Алексей Геращенко – Лише секунда (страница 26)

Залишалося ще хвилин десять до призначеного часу, і я подався усередину. Відкривши важкі скляні двері, потрапив у затишне приміщення в темно-коричневих тонах, що виправдовували шоколадну назву закладу.

Я роззирнувся, навіть не сподіваючись, що вона прийде раніше, аж раптом побачив усміхнене обличчя, знайомий темно-рудий чубчик і ямочки на щоках.

– Що будеш? – запитала вона.

– Я б кави випив, – відповів я.

– Підтримую, і я теж.

– Дві кави, будь ласка, – сказав хлопцеві-офіціанту.

– Щось до кави? – поцікавився він, пропонуючи збільшити замовлення.

– Поки що ні, – відповів я і повернувся до Марини.

Розмова завелася якось сама собою і стосувалася всього на світі.

Іноді так буває, що розумієш людину з півслова чи з півруху. Часто це є передбачуваністю, та все ж існує шанс і на те, що вдасться поєднати легкість порозуміння зі здатністю дивуватися.

Ми легко перескакували з теми на тему, забувши про початкові цілі зустрічі, і замовили вже по третій чашці кави.

– Як цікаво, в дитинстві Новий рік – це най-найкраще свято, – казала Марина. – Найвеселіше та довгоочікуване. Містичне, бо начебто і чуєш голос знайомої людини в костюмі Діда Мороза, а все одно здається, що це справжнісінький чарівний Дід Мороз. А потім виростаєш, стаєш дорослим, заклопотаним, але все одно чекаєш чогось від Нового року. Готуєшся. А настрій вже не той. Чекаєш, що зараз буде так само весело, як тоді, тамуєш подих. І не те. А втім, це – найкраще дитяче свято. А у тебе як?

– Ваша кава, – сказав офіціант, зводячи брови. Мабуть, дивуючись, що за півтора місяці до початку зими люди спілкуються на новорічні теми.

– А мене в дитинстві завжди цікавила Снігуронька, – сказав я. – Адже Дід Мороз був символом Нового року, а на Снігурку ніхто особливо й уваги не звертав. І ще Дід Мороз завжди залишався веселим і життєрадісним. А Снігуронька була інша – сумовита. Вона була ніби несамостійною, лише доповненням до Діда Мороза. Мені здається: якби вона прийшла одна, то всі б невдоволено заулюлюкали і загули, що такий Новий рік їм не потрібен. І прогнали б її, сказавши, щоби приходила з Дідом Морозом. А от якби Дід Мороз прийшов один і сказав, що сьогодні Снігуроньки не буде, то ніхто не схвилювався б. Не буде цього року Снігуроньки, то й обійдемося без неї. І мені завжди хотілося, щоб до мене прийшла вона. Щоби пролунав дзвінок у нашій квартирі, мама пішла би відчиняти двері, зайшла б у кімнату зі здивованим обличчям і сказала:

– Тут до Андрійчика Снігуронька.

Вдивлялася б у її відкрите обличчя, намагаючись зрозуміти, хто ж це. І в кімнату, де ми всією сім’єю сиділи, увійшла би вона. У тоненькому біло-блакитному пальті, з довгим білим волоссям, яке спадало б майже до землі. Вона б терла свої пальці, намагаючись зігрітися, і говорила:

– Я тут посиджу трохи з Андрійком, погріюся.

І сіла би біля мене, ми пили би разом чай, і я розповідав би їй, що хочу, щоб у нас вдома жив птах. Ворона. Велика розумна чорна ворона. Тому що мені вони дуже подобалися, але я точно знаю, що ворону батьки не захочуть. Та й взагалі я ніколи не чув, щоб у когось вдома жила ворона.

– Ти правий, – задумливо сказала Марина. – У Снігуроньки десь всередині є якась особлива печаль, і ніхто не може дізнатися, що ж із нею таке.

– Але одного разу я таки зустрів Снігуроньку, – серйозно сказав я. – Хочеш послухати, як це було?

