Алексей Геращенко – Лише секунда (страница 30)

Я замінив би в цьому все. Зняв би скатертини, дозволив би офіціантам розповідати анекдоти, пригасив би світло, щоби блиск ножів і тарілок не дратував очей, додав би різкості вину, взяв би коротшу свічку, замінив би класику на розв’язний джаз, зменшив би вартість страв у меню і переодягнув би її в джинси та футболку.

Вона занадто напружена. Надто офіційна. Я й сам насторожився. Якщо грозі судилося початися, то нехай грім з блискавкою не зволікають.

Оля подивилася на свою обручку і сказала:

– Може, підемо якось до ювеліра, щоби нам натерли обручки до блиску? Бо вони пригасли і не блищать вже, як раніше. Я пам’ятаю, коли моя була новою, то виблискувала і переливалася світлом.

– Так, можна, – обережно підбираючи слова, відповів я. – Хоча мені так подобається навіть більше. Спершу каблучка відчувалася якоюсь чужою, і мені весь час здавалося, що всі дивляться на неї. А тепер я взагалі про неї не пам’ятаю і не відчуваю, що вона є на пальці. Давай краще вип’ємо за нас.

Я долив вина, але вона лише злегка пригубила його. Я відчував, що вона хоче щось сказати, але не говорить. Це очікування дратувало мене. Я напружувався ще більше, ніби готуючись до удару. Я ненавидів це очікування. Якщо тебе чекає щось погане, то ліпше нехай це відбудеться відразу, краще не чекати, не витрачати сили на муки і думки про те, як це буде. А може, почати першим? Мо­же, сказати, що нам треба якось перезапустити наші стосунки, що нам в сім’ї не вистачає чогось? Що цей ро­ман­тичний ресторан, в який вона мене привела, – найнеромантичніше місце для зустрічі.

– Андрію, – тихо промовила вона.

Зараз почнеться. Зараз вона щось скаже, а в мене немає сил, щоб переконувати її в чомусь, щоб говорити ті слова, які будуть потрібні. Я стиснув губи і подивився на неї.

– У мене затримка, – сказала вона.

Дивне слово «затримка» блукало в моєму мозку в пошуку асоціацій і сенсу, але не знаходило їх.

– Я зробила тест, і він показав дві смужки.

Я геть заплутався, але за декілька секунд мене осяяло.

– Ти..?

– Гадаю, я вагітна, – швидко сказала вона.

– У нас буде дитина?

– У нас буде дитина.

– Наша дитина?

– Наша дитина.

Полум’я свічки хитнулося в мою сторону, фортепіано заграло голосніше, наближаючись до кульмінації композиції, світло загорілося ще яскравіше, а моє обличчя запалало жаром. Я шукав свої почуття всередині себе, і вони прийшли.

Мені хотілося сміятися і плакати одночасно. Я був щас­ливий. Я не міг зрозуміти, як це може бути, що я ста­ну батьком, я відчував страх, але щастя було більше. Я тримав її за руку і дивився на неї. Полум’я свічки яскраво відбивало­ся в наших обручках.

– Моя люба, моя золота, моя кохана, моя-моя! Давай поїдемо додому. Просто зараз. Послухай, я вже ситий і п’яний. Я хочу тримати тебе за руку, йти і дивитися на місяць.

Вона ж мовчала і дивилася на мене. А я стискав її пальці в своїх, і там між ними було щось кругле і гаряче, маленьке сонце, створене нами двома.

– Знаєш, я поки не розумію як це, – мовила нарешті. – Як може бути, що хтось живе всередині мене. Що я стала для когось його світом. І зараз весь його світ – це я.

Я відклав щоденник на диван і глянув на годинник. Був післяобідній час, а отже – короткий зимовий день скоро згасне. Я повертався в минуле і подумки аналізував свої дії. Щось я робив не так. Але що саме? Де я спіткнувся і як зайшов у глухий кут? Що мені зробити, щоб знову наповнитися смаком життя?

Я одягнувся і вийшов на вулицю. Якби писав щоденник, хіба я робив би це так? Обирав би найпотаємніше і записував на папір? Здається, залишалася ще одна люди­на, котра могла допомогти мені розібратися. Я дістав мобільний телефон і відкрив перелік контактів. Натиснув «О» – і мені висвітився список, половину людей з якого я вже не пам’ятав. Колись вони зустрілися на моєму шляху, стали в чомусь важливими, потрапили в пам’ять телефону, а через певний час залишилися тільки там – моя власна пам’ять стерла їх безслідно.

Оля. Я натиснув клавішу виклику – і одразу ж мій великий палець глибоко втиснув червону кнопку відбою. Я робив так уже багато разів. І щоразу боявся, що міг не встигнути, що радіохвилі підхоплять виклик, понесуть удалину і відіб’ють на її телефоні. І вона передзвонить і скаже мені знову: «Андрію! Я ж просила. Не телефонуй мені більше».

Але щоразу я встигав. Не хотів ще раз почути ці слова і не давав шансу радіохвилі полетіти між великими антенами і висвітити мій номер на її телефоні.

