Алексей Геращенко – Лише секунда (страница 37)

– Дівчинка, – повторила Оля й поклала руку на свій живіт. – Якщо дівчинка, то я хотіла б назвати її Мариною.

Я здригнувся від знайомого імені та згадав розповіді милої дівчини, з якою ми перетнулися в часі і просторі, і з якою я, на власне здивування, відчував себе єдиним цілим, хоча і відганяв від себе ці думки геть, не знаючи, що з ними робити.

– Марина, – повторив я і подивився на Олю.

Вона мрійливо дивилася за вікно.

– Марина – це морська, – сказала вона. – То тиха, то бешкетна, завжди глибока, завжди красива, того ж кольору, що й небо. Марина.

– Марина, – повторив я, закрив очі і побачив, як хвиля накочується на берег, перекидає дрібну рінь, піниться і повертається назад у море.

– А якщо у нас буде син? – запитала Оля.

Я поклав руку на її живіт, але цього разу не отримав жодної відповіді. Нахилився і приклав вухо. Той, хто був усередині, злякано принишк.

– Марино, – тихенько прошепотів я і поцілував пружну натягнуту шкіру живота. – Це тато.

Я уявив, як маленьке дитинча всередині розсміялося, коли до нього, відбившись об стінки його печери, дістався мій голос.

Я знову заплющив очі і опинився на морі. Так, чого ж тут не вистачає? Додамо морського запаху, свіжого вітру, густого медового повітря, м’якої хвої сосен, про­низливих криків чайок. Я подивився на далеку лінію горизонту і задоволено кивнув сам собі. Тепер усе гаразд. Несподівано мій погляд зустрів елемент, який я тут не створював. Десь на горизонті крихітною іграшковою плям­­кою виник кораблик. Він пропливав далеко від мого берега і доповнював мою ідеальну картинку, роблячи її ще кращою, але позбавляючи спокою. Тепер мені хотілося бути там, на кораблі, розглядаючи через підзорну трубу безкрайні морські простори, обмацувати поглядом ске­лястий, порослий соснами берег і раптом зустріти на ньому людину, чоловіка, який самотньо стоїть босоніж на ріні і роздивляється, як хвилі підкочуються до його ніг. Він раптом підведе голову, здивується і зрадіє чомусь, а потім я збагну, що на чистій поверхні води немає нічого, крім мого корабля. І це мені посміхається і махає рукою той чоловік на березі. І цей хтось – я сам. Але не можна бути в двох місцях одночасно, а без цього моя картина вже не така ідеальна. Гостра рінь болюче вдавилася в шкіру.

– Андрію, – покликав мене голос Олі. – Не тисни так сильно.

Я відкрив очі, відірвався від її живота і розтер те місце на нозі, в яке врізався камінь.

– Ще чотири тижні, може, п’ять – ще трохи. А потім все зміниться.

– Нас буде троє.

– Дуже хочу відвезти тебе в одне місце, але це так далеко звідси. Там колись жила моя бабуся, і це шматочок мого дитинства.

– Поїдемо, – відповів я.

– Тільки чур я за кермом, – сказала Оля.

Я з сумнівом подивився на її величезний живіт.

– Упевнена? – примружившись, запитав я.

– Якщо втомлюся – поміняємося, – недбало махнула вона рукою.

Ми виїхали за вказівниками в північному напрямку і помчали в те місце, яке мало стати для мене сюрпризом.

– Якщо хочеш, можеш заплющити очі, – посміхнулася Оля. – Я скажу, коли відкривати.

Я витягнувся у кріслі пасажира, поклав голову на подушку і під монотонні звуки дороги занурився в напівсон.

Ми їхали довго, швидкість знизилася, траса змінилася шумом і ямами польової дороги, але мені сподобалася наша гра, і я не стежив за дорогою, насолоджуючись своїм ліниво-розслабленим станом. Асфальт під колесами закінчився, і, переїхавши через кілька пагорбів, машина зупинилася.

– Розплющуй очі! – скомандувала Оля – і я розплющив їх та витягнув руки догори, розминаючи затерплі м’язи.

– Ох ти! – вирвалось у мене. – Яка краса!

Переді мною тихо пливла невелика річечка, зелені па­горби спускалися прямо до неї, сонячні зайчики, від­биваючись від поверхні води, грали на лобовому склі автомобіля, старий дірявий човник стояв, заповнений водою. Вода неспішно перебирала гілки і листя дерев, що схилилися до річки. У цьому місці відчувався дивовижний спокій.

– А що це за річка?

– Потім розповім тобі про неї, для мене ця річка – найкрасивіша на світі.

Ми вийшли з машини і розташувалися для пікніка на рівному місці за метр від води.

– Геть як у дитинстві, – зітхнула Оля, озираючись на білі хатки з городами біля них. – Добре, що тут майже нічого не змінюється.

Вона лежала на боці поруч зі мною із примруженими очима, а я лоскотав її губи травинкою.

Раптом Оля схопилася за низ живота – і на її обличчі з’явилася гримаса болю.

– Мені здається, щось починається, – прошепотіла перелякано.

– Напевно, хибні перейми, як лікар казав, – спробував заспокоїти її і себе. – Ще майже чотири тижні.

– Так, напевно, – невпевнено погодилася Оля.

