Алексей Геращенко – Лише секунда (страница 33)

– То що, дівчинко, – промовив Олексій. – Хочеш, щоб тебе перестали в класі зневажати? Чи хочеш, щоб твоє життя було гірше, ніж у пеклі?

– Я хочу додому, – сказала Елеонора.

– Підеш, підеш додому, – почула вона напружений голос Володі. – Навіть на таксі поїдеш. Одначе спершу зробиш для нас дещо.

– Відпустіть мене, – твердо і спокійно наполягала Елеонора.

– Ага, зараз ти нам зробиш приємно – й одразу відпустимо, – Паша схилився над нею, важко дихаючи.

Важко дихаючи, він потягнувся рукою нею і грубо схопив її за груди.

– Ого, – вимовив він. – Непогано.

Його пальці грубо мацали її, стискалися і послаблювали хватку. Потім він почав розстібати ґудзики на її блузці. Еля не видавала ані звуку, тільки напружилася всім тілом. Пашині пальці спершу акуратно розстібали ґудзик за ґудзиком, але, щойно він відвів комір сорочки і побачив щільно обтягнуті бюстгальтером груди, то зі звірячим гарчанням смикнув поли блузки в різні боки, розриваючи тканину і зриваючи ґудзики.

Цієї миті Елеонора різко змахнула рукою – і її ма­ленький кулачок вдарив Пашу у кадик. Хлопець глухо скрик­нув і перекинувся на бік, хапаючись за шию і ловлячи ротом повітря.

Вона спробувала схопитися на ноги, та цієї ж миті отримала сильний ляпас від Олексія. Хлопець нахилився і підняв якусь склянку із рідиною.

– Дивись, суко, тут соляна кислота, я зараз відкрию її – і пара крапельок впаде на твоє прекрасне личко. Хоча, знаєш, тоді воно вже навряд чи комусь здасться таким.

– Ні, – почула Еля прохальний голос, не відразу розуміючи, що це говорить вона сама.

– То що, будеш ще пручатися?

Вона мовчала і бачила, як його рука повільно відкручує кришку на банці.

– Ні, – знову пролунав десь осторонь її голос, позбавлений усіх фарб.

– Дивись, не жартуй зі мною, – продовжував він, відкидаючи кришку в бік і тримаючи банку просто над її головою.

Цієї миті двері будинку злегка скрипнули, змусивши всіх здригнутися. Банка в руці Олексія на коротку мить нахилилася, він спробував відновити рівновагу, але було вже пізно. Важкі краплини зірвалися вниз і летіли на Елине обличчя, яке вона не могла закрити заламаними за спину руками. Жах застиг в її горлі. Зараз ці краплі пропалять шкіру, пройдуть далі, залишаючи за собою невідновні рани, зараз біль заволодіє всім її тілом, зараз кожен атом тієї істоти, яку батьки назвали дивним іменем Елеонора, здригнеться від нестерпного болю.

Нічого не сталося... Вона розплющила очі в божевільній упевненості, що час розтягнувся, як то буває в моменти найгострішого жаху, і зараз вона побачить застиглі в повітрі краплі. Не побачила нічого, Але не було нічого. Не було болю, і лише вода чи сльози сповзали по щоках.

– От чорт, – вилаявся Олексій, зітхнувши, подивився на банку в руках і виплеснув її вміст убік під ноги Паші.

Той наполохано відскочив, а Олексій зареготав:

– Та це ж вода!

Вони всі троє заходилися реготом. Еля дивилася на ці усміхнені обличчя, на простягнуті в її бік пальці, і її наповнювала ненависть. А коли це почуття заповнило її вщент і вихлюпнулося за край, вона з диким криком схопилася на ноги, з неочікуваною силою відштовхнула Пашу і кинулася до дверей повз отетерілих хлопців.

Важкі двері зі скрипом звільнили їй прохід, куди вона пірнула, коли чіпка рука вже хапала її за плече. Вона бігла старим садом біля покинутого будинку, сподіваючись, що рухається в потрібному напрямку.

А ззаду до неї невпинно наближалося важке чолові­че дихання. Вона підняла погляд і побачила стару яблуню – суху, вже не здатне плодоносити, що самотньо стояла посеред двору, розкинувши в боки скорчені гілки. З останніх сил додала швидкості, добігла до дерева та без роздумів почала дертися на нього, чіпляючись за кору і гілки та піднімаючись усе вище.

– Он вона! – почула крик ззаду, але він додав їй сили рухатися швидше.

– Оце дурепа! Думаєш, ми тебе не зможемо дістати звідти?

– А давайте струсимо її, як яблуко, – запропонував хтось, а інші заіржали у відповідь.

Вони обхопили стовбур і почали розгойдувати, але дівчина відчайдушно продовжувала лізти до самого верху. Ще трохи, ще трішечки, ще вгору, далі від землі.

Голоси на землі віддалялися, і це додавало сил. Аж раптом суха гілка під ногою тріснула, Еля втратила рівно­вагу, сплеснула руками, намагаючись вхопитися за іншу гілку, але та була затонкою і лише трохи сповільнила рух, а потім вислизнула з рук.

Дівчина летіла вниз і бачила крізь гілки, що хиталися, прощаючись із нею, сіре небо.

