Алексей Геращенко – Лише секунда (страница 23)

– Тобі не видасться занадто банальним, якщо я запрошу тебе на каву? – запитала Оля.

Я остовпів від її запитання, ніби у ньому крився підступ. Мозок гарячково запрацював у пошуках правильної відповіді.

– Так, – сказав я. – Тобто, ні. Тобто не здасться. Дякую.

Я витягав із себе ці дурні короткі фрази і, здається, зашарівся, через що мені захотілося зробити крок назад, за межу світла вуличного ліхтаря й темряви, щоби приховати своє збентеження і набути колишньої впевненості.

– Тоді я не буду запрошувати тебе на каву, – про­довжила вона так, ніби я не використав свій шанс та обрав неправильну відповідь.

Вона задумливо поглянула на мене і продовжила:

– Мені би дуже не хотілося, щоби ти сприймав мене несерйозною.

Вона замовкла, а я подумки плутався між «ні, я не буду вважати тебе такою», «так, я тебе розумію» і «ми можемо випити кави, і я піду». Так і не визначившись із правильним варіантом, знову почув її голос:

– Може, підемо до мене, і, якщо хочеш, можеш залишитися, а завтра підемо в театр. Тобі треба подзво­нити додому батькам і сказати, що будеш завтра?

Якби мені й треба було кудись телефонувати, це вже все одно нічого не вирішувало б.

Ми стояли в ліфті, дивилися одне одному в очі і посміхалися. Я простягнув руку і обійняв її за талію. Вона вигнула спину як кішка і подалася до мене. Я цілував її чоло, щоки і закриті очі, а вона муркотіла у відповідь і лоскотала мою шкіру своїми тонким світлим волоссям. Двері ліфта зачинялися і відчинялися. Вона натискала кнопки – і ми їздили вгору-вниз, поки нарешті ліфт не розкрився зі звуком, схожим на фразу: «Вже час».

Вона відвернулася від мене, щоб відчинити замок на дверях, а я обіймав її ззаду, поки нарешті ми не увірвалися в квартиру. Я знімав з неї одяг і вдихав її запах, який здавався знайомим і рідним.

– Каву будеш? – грайливо запитала вона.

– Потім, – відповів я.

Ажурні лінії вигиналися в стародавньому танці, пере­ливалися світлом, прискорювали свій рух, перетворюючись на величезну рожеву кулю, яка збільшувалась в розмірах і витончувалась, а в кожній її клітині збиралася напруга. Аж ось вона не витримала навантаження, вибухнула з протяжним виттям, ковзнула стінами і зникла.

Вона спала на моєму плечі, а я крізь сон чув, як десь вдалині глузливо кричить крук.

– Лети геть, – прошепотів я йому, а він лише розсміявся у відповідь.

Голоси ночі віддалялися, а я поринув у сни.

Прокинувшись, одразу підхопився, сівши на ліжку. Озирнувся, перевіряючи, чи дивовижне щастя вчорашньої ночі не розчинилося в ранкових променях. Повернувши голову, побачив її; вона стояла біля вікна і дивилася крізь фіранку на освітлений сонячним ранком двір. Вона огорнулася білим покривалом і стояла босоніж, піднявши одну ногу і впершись нею у другу. Крізь білу тканину пробивалися сонячні промені, висвітлюючи обриси її стрункої фігури. Я сидів без одягу на чужому ліжку і почувався неймовірно щасливим. Водив у повітрі пальцем, повторюючи контури її тіла, і милувався своєю невидимою картиною.

Зачекавши хвилинку, тихо підвівся з ліжка і навшпинь­ках наблизився до неї. Вона стояла нерухомо. Я підійшов і зазирнув на краєчок її обличчя, посміхаючись і чекаючи, що і вона повернеться з посмішкою до мене. Натомість побачив, як по її щоці повільно сповзала вниз сльоза. Оля стояла біля вікна і мовчки плакала. Плакала нерухомо, дивлячись в одну точку. Я був приголомшений.

– Ну чого ти? Що сталося? – я спробував обійняти її за плечі, але вона навіть не подивилася в мій бік.

Щось усередині мене стислося, я гарячково шукав відповідь, як вчинити в цій ситуації, відчуваючи до неї зараз величезну всепоглинаючу ніжність. Раптово мене осінило. Якийсь внутрішній голос промовив мені: «Це вона, не проґав! Це вона!» І я повірив йому всією душею:

– Я кохаю тебе, – без упину повторював я, обсипаючи її поцілунками, напиваючись її солоними сльозами, тор­каючись губами її гладенької шкіри. Вона похитувала головою, ніби кажучи «ні», але робила це м’яко і невпев­нено, ніби бажаючи, щоб її переконали, щоб і вона могла повірити, полишити сумніви.

Увечері цього ж дня ми пішли в театр, а через два тижні я зробив їй пропозицію вийти за мене заміж. Щосекунди, щомиті упродовж цих двох тижнів я був готовий на все, мене переповнювала енергія. Я співав і танцював, радів кожному зустрічному і бажав зробити щасливим увесь навколишній світ. Коли я приніс додому виписку з РАГСу з датою одруження, батько похитав головою і спитав:

– Чи не поспішаєш? Може, треба ще трохи часу? Щоб краще пізнати людину.

Утім, час такий відносний: він то прискорюється, то сповільнюється. То який сенс чекати, не знаючи, як багато часу знадобиться для пошуків відповіді?

– Ти он уже скільки зі мною, – махнула в бік батька кухонним рушником мама. – І то, здається, так і не пізнав. Ми ж бачили її вчора, вона – хороша дівчина, нехай вирішують самі.

