Алексей Геращенко – Лише секунда (страница 22)

Скарлетт Йоханнсон. Їй вдавалося бути негарною і прекрасною одночасно. Вона була найніжніша і най­жіночніша. Її хотілося пестити годинами, спостерігати, як вона вигинається, ця м’яка доглянута кішка. Вдихати в її волоссі морський вітер, легенько дряпати шкіру на її долоні, проводити шматочком льоду по лобку, злизувати стікаючі краплі і без поспіху цілувати кожну її клітину. Вона була пахощами сухої осінньої трави в безкрайньому полі. Вона була довгим покликом пастуха, вона була початком і закінченням, вона була вічністю і тишею. Вона піддавалася і підкорювалася, в ній не було ані краплі опору, ані краплі відмови, але пізнати її було неможливо. Вона була, і її не було. Найбільша винагорода. Її хотілося споглядати, пити і бажати. Бажати її, пити її і дивуватися тому, що бачиш її так близько, настільки поруч, що вона може бути всередині тебе і зовні, що її стогін почнеться, але не закінчиться, і ім’я їй – влада забуття.

Ідеальна жінка. Я знав, що всім їм не вистачає життя. Вони були геніально штучними. Вони грали так, що я вірив, але хтось відбирав найкраще з того, що вони робили: повороти голови, погляди, помахи пальців, схрещення ніг, блиск в очах, тремтіння губ. Допоки вони були такими далекими, я розумів, що в короткій історії, яку я вигадую для себе, вони були майже ідеальними. Майже. Я знав, що ідеальна жінка існує, що вона десь недалеко, десь поруч. Я уявляв собі величезне приміщення, в якому є мільярд довгих паралельних коридорів. А їх перпендикулярно перетинає мільярд інших. Виходить така собі величезна шахівниця розмірами мільярд на мільярд. Ти пересуваєшся дошкою, а якщо в якійсь клітинці зустрічаєшся з тим, хто рухається перпендикулярно тобі, то можеш повернути слідом за ним або умовити його повернути і рухатися твоїм шляхом. Якщо жодного разу не зміниш свого прямого шляху, то ніколи не зустрінеш тих, хто рухається паралельно з тобою в той самий бік. Якщо будеш звертати занадто часто, то навряд чи підеш далеко. Там за стіною коридору ти чуєш звук кроків людей, які йдуть з тобою в один бік. Якщо ви перебуваєте поруч довго, рухаєтеся в одному напрямку, не бачачи одне одного, то може виявитися, що там за стіною – твій ідеальний супутник. Але ти не можеш пройти крізь стіни. Тому опиняєшся у важкій ситуації. Її підбори цокають зовсім поруч, але побачити її ти не можеш. Якщо ти звернеш убік, коли випаде можливість вийти на її шлях, але вона продовжить свій рух, то ти вже не зможеш наздогнати її. Якщо не зробиш цього – будеш чути її, здогадуватися про її існування, але не зможеш побачити. Будь-який неточний рух на дошці мільярд на мільярд робить твої шанси примарними. Зустріч можлива, тільки якщо ви разом та одночасно зрозумієте, що саме вам потрібно зробити. Якщо залишите кожен свій шлях одночасно. Якщо звернете перпендикулярно до старого маршруту, знаючи, що це потрібно, щоб знайти одне одного. Я прислухаюся, чи не цокають десь поруч підбори ідеальної жінки.

Оля

Я познайомився з нею в гостях. У перший рік після закінчення університету ми ще підтримували зв’язок з однокурсниками. Мій студентський приятель подзвонив на домашній телефон і запросив до себе в гості на день народження. Гадаю, якби я не опинився вдома в той момент, моє місце в гурті запрошених дісталося б комусь іншому. Однак я із задоволенням погодився і з’явився на традиційне святкування, коли всі говорять безліч приємних слів імениннику, випивають, набравшись сміливості, голосно і розв’язно жартують, сміються, танцюють у темряві під гучну музику і, зрештою, залишають хитливою ходою хаос і затхле повітря святкування, яке добігло кінця.

Я спізнився на півгодини, що залишалося в межах пристойності. Увійшов, коли всі інші вже зібралися і саме розсаджувалися за столом, виголосив кілька заготовлених фраз для іменинника і теж всівся до столу. Поруч із нею. Майже всі присутні були парами, а вона була одна. І я один. І ми опинилися поруч. Із цього випливав стандартний сценарій: я прислужую їй за столом, розмовляю, запрошую танцювати, трохи залицяюся, і, можливо, це переросте в... У що? Я крадькома повернув голову в її бік, щоби краєм ока вивчити зовнішність. Переросте у кращому разі в знайомство. На більше не варто розраховувати. Вона вочевидь не з тих, хто може просто зараз першою сказати, як її звати, а через годину, обхопивши витонченими руками шию, підставляти поцілункам гарячі губи. А завтра вранці, поспішно надягаючи блузку, чмокнути в лоб і, в стилі голлівудських фільмів написавши на дзеркалі помадою номер телефону, вискочити з квартири і за хвилину сісти в таксі, залишивши на згадку лише солодку млість й свіжий аромат бузку.

Ні, вона інша.