«Усе!» – це слово виникло в її голові в момент уда­ру об землю. Так, усе закінчилося. Прийшов біль, найстрашніший і найрізкіший біль у світі. Спалахнуло світло, найяскравіше сліпуче світло. І згасло.

Вона не знала, що відбулося потім. Здавалося, що в якомусь іншому житті вона підняла свої важкі повіки і відкрила очі. Голова була чиста від спогадів, а думки насилу пробивалися крізь стіни порожнечі.

Білу стелю розрізала навпіл довга тріщина, а затхле повітря сповнювали незнайомі запахи. Страшенно хотілося пити.

Еля покрутила шиєю і зрозуміла, що лежить. Спробувала сісти, але не змогла. Зусилля відгукнулося болем, який пронизав усе тіло і зупинився в спині.

– Ну що, прокинулася? – почула низький жіночий голос.

Із зусиллями, тамуючи біль, Елеонора повернула го­лову. Зображення тремтіло і розпливалося, доки вона не зібрала його зусиллям волі в одну картинку. На сусідньому ліжку лежала немолода повна жінка із загіпсованою но­гою.

– Наркоз відходить, – продовжувала жінка. – Як почне боліти – кричи голосніше, клич лікарів.

– Що зі мною? – перелякано спитала Елеонора.

– Перелом хребта, – байдуже повідомила жінка. – Молися, щоб зрісся правильно. Молода ж іще.

Еля заплющила очі. Звідкись із глибин пам’яті поверталися спогади. Хотілося відбитися від них і заснути знову, але вони знаходили щілинки, обходили стіни і поверталися до неї, змушуючи корчитися від душевного болю, що мучив набагато більше, ніж фізичний.

Одного дня зі школи прийшла класна керівниця. Найімовірніше, аби витримати якісь формальності. Вона виголосила якусь заздалегідь заготовлену промову, залишила пакет із фруктами і пішла.

«Я ніколи не зможу ходити», – дзвеніло в Елеонори в голові, і слова вчительки здавалися такими непотрібними і зайвими.

Приходив міліціонер у формі, щось розповідав їй, а потім вона механічно підписала якийсь папір, чим викликала його радість. І після цього він швидко пішов.

Мама приходила щодня. Сідала поруч і тримала за руку. Коли на вулиці йшов дощ, він стукав краплями по металевому підвіконню. Мамина рука і дощ на вулиці. Хотілося, щоб нічого не змінювалося в цій картині. Та дощ закінчувався, а мама йшла, і все ставало іншим.

Одного дня Еля зрозуміла, що може дійти до туалету сама. Не ходити під себе в це бридке судно, а дійти до туалету. Вона повзла по стіні, а по щоках котилися сльози болю і щастя. Ноги з ослаблими м’язами зрадницьки тремтіли, але вона знала, що зможе.

Вона пропустила в школі понад півроку і мала зали­шитись на другий рік у тому ж класі. Новий навчальний рік зустріла в новій школі.

Іноді бачила своїх однокласників на вулиці, але вони або дивилися в інший бік, або робили вигляд, що не бачать її, або говорили: «Привіт», – і прискорювали крок.

Їй було байдуже. Вона дивилася крізь них і йшла далі. Іноді шукала у собі ненависть до тих, хто спричинив їй стільки болю. Натомість знаходила байдужість.

Вони з мамою стали ближчими. Разом із батьком їх дім покинули напруга, страх і розчарування у долі. Вони з мамою сиділи поруч і чекали, коли настане новий день їхнього життя.

Новий день одного разу приніс новий біль. Мати висихала і скаржилася на болі. Швидко старішала і втрачала вагу. Та робила це так тихо і непомітно, що все це здавалося не таким уже й важливим.

Це був рак. Він пустив своє коріння глибоко і вже з незримого супутника перетворювався на володаря. «За що, Господи?» – якось сказала мама, але потім застигла, зітхнула, ніби вибачаючись, і нахилила голову.

Потрібні були гроші. На ліки і на хіміотерапію, на те, щоби жити, незважаючи ні на що. Грошей не було. Вони продали все, що могли продати, але грошей вистачало лише на найближчі кілька тижнів.

Тож коли Елеонорі виповнилося шістнадцять, а до закінчення дев’ятого класу залишалося ще два місяці, вона зібрала сумку з речами і поїхала до Києва. Вона пам’ятала, як її батько частенько буркотів, що Київ забрав усі гроші і живе у розкоші. Їм потрібні були гроші, і вона приїхала по них. На виході з вокзалу стояли жінки і пропонували квартири й кімнати в оренду. Вона дізналася ціни і похитала головою. Цього вона не могла собі дозволити. Ночувала на вокзалі, клала голову на сумку з речами. Вранці прослизала в туалет і намагалася хоч якось привести себе до ладу. А вдень бродила містом і заходила в різні двері, запитуючи, чи не хочуть її взяти на роботу. Над нею сміялися і викидали геть. Вечорами вона сиділа біля Володимирського собору і слухала затихання міського гомону. А коли ставало темно і холодно, плелася до вокзалу.

Загалом їй щастило, адже міліція, ганяючи бездомних і повій, обходила її стороною. Та якось до неї підійшла дівчина з яскраво нафарбованими губами і з ходу заявила:

– Слухай ти, красаво, я тебе тут примітила, ти хто така?

Не дочекавшись відповіді, дівчина продовжила: