Алексей Геращенко – Лише секунда (страница 28)

– Так, мені дуже приємно, – сказав я, відчуваючи себе ніяково і не знаходячи слів для належної реакції.

Марина неначе вагалась і не знала, з чого почати, потім посміхнулася, махнула рукою, одним ковтком випила каву, попросила в офіціанта повторити для нас обох.

Холод

Його звали Володимир, а його дружину – Оля. Їхні стосунки були тим рідкісним випадком, коли, розпо­чавшись підлітковою любов’ю, сповненою яскравими божевільними і бездумними барвами, вони несподівано витримали випробування часом.

Володимир та Оля росли в одному дворі і ходили в одну школу. Він був старший за неї на два роки. Серйозний, спокійний, ґрунтовний. Вона кокетливо всміхалась і кліпала довгими віями.

Він любив цілувати куточки її очей. Вона обвивала його широке тіло тонкими руками.

Він дочекався, поки вона закінчить університет, і вони одружилися. Дата весілля – 30 грудня – випала саме на день їхнього першого поцілунку, рівно вісім років потому. Для них це завжди було найголовнішим святом. Днем Першого Поцілунку.

Свідками на весіллі були найкращий друг Володі Ми­хай­ло та подруга Олі Іра, брюнетка з великими зеленими очима. Коли напідпитку гості закричали: «Свідкам гірко!» – Іра зніяковіла і зашарілася, а Михайло голосно засміявся, звівся на ноги і вп’явся в її м’які губи своїми. Коли він відірвався, посмішка зійшла з його обличчя, він збентежено заточився і сів.

Через півтора роки Михайло з Ірою одружилися. Їхній перший поцілунок припав на ту ж дату, що і у Володі з Олею.

Михайлова робота хірургом не дозволяла їм прово­дити разом багато часу. Він старанно працював, брався за складні операції, швидко став відомим і почав за­робляти пристойні суми грошей. Іра пишалася ним і його професією, захоплено дивилася на нього своїми величезними очима. Проте у відповідь не отримувала того ж. Михайло часто бував неврівноважений, кричав на неї, гримав дверима, йшов, не ночував удома чи то у справах роботи, чи просто так. Додому повертався добряче напідпитку, лягав поруч із нею на ліжко і лежав нерухомо, втупившись у стінку.

Через три роки спільного життя Михайло подав документи на розлучення. Іра гірко плакала і намагалася з’ясувати, що не так, але він відрізав, що не любить її, і вона замовкла. Зібрала свої речі і повернулася до батьків.

Розлучення друзів прикро і глибоко вразило Володю і Олю. Вони тепер часто говорили про долю і про те, що їхні пари мали б завжди бути разом. Дивилися одне одному в очі і клялися, що з ними такого не станеться. Горнулися одне до одного в обіймах і шепотіли: «Ми завжди будемо разом».

Та лікарі повідомили Олі, що вона не спроможна мати дітей, і їхній життєвий план, намальований на багато років уперед, зруйнувався. Потрібно було вигадувати новий, але той старий, який пішов із реальності, який став казкою, був настільки кращим будь-якого нового, що на очі наверталися сльози.

Вона гнівалася на нього за його підтримку і співчуття, він із часом почав злитися на обставини і заодно на неї. Доля зняла свою маску і злостиво посміхалася.

Оля вирішила, що для порятунку їхнього шлюбу потрібне випробування, яке їх об’єднає. Божевільна навіжена ідея.

Вони іноді їздили в гори, і от вона запропонувала піти до старої польської обсерваторії на горі Піп Іван. Піднятися туди 30 грудня. У день першого поцілунку. Через п’ятнадцять років.

– Ми будемо стояти на висоті дві тисячі метрів, хо­лодний вітер обпікатиме нас. І це буде Другий Поці­лунок. Наш другий шанс.

«Яке шаленство, – подумав він. – Це нерозумно і небезпечно. Гори взимку – це непередбачуваність і жорстокість природи. Це випробування для спортсменів, а не звичайних людей. Та нас і не пустить туди ніхто».

Проте його очі загорілися, і в них знову з’явилася та сама іскра, яка, здавалося, вже зникла назавжди.

– Так, – відповів він.

Вони готувалися два місяці. Гартували свої тіла, під­вищуючи фізичні навантаження, збирали спорядження для ночівлі в зимових горах, захоплено дивилися одне на одного.

– Ти боїшся? – питав Володя.

– Так, – відповідала Оля.

– Моя маленька, – ніжно говорив він.

Вона тонула в його обіймах, її волосся ковзало по його грудях, він хрипко стогнав, вона вигиналася, він проводив пальцями по випнутих ребрах.

У якісь моменти йому хотілося відмовитися від їхньої ідеї, але він розумів, що шляху назад вже немає. Він бачив її божевільний погляд, її тремтливі губи і розумів, що вимовити таке означало б убити все, що є між ними.

Двадцять восьмого грудня вранці вони зійшли на перон вокзалу в Івано-Франківську. Повз них проходили якісь люди. Компанії приїхали переважно, щоб покататися на лижах, попаритися в лазні і відсвяткувати Новий рік.

