Алексей Геращенко – Лише секунда (страница 29)

Не дочекавшись відповіді, покірно завів машину, вирулив з площі перед аеропортом і рушив у бік міста. У світлі вечірніх ліхтарів з’являлися люди, які куталися в зимові куртки, видихали клуби пари та розходилися в різні боки у якихось своїх справах.

Попетлявши вулицями, вони виїхали за місто. Водій витягнув із кишені мобільний телефон, натиснув кілька кнопок і, дочекавшись відповіді, вимовив:

– Маріє, у мене клієнт до Верховини, буду пізно сьогодні.

Пауза на іншому кінці засвідчувала явну недовіру до цієї інформації, почувся тріск якихось питань, водій покосився на пасажира, зітхнув, сказав:

– Добре, потім розповім, – і відімкнувся.

Перші півгодини дороги водій ще намагався налагодити контакт. Повідомив, що його звуть Петром, розповів про останні міські новини та події, поміркував уголос про Верховину, де жила його сестра. Усі спроби розговорити пасажира виявилися марними, тож чоловік незабаром замовк, тоскно розмірковуючи, що гроші слід було взяти відразу, ще перед від’їздом, а зараз про це заводити мову вже недоречно.

Вони дісталися Верховини близько восьмої години вечора, зупинилися біля старої будівлі лікарні. Михайло відрахував п’ять сотенних папірців, сухо сказав: «Спаси­бі», – і рушив до входу в лікарню.

Петро деякий час розглядав п’ять безжиттєвих гро­шових купюр, провів Михайлову спину поглядом, на­тис­нув у телефоні кнопку виклику і сказав:

– Уже довіз. Втомився як ніколи. Чогось таке відчуття, що краще б і не їхав сюди. Так, гаразд, вертаюся додому.

Повернувшись на трасу, він помітно повеселішав і з почуттям полегшення рушив додому.

А на Михайла чекав сірий коридор типової радянської лікарняної споруди. Заходячи в таке приміщення, пацієнт навряд чи міг би відчути прилив натхнення і радості. Втім, мабуть, такі приливи тут вважали шкідливим. Лю­мінесцентна лампа противно тріщала над головою, погрожуючи ось-ось перегоріти. Бабуся в запраному і заштопаному білому халаті, що проходила повз, запи­тала:

– Вам кого?

– Головного лікаря. Ми з ним домовлялися, – відповів Михайло.

Бабуся недовірливо оглянула його і показала дорогу до кабінету головлікаря.

Усередині кабінету його чекав сивий, втомлений жит­тям, невпевнений у собі чоловік, який почувався незатишно у присутності столичного гостя. Майже з пер­ших слів він заходився винувато скаржитися на погане фінансування і відсутність потрібних лікарні препаратів і умов. Михайло перервав його промову і попросив провести в палату.

У палаті стояло чотири ліжка, два з них були зайняті. Поруч із ними стояли крапельниці. Володя з Олею спа­ли. Довге світле волосся Олі розметалося по подушці. Дихання було рівним, але обличчям періодично пробігало хвилюванням. Володимир же виглядав цілковито умиротвореним. Куточки його губ розійшлися в легкій усмішці.

Михайло постояв деякий час, переводячи свій погляд з одного обличчя на інше. Головлікар за спиною розповідав про те, що з дівчиною ніби все гаразд, усі органи в нормі, а у чоловіка ноги сильно обморожені.

Михайло підняв ковдру і оглянув ноги Володимира. З першого погляду зробилося ясно, що ситуація непроста.

– Добре, що ви приїхали, – зітхнувши, сказав головний лікар, – бо ми вже й не знали, що робити.

Йому було трохи не по собі від такого зізнання, і він відводив погляд убік. Михайло подивився на нього впевненим сталевим поглядом.

– Вранці робимо операцію, – у його голосі не чулося й тіні питання, він сказав це як щось само собою зрозумі­ле. – Я залишуся тут у лікарні на ніч. Де я можу відпочити?

Далі вже він віддавав указівки, говорив, які ліків необхідні до тих, що він привіз із собою. Часом голов­лікарю хотілося щось заперечити, перепитати, навіщо така поспішність, але він відчував невпевненість і, боячись виказати свою некомпетентність перед фахівцем із столиці, мовчав.

Вранці Михайла розбудив шум снігу, що зірвався з підвіконня верхнього поверху і вдарив у вікно. Він різко сів на ліжку. Потягнувся, покрутив головою, розминаючи заціпенілі м’язи шиї, із силою видихнув повітря і взявся вдягатися.

Перед тим як вийти з кімнати, він підійшов до вікна і глянув униз. Чистий незайманий білий сніг відсвічував у променях сонця.

«Надворі морозно», – подумав Михайло. Тіло прони­зала холодна судома, наче мороз раптом відчувся у приміщенні. Він зіщулився і вийшов з кімнати.

Операція розпочалася о десятій ранку. Вів її Михайло, асистували місцеві хірурги. О п’ятнадцятій операцію за­вершили.

Володимиру ампутували обидві ноги. Відтепер він прикутий до інвалідного візка. Наступного ранку Михайло зазирнув до палати. Він хотів увійти, але, відкривши двері, зупинився. Він бачив, як Ольга схилилася над Володею і обсипає його обличчя поцілунками. По її щоках рікою текли сльози, а Володя заспокоював її:

– Нічого, люба, нічого.

– Як же так, як же боляче! – вимовляла вона. – За що ж нам так?

– Це мені випробування, це я винен, – спокійно відповідав Володя.

Він лежав під ковдрою, яка спадала вниз раніше, ніж можна було очікувати. Захоплені своєю бідою, вони не побачили Михайла, тож він зробив крок назад, відступив і тихо причинив за собою двері.

Михайло поїхав негайно, не показавшись на очі, не попрощавшись. Просто вийшов зі своїми речами, дійшов до центру Верховини, запропонував п’ятсот гривень за дорогу до Івано-Франківська першому ж таксисту, на якого натрапив, сів у машину, не чекаючи відповіді, і вимовив за всю дорогу лише на початку і в кінці шляху: «Це така ціна».

Потім Михайло всіляко відмовлявся від зустрічі з Воло­димиром і Олею. Він брався за найскладніші операції і проводив їх успішно. Його популярність як хірурга стала вельми значущою, люди пропонували величезні гроші за те, щоб їх оперував саме він.

А потім Михайло раптом запив. Напивався він до непритомності, і одного дня його серце не витримало.

Володя з Олею прийшли на його похорони. Оля стояла за інвалідним візком, поклавши руку на плече Володі, і плакала. А Володя виголосив промову, у якій сказав про те, що пішла з життя людина, яка врятувала йому життя.

Головлікар лікарні у Верховині незабаром звільнився. Він увесь засмикався і часто хворів, сильно постарівши за короткий час. Ним запанували нервові розлади. Він боявся залишатися в темряві один і довго вдивлявся в кути приміщень, немов боячись появи дивного непроханого гостя. Усі пов’язували його поведінку з тією операцією, але не могли зрозуміти, що ж саме так його вразило.

Коли його запитували про операцію, він замикався і заглиблювався у себе. Адже з плином часу його первинні сумніви перетворилися у впевненість: необхідності в настільки радикальному хірургічному втручанні не було. Ноги можна було врятувати...

Я здригнувся всім тілом на її останніх словах і несподівано для себе самого вдарив кулаком по столу. Цей звук вивів нас обох із заціпеніння.

Вона зробила ковток з уже третьої за рахунком чашки кави, її обличчя набуло якогось винуватого вигляду.

– Чому він це зробив? – запитав я повільно і сам відповів: – Це заздрість. Нехай друг буде щасливий, але його щастя має бути менше мого власного. А коли я нещасливий, то нехай йому буде ще гірше, ніж мені.

– Вибач, якщо тобі здалося дивним те, що я розпові­ла, –

Марина склала пальці в замок перед собою. – Просто перебирала якось в голові знайомих і весь час думала: «Той махне рукою, ця не зрозуміє, той посміється». І не хотілося їм розповідати. А після твоєї Снігуроньки зро­зуміла, що ти так не зробиш.

– Але як же він після цього жив? Адже сам він усвідомлював, що накоїв?

– Хто знає, – відповіла Марина. – Людина на диво винахідлива, коли шукає собі виправдання.

– Він же все зруйнував!

– Може, тобі здасться, що я скажу дурість, але не виключено, що навпаки: він усе врятував. Благі наміри можуть привести тебе в пекло, а лихі – інших у рай.

Я насупив брови, намагаючись збагнути її думку.

– Цей похід, звісно, дав би новий імпульс, але чи врятував би він їх? Я не знаю, все могло статися. Проте після втрати Володею ніг, вони точно знайшли одне одного – дві скалічені істоти: вона ніколи не зможе народити дитини, він ніколи не зможе ходити.

Мені не хотілося зізнаватися, що вона, можливо, розповіла свою історію не тій людині, адже я таки не зрозумів такої жертви та її необхідності. Утім, вона жила із цим довше за мене.

– Мені потрібен час, щоби подумати, – сказав я.

– Та ні, тобі не варто заморочуватися цим, – махнула рукою.

Ми сиділи мовчки, і я відчував, що не знаю, що іще сказати про почуте.

– До речі, мою дружину теж звати Олею, – з посмішкою перервав я мовчанку, намагаючись переключитися на іншу тему.

Марина майже з образою глянула на мене, але нічого не відповіла, від чого наше мовчання зробилося ще нестерпнішим, а мої слова здалися мені ж самому недоречними.

Я попросив рахунок, а Марина глянула на годинник.

– Треба бігти, – зітхнула вона і піднялася.

Наші щоки знову зустрілися, але цього разу це вже було прощанням.

– Стелефонуємося? Потім? – ніяково запитав я.

– Так, із задоволенням, – вона закинула неслухняне пасмо волосся за вухо і підбадьорливо кивнула мені.

Її обтягнуті колготками ноги впевнено покрокували до виходу, залишаючи мене наодинці з неприступною засніженою горою посеред спекотного літнього дня.

Ми сиділи в дорогому ресторані. Мені здається, в таких місцях необережний удар ножем по тарілці перетворюється на гулкий дзвін, який чують усі. Приємний інтер’єр, чемні офіціанти, дорогий посуд, терпкий аромат червоного вина на дні келиха, довга біла свічка на столі, фортепіано та її нове вишукане плаття.