Алексей Геращенко – Лише секунда (страница 24)

– Чого вона хоче? – дивуюся я.

– Не знаю, – знизує тремкими плечима Оля. – Але я її боюся, ходімо звідси.

Сиве волосся жінки майорить, одне пасмо лягає на чоло. Здається, вона збагнула, що ми не чуємо її. Не розуміємо. Вона не може змінити нічого в нашому житті.

Жінка складає долоні біля грудей, заплющує очі і надривно шепоче щось. А потім повертає голову і дивиться мені у вічі благальним поглядом.

Холод добирається до пальців ніг. Я опускаю очі і бачу воду, котра накрила носки моїх черевиків. Вода знову ожила, вона накочується на берег і відступає.

– Ходімо, – кажу я Олі.

Ми беремося за руки і йдемо геть від пронизливого вітру, який прилетів сюди посланням Північного моря. На твердому вологому піску майже не видно наших слідів. Я обертаюся і бачу, як сива жінка входить у холодну воду Ла-Маншу. Зупиняюся збентежений. Вона зайшла по коліна, потім по пояс. І продовжує йти. Оля ніжно, але наполегливо тягне мене за собою. Відчуваю теплий подих на своїй щоці.

– Ходімо, – нетерпляче шепоче вона, а її верхня губа торкається щетини на моїй щоці. М’яка волога губа. Я йду. Мені байдуже до дивної жінки, яка занурюється в холодне море. Я повертаюся наостанок і нікого не бачу. Її немає. Або вона вже вийшла, або пішла далі. В холодний Англійський канал. Я закриваю очі, зітхаю і йду за Олею.

У готелі вона роздягає мене: розстібає куртку, ґудзики на сорочці, опускає штани. Я стою і думаю. Що вона хотіла сказати нам? Я стою голий посеред кімнати. Цілковито голий. Та ми тут тільки вдвох, і я не соромлюся своєї наготи. Вона дивиться мені в очі, її вії здригаються, в очах усмішка. Вона впивається нігтями в мої груди, боляче тягне за волосини, опускається нижче. Ще нижче... Я відчуваю, як внизу він набухає і наливається твердістю. Зникає в теплій волозі і з’являється. Зникає і з’являється. Я заплющую очі і бачу дивну сиву жінку. Вона осудливо дивиться на мене, і я злюся. Хто вона така? Яке право у неї бути присутньою в моєму житті? Злість змагається з бажанням і починає перемагати. Я відкриваю очі і опускаю погляд униз. Бажання повертається.

Позавчора відбулася перша річниця нашого весілля. Формальне: «Ви згодні?», душевне: «Так!» – і вже один рік разом.

Ми сидимо на вулиці Шота Руставелі за ажурними столи­ками в затишному кафе. Тут готують незвичайну каву. Я називаю її «кава з прибамбасами». Це коли додають стільки всякої всячини: палений цукор, яєчні жовтки, шоколад, ваніль, какао, збиті вершки, – що смаку самої кави вже і не відчуваєш. Взагалі-то я не люблю такої кави. Мені подобається гірка, міцна, ароматна і без цукру. Щоб кожен ковток пронизував наскрізь. Проте сьогодні такий день, що хотілося, щоб із чашки здіймалася біла гірка збитих вершків. Тепле сонце, що м’яко пробиває навіс над столиком, її ніжний профіль поруч зі мною, люди, які розслаблено прогулюються у вихідний день, і бурмотіння великого папуги в тяжкій металевій клітці. Хотілося зависнути в цій секунді нескінченно довго. Головне – це зберегти не антураж, а думки. Я не боявся, що зміняться декорації, страшився, що я можу змінитися – і на місце простого щастя прийде бажання кращого.

Папуга розгорлався не на жарт, й ті, хто сидів ближче до клітки, взялися його заспокоювати:

– Вгамуйся, мій хороший, – просила з посмішкою маленька брюнетка в солом’яному капелюсі. Деякі нотки в її голосі говорили більше, ніж слова. Якби вони лишилися тут удвох, вона і папуга, якби свідки зникли, забравши з собою соціальне тло, то я б не радив йому галасувати в присутності цього солом’яного капелюшка.

Біла пляма вдарила папугу в плече. Наступна вцілила прямісінько в голову. Він був тяжко вражений цією атакою. Зверху на тенті, що закриває столики, зібралася зграйка голубів. Вони сиділи на краєчку натягнутого брезенту над кліткою і по черзі гидили на нього. Попервах вони робили це методично й обачливо, але згодом охочих взяти участь в атаці на папугу добряче побільшало. Вони штовхалися і билися один із одним, забувши про початкову місію. Дама в солом’яному капелюсі виглядала цілковито задоволеною. Надмірне вдоволення надавало обличчю дурного виразу.

– Поглянь, – показав я Олі на папугу, на боці якого вже подумки перебував.

Вона вирвалася зі своїх думок, подивилася на клітку, байдуже кивнула і сказала:

– А давай продамо одну квартиру і купимо нам з тобою по машині.

– Давай, – відповів я без ентузіазму, розуміючи, що йдеться про квартиру дідуся та бабусі, і зробив ковток.

Остиглий напій був препротивним, і я скривився. «Солом’яний капелюх» мене відверто дратувала, і я потай бажав, щоби голуби проробили дірку в тенті просто над нею.

Папузі я симпатизував.

