Без змін на обличчі. Мовчки, тихо і непомітно.

Крапля вологи впала на куточок сторінки, і я не відразу зміг зрозуміти, звідки вона. Сльози котилися моїми щоками і падали вниз.

Я перегорнув сторінку і заплющив очі. Витер долонею обличчя і зробив глибокий вдих. Подивився вниз.

І здригнувся. Сторінка була порожньою. Невже це кінець? Я погортав щоденник і зрозумів, що перед цією сторінкою – вже прочитана мною частина, а далі – продовження.

Закривши щоденник, я подивився на свої руки. Вони тремтіли від напруги. Думки були наповнені піском, свідомість не бажала сприймати дійсність. Я заплющив очі і спробував улаштуватися на кріслі у позі зародка.

Я йшов африканською саваною, і леви грізно гарчали в мій бік. Попереду з’явилося маленьке селище з солом’яними хижами. Я попрямував до нього, а леви залишилися позаду. Я не знав, в якій саме хижі живе мій знайомий, якого я підвів у битві з іншим племенем, тому мусив зазирати в кожну. Старі й діти, чоловіки і жінки витріщалися, посміхалися, прикриваючи долонями роти, а потім втрачали до мене інтерес і поверталися до своїх звичних справ. Я не знав, як їм краще пояснити прикмети того, кого шукаю, тож намагався жестами зобразити русалок на обличчі. А вони лише повторювали мої жести і реготали у відповідь.

– Дикуни! – сердився я й переходив до іншої хижі.

Нарешті в одному з жител я побачив його. Він сидів на землі в оточенні дітей, граючись із ними в якусь нехитру гру. Вони безтурботно реготали, передаючи одне одному різнокольорові камінці.

– Андре! – радісно закричав він, побачивши мене.

– Андре! – підхопили за ним діти, посхоплювалися зі своїх місць і повисли на моїх руках і ногах.

– Я радий, що ти живий, – сказав я.

Він махнув рукою, показуючи, що це не важливо, і підвівся.

– Я сьогодні в інших трусах, – гордо сказав я, показуючи на свої чорні плавки, і продовжив. – Прийшов, щоб вибачитися, що підвів вас. Як закінчилася битва?

– Ми вирішили скасувати її. Вороги погодилися, що нечесно проводити її без тебе. А тепер усе гаразд, тож я зберу людей, і ми сьогодні ж проведемо бій.

Він підійшов ближче, і я побачив, що він дивиться на мене одним оком. Друге я вибив списом, і від нього щокою, перетинаючи найбільшу русалку, тягнувся товстий шрам. Він посміхнувся своїм єдиним оком і поплескав мене по плечу.

– Скажи мені своє ім’я, – попросив я його.

– У мене немає імені, – знизав плечима він. – Не хочу себе прив’язувати до нього.

– Я ніколи не знав людини без імені.

– Тоді називай мене Людина-без-імені, – знову знизав він плечима.

– Людино-без-імені, я не хочу цієї битви і не піду з вами. Я вибив тобі око і прийшов за своїм покаранням. А тепер, напевно, мене чекає ще й покарання за дезертирство.

Русалки опустили голови і заплакали.

– Око – це дурниця. Без ока я не став іншим. Однак за те, що ти позбавляєш нас перемоги, звісно, ти маєш бути покараний. Це твій вибір, але ти будеш покараний. Ходімо.

Ми вийшли з хатини і пішли курною стежкою через село. Звідусіль виходили люди і на знак привітання здіймали списи, але мій супутник понуро хитав головою з боку в бік – і вони замовкали. Ми підійшли до стійла з козами.

– Наш шлях може бути довгим, тому я повинен залишити їжу своєму селищу, – сказав Людина-без-імені.

Він увійшов за загорожу і вивів одну з кіз, яка жалібно мекала і слухняно йшла за ним. Людина-без-імені став перед козою навколішки, обняв її і почав просити вибачення. Він говорив із нею, дивлячись їй прямо в очі, і по його щоках текли сльози. Різкий свист кинджала розітнув повітря – і червоні цівки крові закрапали на курну землю. Досягаючи її поверхні, вони усмоктувалися пилом, залишаючи лише ледве помітні бурі плямки. Коза впала замертво, а Людина-без-імені ніжно погладив її і голосно скрикнув, сповіщаючи своє плем’я.

