Алексей Геращенко – Лише секунда (страница 35)

– Брати і сестри, одна людина, присутня тут із нами, вважає, що вона безгрішна, – глузливо промовив про­повідник, докірливо похитуючи головою.

Глухий грізний гомін прокотився залою. Люди обер­талися і дивилися на Елеонору. Проповідник впевненим кроком попрямував до неї, взяв за руку і повів на сцену. Коли вони стояли поруч, він вказав на зображення розі­п’ятого Ісуса Христа, потім перевів руку, спрямувавши її на Елеонору, опустив униз пальці, приковуючи увагу публіки до струнких ніг у колготках, і продовжив:

– Він був безгрішний, – він знову вказував на зо­браження. – І вона?

Проповідник закрив обличчя рукою, ніби прикриваючи його від ганьби. Почувся гомін докору. Люди шипіли і погрожували дівчині кулаками, невдоволено пере­шіптувалися і щось вигукували на її адресу.

Проповідник підняв руку вгору – і голоси стихли.

– Будьмо милосердні, брати і сестри! Йди, блудна вівце Господа нашого Ісуса. Молися про прощення гріхів своїх. І ми помолимося за тебе. Йди. Щоб прийти, коли будеш готова визнати гріхи свої. Його двері завжди відкриті для тебе. Йди.

Вона йшла поміж цих людей. Вони були щасливі. Вони раділи тому, як низько вона впала. Наскільки вищими за неї були вони. Вона йшла і дивилася в очі сидячих людей. І останнє, що прозвучало їй в спину:

– Сучка.

Еля подивилася на мене і промовила:

– Спасибі.

– За що?

– За чай, за те, що слухав, – вона позіхнула і заплющила очі. – Мені час іти.

Я кивнув головою.

– Ти весь час мовчиш, – сказала вона. – Розкажи мені щось. Можна я приляжу, зовсім ненадовго?

Вона вказала на застелений покривалом диван.

– Так, звісно, – погодився я. – А я що-небудь розповім.

Еля прилягла і витягнула свої стрункі довгі ноги.

– Ти дуже гарна.

Вона невдоволено зморщила ніс у відповідь на ці слова і прикрила очі:

– Розповідай.

– А що ти хотіла б послухати?

– Коли я була маленька, в мами не вистачало часу, щоб почитати мені казки. Вона лише зрідка це робила, та й то думала, що мені нецікаво. Але ж як я їх любила насправді!

– Добре, – відповів я.

Історія про принца і принцесу

У наш час справжніх принців і принцес уже майже не залишилося. І всі вони не мають справжньої влади. Ті принци та принцеси, що є, зазвичай добре відомі. За ними стежать, їх показують по телевізору, і всі радіють тому, що вони насправді нічим не відрізняються від звичайних людей. Ніби грають роль в спектаклі, який триває без антракту. І жодні інші ролі не пасуватимуть їм так само добре, як ця.

Здавалося б, вони всі десь далеко: в Англії, Голландії, Монако й Іспанії, але, виявляється, і в Києві жили принц і принцеса. Проте, на відміну від усіх відомих принців і принцес, про них ніхто нічого не знав.

Колись давно в Криму на рівному плато гори Мангуп розкинулося велике місто – столиця стародавнього могутнього князівства Готії. Ніхто точно не знає, що з ним трапилося і ким воно було розгромлене. Хтось каже, що орди гунів, стираючи все на своєму шляху, не помилували й Готії. Хтось каже, що то хозарські племена захопили і зруйнували його. Історій багато, але відомо, що старий князь, оголюючи свій меч, готуючись вступити в сутичку із загарбниками, що обступили його палац, востаннє в житті пригорнув до своїх грудей однорічного сина і поцілував його в чоло, прагнучи передати тим дотиком свої силу і мудрість. Він поклав малюка на руки дружині – княгині Готії, змахнув сльозу з її щоки і вимовив:

– Поспішайте, ми повинні зберегти наш княжий рід.

Він запалив смолоскип, віддав його княгині, і вона із сином на руках зникла за потайними дверима, що вели через підземний хід до невідомого виходу з міста. А князь вирушив на останній в своєму житті поєдинок.

Княгиня з малюком йшла важким скелястим шляхом. Не раз вона падала, розбиваючи в кров руки і ноги, доки вкрай знесилена дісталася до молодого соснового лісу, де впала на м’який мох, притискаючи до грудей і омиваючи сльозами своє дитя.

Князівство Готія було розгромлено вщент. Ті, хто лишився живим, пристосувалися до нових владик, поступово забуваючи про минуле. Лише невеличка група людей зберігала вірність княгині, супроводжуючи і допомагаючи їй. Малюк виріс у розумного, сміливого, прекрасного юнака. Він знав, що він князь, у якого немає князівства і немає підданих. Утім, він їх і не потребував. Головне, що він відчував себе князем і поводився як князь, мудрий і шляхетний. Так із покоління в покоління передавалися титул, корона і заповіт бути людиною, яка робить світ чистішим й кращим.