Вони доїхали до Ворохти, а там знайшли чоловіка з «уазиком», з яким домовилися заздалегідь.

– Навіщо вам туди пертися зараз? – кивав він із докором. – Я вас зареєструю в рятувальній службі, – попередив, прощаючись.

Він відвіз їх у селище Буркут, де залишив у свого знайомого на ніч.

Вранці двадцять дев’ятого грудня вони розпочали своє сходження на вершину Піп Іван. День був ясний і морозний.

Спершу здавалося, що сходження буде відносно легким. Сніг весело скрипів під ногами, рух дарував відчуття тепла. Та згодом прийшла втома. Важке дихання і біль в ногах. Вітер заважав нормально дихати. Дзвін у голові не давав думати. Слабкість вбивала волю.

Через кожні десять метрів вони зупинялися. Легені впиралися в грудну клітину, серце било з усіх сил, ноги відмовлялися підніматися над покровом снігу, застрягаючи в ньому або боляче вдаряючись об камені. А вони продовжували йти, ніби від цього сходження залежало їхнє подальше спільне життя. Спершу вони це вигадали, потім у це повірили, і тепер відступ означав би зраду самих себе. Дійти до того каменя. Підійти до того замету. Оля лягала на сніг, а він благав її підвестися. У певний момент вона сказала, що хоче спати. Володя благав: «Ні!» – і засинав разом із нею. З останніх сил він якось розклав намет і запалив тремтячими руками пальник. Затягнув Олю до намету і впав поряд із нею. Він майже не відчував кінцівок, але всередині було тепло.

Настала ніч, і пальник потух.

Володя розплющив очі. Світло, яке пробивалося крізь намет, свідчило, що вже настав ранок. Здавалося, холод відступив. Він ворухнувся і з жахом усвідомив, що не відчуває ніг. Насилу дотягнувся до них рукою. Бив долонями, але ноги не рухалися, ніяк не реагували на дотик.

Оля лежала поруч. Володя зняв рукавичку і провів пальцем по її холодних синіх губах. Її нижня губа злегка подалася вниз і відлипла від верхньої.

Його тіло пронизала судома, а в куточку ока зібралася сльоза і потекла вниз по щоці, залишаючи тонкий слід.

Вії Ольги здригнулися, і вона розплющила очі на кілька міліметрів.

Володя подався тілом до неї, підтягнувся на руках і припав своїм обличчям до її. Їхні вії зустрілися. І губи зустрілися. І злилися в холодному довгому поцілунку. Це був їхній Другий Поцілунок.

Увечері їх знайшли рятувальники і спустили вниз, щоб наступного ранку доставити до найближчої лікарні у Верховину.

Михайло приїхав другого січня. Точніше – прилетів, знайшовши квитки на авіарейс Київ – Івано-Франківськ. Літак був стареньким, його кидало з боку в бік потоками турбулентності. Розкладний столик раз у раз самовільно розкривався і боляче бив по коліну. Та Михайла це не турбувало, він зосереджено стискав губи і дивився в одну точку на кріслі перед собою. Він усе ще сидів, коли літак твердо приземлився, шумно пригальмував під оплески пасажирів і зупинився. За традицією, люди одразу скочили зі своїх місць і зайняли прохід між сидіннями, хоча всі мали би знати, що їм все одно ще чекати, доки під’їде трап. Михайлів сусід, що сидів біля вікна, нетерпляче совався на сидінні, метаючи сердиті погляди. Він також хотів штовхатися в проході разом із іншими пасажирами, поспішаючи залишити цю металеву птицю, кожен політ в якій здавався дивом, якого могло і не статися. Коли пасажири рушили до виходу, він таки потрусив Михайла за плече: «Ви летите назад до Києва? А я виходжу». Той повільно повернувся до нього і подивився кудись повз, насупив брови, знизав плечима й рушив до виходу.

В аеропорту він деякий час чекав своїх речей. Це був невеликий, але важкий ящик з медичними інструментами, про перевезення якого йому довелося спеціально домов­лятися через знайомого.

Коли він залишив будівлю аеропорту, густі кавово-молочні сутінки раннього зимового вечора вже оточили місто. Михайло підійшов до водія таксі, що чергував у пошуках клієнтів на виході. Той уважно оглянув Михайла з ніг до голови, ніби щось прораховуючи подумки, потім його губи розсунулися в посмішці, і він запитав:

– Куди пану їхати?

– До Верховини, – спокійно відповів Михайло.

Водій явно не очікував настільки довгого маршруту. Кілька секунд він кліпав очима, робив подумки якісь обчислення, потім невпевнено промовив:

– Можна і до Верховини. Проте ви ж розумієте, що то за дорога. П’ятсот гривень – і можна їхати. Бо маршруток вже сьогодні не буде, хіба що завтра поїдете, – він ніби вибачався за таку ціну і чекав невідворотної відмови.

Михайло мовчки відкрив пасажирські дверцята і сів до машини. Водій потоптався на місці, потім зітхнув і сів за кермо.

– Напевно, пан поспішає, – доброзичливо зауважив він.