– Ходімо, – сказав він мені, витираючи сльози. – Вони заберуть її.

Ми вийшли за межі села і пішли босоніж по гарячій сухій траві. Леви грізно гарчали нам услід, але не нава­жувалися напасти.

Ми йшли довго, але я не відчував ані втоми, ані страху. Згодом трава порідшала, а потім почалася справжня піщана пустеля. Ми перетинали бархани, змінювали напрямок, обходили дюни і заходили все глибше і глибше. Вітер засипав наші сліди, і я розумів, що сам не знайду шляху назад.

– Уже близько, Андре, – підбадьорював мене Людина-без-імені.

Я мовчки кивав і крокував далі. Нарешті ми побачили попереду крапку, яка виділялася на тлі жовто-сірої пустелі, і мій попутник радісно вказав мені на неї. Ми підходили все ближче, крапка перетворилася на овал, розплилася у безформну фігуру, а потім набула обрисів людської постаті. Наблизившись, я побачив, що це дівчина в легкій білій сорочці. Ми зупинились від неї за десяток метрів. Вона витягнула руку до нас і посміхнулася, схиливши голову.

– Привіт, – сказала вона м’яким низьким голосом.

Її смагляві стрункі ноги ніщо не прикривало, верхні ґудзики легкої повітряної сорочки були розстебнуті, а довге, чорне, як смола, кучеряве волосся майоріло під легкими потоками пустельного вітру. Вона була красива. Чудово гарна і сексуальна. Мені хотілося підійти і про­вести пальцем по її пухких губах, погладити волосся, доторкнутися до шиї і повільно провести долоню вниз до того місця, де прозорий ґудзик тримає її сорочку. Я відчув легкий поштовх в спину і озирнувся.

– Іди до неї, – сказав Людина-без-імені. – Це твоє покарання.

Він розвернувся і пішов у зворотний бік. Якийсь час я стежив за ним поглядом, спостерігав, як він пере­творюється на безформну фігуру, овал і крапку. А потім я повернувся до неї.

– Привіт! – сказав я.

Вона повернула голову вбік, і я мимоволі замилувався її довгою тонкою шиєю. Посидівши кілька секунд у такому положенні, вона розвернулася до мене і мовила:

– Привіт!

Я здригнувся від її голосу, тому що він здався мені знайомим. Якісь нотки, інтонації. Я раптом уявив, що якби мене з нею поміняти місцями, і це я сидів би на землі, перекочуючи гарячі піщинки по своїх тонких довгих ногах, тримаючись пальцями іншої руки за пасмо довгого кучерявого волосся, то вимовив би це вітання саме так, як вона.

– Як тебе звати? – запитав я.

Порив вітру приглушив мій голос і забрав мої слова. Він грайливо заліз під її сорочку, спробував стягнути її, але не зміг, а лише трохи оголив верх однієї з грудей. Вітер понісся далі, а вона залишилася сидіти в тій самій позі, не поправляючи одягу. Я подумав, що вона не розчула моє питання, і хотів було повторити його, але вона, майже не розтуляючи губ, тихо промовила:

– Андрій.

Неможливо було зрозуміти, питання це чи звертання до мене.

– Нарешті ти прийшов, – тихо продовжила вона і поманила до себе рукою.

– Ти довго чекала на мене? – запитав я.

– Довго? – вона знизала плечима. – Хтось живе день, і здається, що цього мало, але все відносно і, отже, так мало бути. Адже наше життя – лише секунда на годиннику Бога.

Я здригнувся, стиснув зуби і з ненавистю подивився на неї.

– Навіщо я тут?! – закричав я.

– Хіба ти забув? Ти прийшов за своїм покаранням. Я – твоє покарання. Бери мене.

Зі звірячим гарчанням я кинувся до неї, повалив на землю, схопився руками за поли сорочки і рвонув їх врізнобіч. Тканина тріщала, ґудзики відривалися, і моєму погляду постали її великі, молоді, пружні груди. На ній не було нічого, крім цієї сорочки. На ній не було нічого. Я припадав до її губ, намагаючись прокусити їх до крові, я хотів пити її, хотів бачити, як вона корчиться від болю. Моє покарання.