– Не хочеться їхати зараз, – зітхнув я. – Скоро сонце почне сідати, забарвиться у бордові тони. В повітрі з’явиться прохолода...

– Гаразд, посидимо ще трохи, – погодилася вона.

Я умиротворено посміхався і міркував про те, як гор­до буду повідомляти всім, що став батьком. Як це? Я завжди був сином і онуком, наймолодшим, а отже – най­перспективнішим. А тепер я стану справжнім чоловіком, який тримає в своїх руках беззахисну крихітку і всім дає зрозуміти, що це його сім’я і його життя.

– Хочу пройтися трохи, – сказав я і побрів порослим травою берегом річки.

Ще якийсь місяць – і я стану батьком. Я нахилився до води і витягнув руку, тримаючи її паралельно до дзеркальної поверхні. Сонячні промені пестили шкіру як зверху, так і знизу, відбиваючись від поверхні води. Скоро у світі побільшає на одну маленьку людинку, і вона буде меншою, ніж моя рука.

– Моє малятко, – прошепотів я і згадав наші спільні походи до лікаря, який проводив своїм приладом по животу і нахиляв у бік голову, вдивляючись у деталі на моніторі комп’ютера.

– Здається, у вас буде... – починав говорити він, але Оля переривала:

– Не хочу знати заздалегідь – хлопчик чи дівчинка, нехай буде, хто буде, не хочу передчасно заглядати в майбутнє.

Лікар відвертався і з усмішкою дивився на мене. Я по­смі­хався у відповідь і ніби байдуже знизував плечима, не­на­че відповідаючи: «Не хоче – і нехай, залишмо все, як є».

А сам тієї миті намагався прочитати на обличчі лікаря правильну відповідь. Хлопчик? Він так посміхається, тому що побачив, що там хлопчик? Чи дівчинка? А кого б я хотів? Виховати сина, посадити дерево, побудувати будинок. Стандартна життєва програма, від якої не так просто кардинально відійти.

Моя долоня опускалася вниз, і її розділяли з поверхнею води лічені міліметри. А хто буде хрещеним батьком? Потрібно запросити когось зі старих друзів із гуртожитку. Серж, пустотливий друг минулого, а тепер ґрунтовний серйозний чоловік, цілком підійде на цю почесну роль. Хо­лодна вода змусила різко відсмикнути долоню і стиснути її в кулак.

Одного разу я прокинувся і чітко зрозумів, що в мене буде донька. Не знаю, звідки ця впевненість прийшла. Просто іноді на диво точно розумієш, що буде далі. І коли це щось справді відбувається, то не відчуваєш ані краплини подиву, не знаходиш нічого надприродного в тому, що речі склалися саме так, як мали скластися. Хоча іноді я починав сумніватися в тих пророчих спалахах. Може, в тих випадках, коли вони не працювали, я просто забував про свої прогнози, штучно створюючи цей ореол безпомилковості.

Знову розправив долоню, і вже готовий до зустрічі з поверхнею води, опустив її.

Я підвівся на ноги, зірвав травинку і попрямував назад, жуючи соковите стебло. Оля лежала на розстеленій біля води підстилці в якійсь дивній позі на боці. Я пришвидшив крок, перейшов на біг і за кілька секунд нахилився до неї. Її губи були міцно стиснуті, а очі заплющені.

– Що?! – голосно спитав я.

– Я кликала тебе! Скільки можна?! – задихаючись від болю, вимовила вона. – Мені так погано, потрібно терміново в лікарню.

– Так-так, зараз, – сказав я, намагаючись збагнути, як це краще зробити. – Давай я підніму тебе.

Я незграбно спробував узяти її на руки, але на нерівній поверхні це не вдавалося.

– Стривай, так тільки гірше, – сердито сказала Оля.

З її обличчя я бачив, що їй зараз дуже важко й боляче. Вона насилу, спираючись на мою руку і, підтримуючи знизу живіт, встала на ноги. Ми повільно рушили до машини.

– Потерпи трохи, – шепотів я. – Зараз поїдемо в лікарню і подивимося. Усе буде добре.

Незважаючи на теплий день, її рука здавалася мені справжньою крижиною. Ми робили два кроки, потім Оля здригалася або шумно вдихала повітря – і ми зупинялися. Тих сто метрів до машини ми йшли, напевно, хвилин двадцять, а мені здалося, що ще довше. Я посадив Олю на заднє сидіння і тремтячими пальцями повернув ключ у замку запалювання.

Курний хвіст стелився ґрунтовою дорогою за машиною, автомобіль час від часу наїжджав на купини і недоречно підстрибував, незважаючи на всі мої спроби вести якомога м’якше і рівніше. Оля підскакувала на задньому сидінні і охала, змушуючи мене повторювати: «Трохи потерпи, моє сонечко».

– Подзвони Дмитру Анатолійовичу, – попросила Оля.

Я знайшов у телефоні номер лікаря, який її обстежував, і набрав його.

– Вітаю, Дмитре Анатолійовичу, – швидко сказав я у від­повідь на його розлоге: «Алло». – Олі погано, сильно тягне в животі, куди нам краще їхати? Ми сьогодні виїхали далеко від дому, десь за Черніговом зараз, були на річці, загалом це неважливо, але тепер повертатися години зо дві.