Алексей Геращенко – Лише секунда (страница 32)

Батько подивився на Елю, і крізь сльози вона побачила його розширені зіниці, побачила, як його вилиці напружились, а обличчя спотворилося ненавистю. Він ледве підвівся на ноги, обвів її поглядом і процідив крізь зуби:

– Сучка…

Сидіння завдавало їй величезного болю. Тож вона взяла в школу маленьку подушку, яку підкладала на стілець і повільно, здригаючись, сідала на неї. Та вже після другої перерви вона повернулася до свого стільця і не побачила своєї подушки. Вона обвела поглядом клас, і за фізіономіями, які ледь стримувалися, щоб не розреготатися, зрозуміла, що всі вони знають, де вона.

– Віддайте, будь ласка, мою подушку, – сказала Еля в порожнечу.

Вона сідала на стілець, а той з нестерпним болем вп’явався в неї. Хотілося вбити цей біль криком, але не можна було кричати. Еля заплющувала очі і хапалася пальцями за парту, переносячи частину тиску на них. Коли дівчина розплющила мокрі від болю очі, то бачила задоволені фізіономії, що насолоджувалися її слабкістю. Болем ворога. Перешіптування і спрямовані на неї пальці.

Рани гоїлися довго. Минули роки. Вона так само сиділа одна за партою, її ніколи не брали з собою в компанію, тільки штовханів і підніжок поменшало, оскільки вони давно зробилися чимось буденним, а отже – нудним. Еля була привидом, на якого спершу полювали, а потім не зважали. Батько не працював, все частіше не ночував удома, повертався після довгих запоїв у подертому і пропахлому сумішшю сечі і горілки одязі.

Він намагався не зустрічатися з Елеонорою поглядом. А якщо це траплялося, то його очі спалахували злістю, а губи ворушилися, вимовляючи якесь слово. Одного разу це сталося знову, і він довго дивився на неї, шепочучи під ніс щось, витягаючи губи вперед, а потім розводячи в сторони, відкриваючи на огляд криві жовті зуби. Наступного дня він виніс із будинку усе цінне, дістав із горища сумочку з запасами грошей на чорний день, забрав свої речі і поїхав. Більше його не бачили в селищі. Мати голосила через батька, гроші, стискала губи, дивлячись на Елеонору, і говорила одну фразу:

– Усе ж могло бути інакше.

Це був її п’ятнадцятий день народження. Вона просто пам’ятала цей день. Знала, що привітань не дочекається. Для неї це був звичайний день, який деякі люди чомусь вважали за потрібне наповнювати запрошеними, а ті, запрошені, відповідати подарунками і привітаннями.

У класі ніхто не пам’ятав про її день народження, тож вона просто прийшла і сіла на своє місце, як завжди. Утім, цей день таки виявився незвичайним. Її однокласник Паша прийшов не один, а з якимось іншим старшим хлопцем. Коли до класу ввійшов учитель, Паша сказав:

– Це мій старший двоюрідний брат Олексій. Він приїхав із Києва в гості і ввечері їде. Можна він посидить на уроках?

Олексію дозволили залишитися, і, звісно, він був головним об’єктом уваги. Його обступили на перерві, ставили запитання, а він, мов зірка, віджартовувався, викликаючи захоплений сміх. Виявилося, що він уже студент, навчається на першому курсі і вирішив на кілька днів залишити університет, щоб відвідати родичів.

– Слухай, Льошо, а як ти вважаєш, хто в нашому класі найкрасивіший? – кокетливо запитала одна з однокласниць.

Олексій гмикнув, обвів уважним поглядом присутніх, подумав, впевнено кивнув головою і сказав: «Вона!» – витягуючи вперед довгий вказівний палець.

Усі заходилися шукати очима ту, на яку було спрямовано Олексієву авторитетну думку. Незадоволений гомін рознісся по класу, коли вони всі втупилися в Елеонору. А потім багато хто здивовано звів брови, немов бачив її вперше.

Пряме темно-русе волосся спадало на плечі, стрункість витончено поєднувалася з величезними блакитними очима і вольовим ротом. Ніби нова людина раптово з’явилася в їхньому класі. Хтось невдоволено хитав головою, намагаючись знайти у цьому образі вади. Десятки жіночих очей з ненавистю розглядали її обличчя і фігуру. У повітрі виникла напруга тиші, якої Еля так боялася. Та хтось першим вимовив незначущу фразу – і всі з радістю переключилися на обговорення іншої теми, зрідка кидаючи на Елеонору косі погляди.

Звичайний шкільний день завершився. Елеонора зібрала підручники і, не поспішаючи, рушила додому. Їй вистачило б і десяти хвилин, але зазвичай цей шлях займав удвічі довше. Дівчина намагалася розтягнути його, адже то часто були найщасливіші моменти її дня.