Я піднявся вище, проклацуючи імена з минулого, дійшов до літери «М» і натиснув виклик. Слухаючи гудки, я думав про те, що раніше пам’ятав номери напам’ять, а тепер не знав, який набір цифр ховається за тим чи іншим добре знайомим ім’ям.

– Алло-о, – Марина не переривала роботи, відпо­відаючи мені, на тлі розмови по клавіатурі комп’ютера швидко стукали моторні пальці.

– Привіт!

– Привіт! – вона точно не збиралася віддавати мені всю свою увагу.

– Знаєш, трапилася дивна історія, хочу побачити тебе і розповісти.

– Побачити і розповісти. Просто-таки ідея Skype.

– Ні, Skype – це шанс для глухонімих. Не підходить, треба зустрітися.

Вона відірвалася від комп’ютера, гмикнула у відповідь, але потім знову взялася набирати текст.

– Треба зустрітися. Дивовижна історія. Що ж це? До тебе переїхала Снігуронька?

Я розсміявся.

– Ще дивовижніше.

– Тоді ви подзвонили за адресою. Але сьогодні не можу, вибач. Давай завтра в обід. Зможеш з роботи вирватися?

– А я зараз на лікарняному.

Вона перестала набирати текст і бурмотіла під ніс невиразні фрази, мабуть, перевіряючи щойно написане. Залишившись, здається, задоволеною, голосно стукнула по якійсь клавіші і сказала:

– А по голосу і не скажеш. У позаплановій відпустці?

– Так, можна і так сказати, – посміхнувся я.

– Тоді завтра на звичайному місці в обід. Ці-лу-ю, – промовила вона по складах, знову заходившись швидко набирати щось на клавіатурі.

– Бувай, – попрощався я.

Я йшов вулицями і дивився під ноги. Мені здавалося, що якщо підніму очі – обов’язково зустрінуся поглядом із кимось зі співробітників. Хворому службовцю належить сидіти вдома, і мені не хотілося вигадувати історію про те, як я захворів, покашлювати для виду і розповідати, що вийшов на хвилинку до магазину.

Хоча з чого б це їм ходити тут у робочий час?

Колись я любив гуляти так один. Без визначеного маршруту та фіксованого часу. Завертати в незнайомі провулки, заходити в чужі двори, губитися, але знову виходити на знайому вулицю. Марину я сьогодні не побачу, а це означало, що поспішати мені нікуди. Я накинув зверху каптур і, відчувши себе захищеним, повернув на незнайому вулицю, обмірковуючи, як зробити велике коло і вийти недалеко від свого будинку.

За моїми розрахунками, я мав би вийти на свою вулицю, але трохи промахнувся. «Церква Христа Спасителя», – прочитав на стіні будинку і пішов у напрямку стрілочки, старанно виведеної червоною фарбою, сподіваючись ось-ось потрапити до знайомих місць. Порівнявшись з адміністративною будівлею, на якій було намальовано хрест, я зустрів усміхненого хлопця, який вручив мені яскравий буклет.

– Як ви гадаєте, – вимовив він відпрацьованим голосом, – чи можна потрапити в Царство Боже, не маючи віри в нашого Спасителя?

Я зупинився і подивився на обкладинку отриманого проспекту.

– Якщо все решта робити правильно, то, напевно, можна.

Він заперечливо похитав головою, засвідчуючи мою помилку, і вказав на двері.

– Зараз у нас проповідь, заходьте.

Я зітхнув:

– Наступного разу, не сьогодні.

Цієї миті двері відчинилися, і з будівлі, на яку він вка­зував, вийшла яскраво нафарбована дівчина у висо­ких чоботях і короткій спідниці. Вона несла пальто, перекинуте через руку.

Хлопець хотів сказати мені щось іще, але застиг на півслові, дивлячись на неї. Вона пройшла повз нас, метрів через двадцять зупинилася, обхопила себе руками, захищаючись від холоду, потім,згадавши про пальто, наділа його, ховаючи довгі ноги.

Хлопець, здається, зніяковів і спробував відвернути мене від споглядання постаті, настільки далекої від теми нашої розмови.

– Якщо не можете сьогодні, то наступного разу ми в четвер збираємося.

– Гаразд, у четвер, – погодився я і пішов геть.

– Слава Ісусу, – крикнув він мені вслід.

На язику крутилося: «Навіки слава». Я хотів так і від­повісти, але, не знаючи, чи правильно це, промовчав. Мій шлях збігався з тим маршрутом, за яким ішла дівчина. Метрів через сто вона зупинилася. Обігнавши її, я з цікавості розвернувся. Думав, що лише подивлюся на її обличчя і піду далі, але мимоволі зупинився.

Чорні, змішані з тушшю для вій, сльози котилися по її щоках. Попорпавшись в кишенях, я простягнув їй серветку. Вона пробелькотіла: «Спасибі», – стиснула серветку в кулаці, але не обличчя не витерла.

– Вам погано? – запитав я.