Мама спробувала засміятися, але раптом стиснула губи, стримуючи сльози, і відвернулася.

Я лежав на дивані і з заплющеними очима згадував ті хвилини з минулого, коли всі зорі всесвіту оберталися навколо нас двох.

Ми йшли вулицею і трималися за руки.

– Хочеш, я подарую тобі сонце? – запитав я.

– Хочу, – відповіла вона і підняла наші зімкнуті руки вгору.

– Тоді зачекай, – попросив я.

Ми зупинилися, і я зробив зосереджене обличчя, а потім повільно підняв руку долонею вгору. Я крутив нею доти, доки, як мені здалося, вона не увібрала в себе максимально можливу кількість сонячного тепла. Дивився на руку і бачив, як вона починає розчинятися в білому світлі. Поки вона не встигла цілком зникнути, я швидко ляснув по ній другою долонею.

– Є, – змовницьки підморгнув я Олі.

Я стискав пальці так, ніби звідти справді щось могло втекти, якщо розкрити долоні.

– Давай, – прошепотів я, наближаючись до неї. Вона обхопила своїми тонкими долонями мої, і я почав поступово витягати свої руки.

– Не поспішай, – тихо попросила вона. – Воно ж може відлетіти.

Нарешті я зовсім забрав руки, і вже її долоні стискалися в напрузі.

– Спасибі, – тихо сказала вона. – А можна я подивлюся, яке воно?

– Так, звісно. Але воно відразу ж полетить. Так швидко, що тобі може здатися, що його й не було.

Вона серйозно кивнула і почала розкривати долоні. Ми вдвох пильно стежили за тим, що ж в них з’явиться.

– Полетіло, – з жалем сказав я.

– Так, – сказала вона. – Таке гарне. Спасибі!

Я витягнув свою праву руку вперед. Від обручки на безіменному пальці відбилися промені, розлетілися і застигли золотистою зіркою над долонею.

– Дякую тобі, – відповів я.

Мені хотілося поїхати з нею туди, куди не поїхав би ніхто інший. Прийти до турагенції, що відправляє своїх клієнтів по всьому світу, і запитати:

– А які напрямки ви пропонуєте?

– Ми організовуємо відпочинок по всій земній кулі, – променисто посміхаючись, відповість молодий впевнений у собі чоловік – співробітник агентства.

– По всьому?

– По всьому!

– А могли б підібрати щось, куди ніхто не їздить?

– Щось ексклюзивне, – впевнено констатує він, посмі­хаючись ще ширше.

– Ні-ні, ексклюзивне не потрібно, – саме те, що ви не пропонуєте нікому.

Я уявив подив і роботу думки на його обличчі. Як же це прекрасно, коли люди починають думати! Не шукати відповідь. Ні, пошук відповіді – це підбір шаблонів. А саме думати. Коли реальність виявляється хиткою і розсипається.

Я махну рукою і піду в надії, що світ не звузився до розмірів турагенції або домашнього комп’ютера.

Я водив пальцем по карті, перебираючи незнайомі назви. Одрессель. Берег Ла-Маншу. Ледь помітна точка. Солоний листопадовий вітер, нескінченні широкі пля­жі, пронизливий шум моря. Ми поїхали туди самі. Взя­ли напрокат автомобіль і покотилися другорядними дорогами Франції.

Одрессель виявився тихим доглянутим місцем для французів. Тут вони відпочивають влітку – виїжджають на дачі. Зараз можна зустріти лише тих, хто приїхав на вік-енд подихати морським повітрям. Вони невдоволено витріщаються на двох іноземців, які увірвалися в їхній світ. Ми доброзичливо посміхаємося і міцніше переплітаємо пальці. Ось він, Англійський канал, якщо знаходитися на тому його березі, і Ла-Манш, якщо на цьому. Холодний вогкий вітер. Тонкі частинки вологи. Невидимі, але гострі. Ми стоїмо на широкому узбережжі, порізаному маленькими, наповненими водою ярами, які море створило у спресованому твердому піску.

– Ходімо? – невпевнено питає Оля.

– Так, – відповідаю я і першим роблю крок до моря.

Шум хвиль наближається. Усе ближче й ближче. Вода торкається носка мого черевика. Я дивлюся вниз на мокру пляму. Поруч бачу менший черевик. Її. Коричнева замша. Він може промокнути. Але хвиля зупиняється в міліметрі від черевика, а потім повільно повзе далі, впирається в гумову підошву і завмирає намертво. Вода застигає і не відкочується назад. Ніби припливи і відливи перестали існувати. Ніби їх скасували. Усе, обійдемося без вас. Здається, припливи викликає місяць. Може, просто місяця більше немає – не стало, згас, зник, зійшов з орбіти?

Відчуваю тепло на своїй руці. Тепло наростає. Спочатку це приємно, потім стає занадто гаряче. Палить, обпікає. Нестерпно гаряче. Я здригаюся і дивлюся на свою руку. Бачу на ній якісь пальці. Чужі? Знайомі?

– Замислився? – питає Оля. – Може, підемо, бо я вже змерзла.

Я дивлюся на неї, на те, як вона тремтить. Її холодні пальці відпускають мою руку. Тонкі холодні пальці. Крижані. Пекуче крижані. Неподалік лунає крик. Повертаю голову – і бачу літню жінку кроків за двадцять від нас. Вона стоїть біля моря і щось кричить нам. Махає руками, ніби застерігаючи від чогось.