Я відклав щоденник у бік і підійшов до вікна. Чому на вулиці так темно? Чому не світяться вікна? Я поглянув на годинник. Довга і струнка хвилинна стрілка наздоганяла маленьку і повняву годинну, яка втупилася в цифру «два». Час пробіг непомітно. Вікна сусіднього будинку мирно занурилися в темряву, і лише одне світилося жовтим прямокутником. Якби зараз цей сусід підійшов до вікна, то побачив би мою темну постать за фіранкою на такому ж жовтому тлі. Хто це міг би бути? Я заплющив очі і уявив собі стрункий силует із довгим прямим волоссям. Ми дивились би одне на одного і намагалися зрозуміти, що це за людина по той бік вулиці. Цей силует цілком годився на роль ідеальної жінки.

Тепер я точно знав, як важливо не наближатися до нього, не вмикати світло і не лізти вглиб. Ідеал – недосяжний за визначенням. Наближаючись надто близько, ти починаєш впливати на нього, закривати світло своєю фігурою, просочувати своїм запахом. І тоді в ньому з’являється частина тебе – неідеального. І ти дивишся на цього майже себе і дратуєшся від виду власної недосконалості. Тож коли бачиш десь удалині силует ідеальної жінки – заплющ очі. Можливо, він зникне, коли ти знову їх розплющиш.

Ранок зазирнув до мого вікна, я неспішно потягнувся всім тілом і подивився на годинник. Дев’ята двадцять. Прямо-таки дежавю в стилі «Дня бабака». Сподіваюся, зараз не подзвонить шеф і не скаже, що за сорок хвилин ми зустрічаємося в кабінеті власників. Ото вже ні, цього я дозволити не можу. Я піднявся і набрав його номер сам.

– Привіт, Андрію! – увірвався в моє вухо бадьорий голос.

Мене завжди вражала ранкова бадьорість і життє­радісність деяких людей.

– Привіт, – сказав я сонним голосом, не намагаючись надати йому свіжих нот. – Знаєте, щось захворів. Застудився.

Я вичікував його реакцію і уявляв, як він зараз роздумує, стоячи посеред кабінету, а потім байдуже знизує плечима.

– То лікуйся. Коли будеш?

Дивне питання. Коли буду? Складно сказати, як довго ти будеш хворіти, особливо, якщо ти не хворієш.

– В п’ятницю, – відповів я і про всяк випадок додав: – Сподіваюся.

Це означало, що раніше точно не буду.

Відсутність необхідності швидко збиратися і їхати на роботу додало настрою. Я робив руханку, доки тіло не вкрилося потом. Прийняв душ, який додав свіжості, зазирнув у порожній холодильник і вирушив до магазину по продукти. Повернувшись, зготував собі омлет із шинкою та сиром, намастив маслом батон і запарив міцного чорного чаю з лимоном.

І тільки задовольнивши свої базові потреби, я знову взявся до щоденника. Як дивно: тримаю в руках насправді неймовірну річ, але якщо проживу з цим щоденником тривалий час, то він втратить свою магію. Я просто звикну до того, що він є, і все. Так само, як включаючи світло одним натисканням пальця, відправляючи комусь листа, якого людина на іншому боці земної кулі побачить за секунду, переміщаючись за кілька годин на тисячі кілометрів у інші країни та на інші континенти, перестаєш всьому цьому хоч трохи дивуватися, девальвуєш цінність цих речей до нуля, отримуючи негативні емоції лише за їх відсутності.

Я так і не розгадав цю найбільш незвичайну подію мого життя, але, здається, вже готовий почати наповнювати її споживчим інтересом.

Щоденник. Знайомство з Мариною

Це був мій перший день у фірмі. Той самий, коли відчу­ваєш себе чужорідним тілом і час від часу запитуєш себе: «Якого біса я тут роблю?» На вулиці бабине літо надихало бешкетним щебетанням птахів, теплим повітрям, трохи позолоченими, але свіжими осінніми барвами і все ще легким жіночим вбранням. З кожним вдихом я шумно втягував носом і вбирав у себе енергію цього ранку: його запахи і звуки, усмішки і гомін, шепіт листя на деревах і сонячні відблиски.

Увійшовши до будівлі офісу, я усвідомив, що ця приємна атмосфера залишилася позаду, – хребтом згори донизу мимоволі пробіг холодок, а плечі напружилися. «І чого ти переймаєшся?» – спитав я себе, але знав, що так просто страх перед невідомістю не відступить. Він минатиме поступово – з кожним новим днем, новими знайомствами і розумінням особливостей роботи.

Після офіційного представлення колективу, який чемно, але холодно дотримувався дистанції у відповідь на мої натягнуті вітання і жарти, я попрямував по кабінетах для вирішення всіх організаційних формальностей.

Йдучи коридором, я побачив її. Радше побачив її очі. Великі і мигдалеподібні, вони, здавалося, жили своїм незалежним життям на її обличчі.

Швидко вистукували по коридору високі підбори блискучих темно-коричневих туфлів. З кожним кроком пишна копиця темно-рудого волосся робила такий рух, ніби збиралася злетіти. Чубчик грайливо підстрибував, то відкриваючи, то закриваючи тонкі брови. Чорна спідниця міцно охоплювала стегна, а з кожним кроком дозволяла по черзі оглянути то одне, то інше обтягнуте колготками овальне коліно. На тонкий кавового кольору светрик був накинутий невагомий чорний жакет без ґудзиків. Права рука притискала до грудей аркуш формату А4.