У кращому разі сьогодні вона дозволить пройтися поруч із нею нічним проспектом у бік її будинку. Триматиме руки в кишенях і замислено киватиме у відповідь на мої репліки. Потім пожвавішає і розпочне весело щебетати, завзято сміятися, дивлячись мені просто в очі. Якоїсь миті наші пальці наче випадково зустрінуться – і від цього дотику різкий спазм рушить по руці до грудей, плечей, вдарить у голову, знімаючи з обличчя посмішку і розширюючи зіниці. Ми поспішно, навіть надто поспішно, роз’єднаємо руки і зробимо півкроку назад. Вона вимовить: «Бувай!», підіжме губи, витончено змахне рукою і рушить, щоби сховатися у великому сірому ящику, який називає своїм будинком. Я гарячково підбиратиму слова, втрачаючи душевну рівновагу з кожним кроком, що віддаляє її від мене,. Потім скажу, чи ні – зойкну, занадто голосно для цієї ситуації. Верескну так, що ворона, яка поруч здійснюватиме вечірню прогулянку, злякано підкине крила, готова відлетіти від небезпеки. Звук мого голосу розчиниться безпомічно в повітрі, розпадеться на атоми, що розлетяться весело і агресивно в усі боки, сповільнять свій рух, блиснуть різними фарбами, й, зібравшись в крапельки рідини, тонкими сріблястими струмочками стечуть до землі і поглинуться нею. Ворона лише невдоволено поверне голову в мій бік і, оцінююче оглянувши, продовжить свій шлях. Я плутано почну пропонувати зустрітися, а від остраху, що вона спогорда відмовиться, піт виступить у мене на чолі. Однак вона погодиться і, подарувавши мені останній погляд, на частку секунди довший за звичайний, розчиниться у темряві, полишаючи мене одного з вороною, яка іронічно походжатиме туди-сюди і стежитиме за виразом мого обличчя.

Вона сподобалася мені відразу й по-справжньому. Буває так, що всередині тебе щось урочисто виголошує: «Ось!» – і ти розумієш, що перед тобою шанс, можливість, за яку потрібно негайно хапатися. Та зазвичай відповідальність моменту спричинює у мене справжній ступор. Так було й тут: я сидів, підкладав їй салат, старанно обмірковував слова, які могли би здатися доречними і сподобатися їй. Утім, коли влучна фраза спадала на думку, розмова вже встигала перейти до іншої теми. Тож я мовчав.

Після того, як гості достатньо сп’яніли, іменинник оголосив, що починаються танці. Жінки, присутні на святі, зустріли цю пропозицію схвальним вереском.

Світло вимкнули – і кімната наповнилася жаром тіл, які звивалися в танці. Обличчя з’являлися на мить у відблисках гучної музики – і знов зникали. Десятки голосів підспівували в такт пісні. Хоч я і чув її вперше, мені здавалося, що вже знаю всі слова. Я голосно підспівував приспів, намагаючись почути себе в гулі голосів. Мені нарешті вдалося розслабитися і позбутися відчуття скутості.

– Олю, можна вас запросити на танець, – вимовив я, плутаючись у словах.

Її рука була м’якою й теплою. Очі наближалися до мене, більшали... Ще трохи – і наші очі будуть так близько, що я не бачитиму нічого, крім них. Під звуки рок-балади ми повільно рухалися в центрі кімнати, і мені шалено хотілося, щоби це була найдовша мелодія на світі, щоби кожен приспів виконувався багато-багато разів. Здається, я обхопив її талію занадто міцно. Притискав до себе з такою силою, ніби боявся, що вона вислизне і, щойно ввімкнеться світло, я залишуся сам. Не переможцем, а лузером, який обіймає власну талію. Я відчував помахи її вій і вгадував її подих на своєму підборідді. Кричав разом із солістом на найвищій пронизливій ноті, що розривала простір навпіл, і завмирав в очікуванні, тамуючи подих, коли пісня закінчувалася, і диск із шурхотом прокручувався востаннє вхолосту.

Усе скінчилося. Приголомшлива тиша вдарила мені у вуха, і хтось клацнув вимикачем, наповнюючи кімнату світлом. Я примружив очі на секунду. А коли відкрив їх – подивився вниз, чи не обіймаю я сам себе. Але зустрів її очі, величезні чорні зіниці, покриті тонкою вологою плівкою. І зрозумів, що переміг.

Ми йшли нічним містом, і воно здавалося мені най­кращим місцем на землі. В ту мить я любив ці незграбні сірі будівлі, написи на стінах, тріщини в асфальті, густе по­вітря, яке вистигало після спекотного дня, і жовте світло вуличних ліхтарів. Я тільки-но запросив її до театру на виставу, і вона відповіла, що давно збиралася піти на неї, але все ніяк не виходило. Ми наближалися до її будинку, і я навмисно сповільнював крок, щоби подарувати собі додаткові секунди поряд із нею. Ми зупинилися навпроти дверей у під’їзд, і обоє дивилися на старі, заклеєні ого­лошеннями двері. Я чекав, що вона скаже: «До завтра, Андрію, дякую тобі за вечір». А якщо неабияк пощастить, то підніметься навшпиньки і легенько торкнеться губами моєї щоки перед тим, як залишити мене тут на вулиці одного.