Князівська родина не знала злиднів, адже на смертному одрі з вуст у вуста передавався великий секрет про скарби родини, заховані в кримських горах. Одначе кожен знав, що в праві скористатися лише невеликою їх дещицею, аби залишити майбутнім поколінням можливість безбідного життя.

Через багато століть, розуміючи, що князівство Готія більше не існуватиме, сім’я вирішила називати своїх благородних нащадків принцами і принцесами. Ті мали приймати дійсність такою, якою вона дається їм, і все ж – зберігати в душі маленький вогник надії на те, що колись їхня рідна Готія відродиться з попелу, несучи в світ принципи добра і справедливості.

Півтори тисячі років незчисленний скарб годував сім’ю, але до початку третього тисячоліття від Різдва Христового він вичерпався. І останньому поколінню тільки й вистачило останніх отриманих за коштовності грошей на те, щоб купити однокімнатну квартиру в спальному районі Києва.

Так одного погожого дня на останній поверх двад­цятиповерхового будинку в’їхала молода сім’я.

Це були принц і принцеса, але ніхто навколо не знав, хто вони насправді. Часом вони одягалися в чудові давні готичні вбрання, надягали на голови корони, а на ноги витончене, прикрашене дорогоцінним камінням взуття, і так ходили по квартирі – принц і принцеса без влади і князівства. Проте їм і не потрібно було цього всього, вони дивилися одне на одного і раділи тому, що вони разом. Ця маленька квартира була їхнім князівством. Вони виходили на балкон, обіймалися, дивилися, як вдалині переливаються відблиски Дніпра, роздивлялися птахів, що пролітали поруч, і уявляли, що вся ця земля, поки сягає погляд, належить по праву їм. Вони вмикали музичний центр і кружляли під звуки вальсу в танці. А потім переодягалися в свій звичайний домашній одяг і пили чай.

Ніхто з сусідів не знав про те, що щодня зустрічається зі справжніми принцом і принцесою, адже бачили перед собою лише приємну пару молодят.

Це сталося одного звичайного дня, коли принц і принцеса збиралися на роботу. Принцу потрібно було приїхати раніше, він поспішав і поглядав на годинник.

– Іди, любий, – сказала йому принцеса. – Не чекай на мене.

Він поцілував її і зник за дверима, насвистуючи ме­лодію вальсу. Принцеса уважно подивилася на себе в дзеркало, підфарбувала вії та губи, пригладила волосся, роздивилася себе зусібіч, накинула зверху легке пальто, застебнула високі, майже під коліно, чоботи і вийшла з дому. Підбори застукотіли по східцях.

Вона натиснула кнопку виклику ліфта, але та не загорілася. Принцеса кілька разів наполегливо повторила спроби, але ліфт не відповідав. Вона спохмурніла і приклала вухо до дверцят. За ними була тиша: ліфт не працював. Принцеса зітхнула і перейшла через довгий коридор до дверей на спільний балкон, відкрила їх, пройшла через інші двері і опинилася на сходах. Шлях з двадцятого поверху мав бути неблизьким, але вона вирішила, що це навіть цікаво, і весело застрибала сходинками. Проте десь між чотирнадцятим і п’ятнадцятим поверхами її ліва нога наступила на щось слизьке і зрадницьки подалася убік. Принцеса зойкнула, змахнула руками в пошуках рівноваги, спробувала встати на сходинку правою ногою, але та опинилися на самому краєчку, зрадницьки не втримала­ся – і принцеса покотилася сходами. Вона заплющила очі й приготувалася до удару. Сильно вдарившись плечем, скрикнула і розплющила очі. Отямилась, лежачи на сходовому майданчику, озирнулася і вирішила, що все обійшлося лише переляком.

– Будь уважнішою, – сказала вона вголос і погрозила сама собі пальцем.

Принцеса спробувала звестися на ноги, але ліва нога відгукнулася таким різким болем, що дівчина скрикнула, і сльози заструменіли з її очей. Вона безсило впала на холодну плитку і дочекалася, доки гострий біль втамується. Потім обережно спробувала звестися знову, але біль одразу повернувся. Принцеса безсило відкинулася на спину і задумалася над тим, що ж робити в такому становищі.

– То й нехай, – сказала вона собі. – Ліфт не працює, тож люди спускатимуться сходами. Вони мені допоможуть і віднесуть додому. Тоді я зателефоную принцу.

Вона посунулася ближче до стіни, щоби спертися на неї спиною, і раптом розсміялася:

– Яка я дурепа, я ж можу зателефонувати йому зараз.

Вона дістала мобільний телефон і набрала номер принца. Та зі слухавки почулися короткі гудки. Подивившись на екран, принцеса зрозуміла, що зв’язку немає. Вона водила телефоном з боку в бік у пошуках хвилі, але, на жаль, безуспішно.

– Тоді діємо за планом номер один, – сказала принцеса і почала чекати кроків на сходах.

Хвилина тяглася за хвилиною, але не було чути жодного звуку. Судячи з усього, ліфт запрацював, і сусіди вже користувалися ним. Вони проїжджали повз неї на відстані якихось десяти метрів і не знали, яка біда скоїлася поруч.