Вийшла зі школи і вдихнула свіже повітря вулиці. Спустилася зі шкільного ґанку, намагаючись не наступати на лінії між бетонними плитами, з яких були зібрані щаблі. Чому не наступати? Та просто так. На щастя. Рушила додому, роздивляючись дорогою кожну зміну, кожен прояв життя, що відрізняє сьогоднішній день від вчорашнього. Ось шугнув сірий кіт, ось голуб діловито вишукує крихти хліба на асфальті, ось стара бабуся, сильно припадаючи на одну ногу, шкандибає через дорогу. А ось сухий прив’ялий листок на асфальті. Вчора його тут ще не було. Ось він злетів, потурбований диханням вітру і закружляв у витонченому, але короткому танці.

Можна підняти руку вгору і чекати, поки пальці торкнуться листя гілки дерева, що нахилилася. Можна мружитися від відблисків сонця, що вийшло з-за хмар. Можна йти так, ніби танцюєш, ковзаючи по грубому асфальту, як по гладкому паркету. Можна уявляти себе дорослою і незалежною. Самостійною. Однією, але не самотньою. Однією, але тією, яка сміливо дивиться в очі інших і не бачить у них глузування. І ось вже біля самого будинку хотілося максимально прискорити всю цю частину життя з батьками, школою і дитинством й одразу потрапити туди, де не буде цього всього. Далі скрипіли вхідні двері – і Елеонора робила крок до погано освітленої вітальні.

Але сьогодні все було не так. Вона встигла звернути з головної вулиці до провулку, що вів до її будинку вузькою й безлюдною дорогою, аж раптом відчула, що тут є хтось іще. Елеонора злякано обернулася і побачила, як до неї наближається сірий Daewoo Lanos. Вона відійшла вбік, пропускаючи автомобіль, але той знизив швидкість і зупинився біля неї. Водійські двері з тонованим склом відчинилися – і звідти з’явилася чоловіча постать у шкіряній куртці з піднятим коміром. Вона впізнала Па­шиного брата Олексія, який вийшов з машини, наблизив­ся до неї впритул і вимовив:

– Привіт, красуню! Не хочеш покататися?

– Ні-ні, дякую, мені додому треба, – затинаючись, пробелькотіла вона.

– Так зарано ще додому, – сказав він, підходячи до неї впритул, нависаючи своєю важкої фігурою.

Вона відчувала його палюче дихання на своєму чолі. Плечі звело від напруги, а подих немов пробивався крізь щільну стіну.

– Мені треба йти, – прошепотіла Елеонора і спробувала розвернутися.

– Стривай, я ще не закінчив з тобою говорити, – грубо сказав він і вп’явся сильними пальцями в її шию. – Я ще не закінчив.

Вона побачила, як задні дверцята машини від­кри­ваються, а сильний поштовх направив її у них. Вона ловила руками повітря, очікуючи падіння, але сильні чоловічі руки піймали її й різким рухом спрямували до салону автівки. Від несподіванки вона навіть не кричала. Її поклали на чиїсь чоловічі коліна і притиснули з силою до них. Лише коли двигун заревів і машина, вискнувши, рушила з місця, дівчина закричала. Одразу важкий кулак із силою опустився на її голову. А потім щось обвило її, а навколо шиї затягнулася петля. Вона відчула себе так, ніби водою потрапила під воду. Десь далеко її-не-її рука спробувала звільнити обличчя від цієї страшної маски, але натрапила на ковзку перешкоду.

«Вони надягли мені на голову пакет», – подумала Еля. Повітря закінчувався, легені були готові вибухнути і розплескатися.

«Я зараз помру», – злякалася вона.

«Помру», – подумала ще раз, але було вже не так страшно.

«Уже», – подумала вона і провалилася. Сила тяжіння зникла, вона летіла слабко освітленим тунелем так швидко, що не могла розібрати нічого навколо. Раптом світло згасло, тунель сповнила темрява. Холод пронизав її тіло, дівчина розплющила очі.

Перше, що вона побачила, – чоловіча долоня, яка повільно наближалася до її обличчя, стаючи величезною. Рука досягла її щоки – і голова різко метельнулася вбік, а з очей бризнули сльози.

– Прокинулась сучка, – почула вона голос вдалині.

І відчула біль. Тунель зник, з’явилися знайомі відчуття важкості рук і ніг. Біль наростав у міру того, як всі почуття поверталися до неї. Спробувала поворушити пальцями на руках, вони здригнулися і вчепилися в якусь вологу шорстку тканину. Вона розплющила очі. Фіолетові кола на темному тлі пропливали перед нею. Голова розколювалася від болю, і дівчина заплющила очі в надії, що біль стане меншим. «Де я, що сталося?» – питала вона себе – і спо­гади повільно поверталися.

Вона здригнулася і підвела голову. Над нею в напівтемряві схилилися три чоловічі фігури. Еля обвела їх поглядом, упізнавши в них однокласників Володю і Пашу та Пашиного брата Олексія. Усі вони з посмішками спостерігали за нею.

Елеонора спробувала зрозуміти, де перебуває, по­крутивши головою. Вона лежала на купі якихось мішків, набитих камінням. Напівтемряву приміщення розбивало тьмяне світло запилюженої лампочки. Можливо, колись тут і жили люди, але тепер лише тиша і вогкість населяли цей будинок. Звідкись одлунювало монотонне крапання води.

Елеонора спробувала підвестися, але отримала по­штовх – і знову опинилася на мішках.