– Хочу, – відповіли мені ямочки на щоках.

Історія про справжню Снігурку

Мама повела мене в театр на ялинку. Я довго чекав цього, але коли ми прийшли, я трохи зніяковів. Навколо бігали незнайомі рожевощокі діти. Вони кричали й верещали, а мене всередині наче щось скувало. Тримало мене і не відпускало. Я підняв голову вгору, подивився на маму і зітхнув.

Ми пішли до гардероба. Там було мало місця і надто багато людей. Усі штовхалися і намагалися здати свої речі. Мама сказала, що потрібно зачекати, доки черга поменшає. Мені кортіло скоріше йти в зал, бо я переживав, що там вже все починається. Та ми стояли і чекали своєї черги.

Одяг приймала жінка з дуже білою шкірою і довгим світлим волоссям. Я подивився на неї – й одразу зрозумів, що це Снігуронька. Це було зрозуміло якось саме собою. Я одразу ж заспокоївся, адже не почнуть вони виставу без Снігуроньки. На гардеробницею ніхто не дивився: усі шуміли і сміялися, намагалися скоріше позбутися важких пальт, шуб і курток.

Нарешті мама потягнула мене за руку, і ми стали просуватися до Снігуроньки. Мама на ходу стягувала з мене пальто. І ось ми дісталися до стійки, за якою приймали одяг. Я звів очі й зустрівся зі Снігуркою поглядом. У неї була сліпучо біла шкіра. Снігуронька посміхнулася мені, а мама простягла їй наші пальта. Нас швидко відтіснили від стійки інші люди зі своїм одягом.

– Ходімо шукати наші місця, – сказала мама.

Ми пішли, я обернувся ще раз, але Снігуроньки вже не побачив.

А потім відбулася новорічна вистава. І там теж були Дід Мороз і Снігуронька. Але несправжні, я це відразу зрозумів. А в гардеробі нам повертала одяг вже інша жінка.

– А куди поділася попередня гардеробниця? – запитав я у мами.

– Здається, була ця ж, – сказала мама. – Тобі спо­доба­лася вистава?

А вже за кілька днів був Новий рік. Увечері я сидів перед телевізором і відчував, що не хочу рухатися. Тато підійшов і помацав мій лоб.

– Та в нього ж температура! – голосно промовив він так, щоби мама почула.

Вона примчала з кухні, доторкнулась губами до мого лоба – і одразу побігла за термометром.

Я сидів під пледом і дивився на картинки в телевізорі. У тілі відбувалося щось дивне, ніби хтось щось скручував усередині мене, але не знаходилося сил поворухнутися. Яскраве світло било в очі, а звуки навколо то пригасали, то ставали голоснішими.

– Потрібно обов’язково дочекатися Нового року, – вперто шепотів я собі. – Ось зараз тільки на секунду закрию очі, а потім знову розплющу.

Коли я розплющив очі, то спершу не міг втямити, чому так темно. Я лежав у своєму ліжку. Прислухався до звуків і зрозумів, що вся квартира занурилася в сон. Отже, Новий рік вже закінчився. Я вкрай засмутився. Хотілося плакати. От чому так? Адже я так чекав, коли настане той самий момент, коли голосно вистрілить пробка від шампанського, і дорослі закричать одне одному: «З Новим роком!» А бабуся піде відчиняти двері квартири, щоби впустити Новий рік. Чому не розбудили мене? Чому забули?

Я стиснув губи і схлипнув. І тут почув чийсь подих. Я повернув голову і побачив тонку незнайому постать, що сиділа на краю мого ліжка. Спершу я перелякався і збирався закричати і покликати батьків. Однак одразу зрозумів, що постать дивиться в бік вікна, і вона не зро­бить мені нічого поганого.

– Поглянь, – сказала вона, не обертаючись, – які прекрасні ці квіти.

Я глянув на вікно. Воно підсвічувалось з вулиці жовтуватим світлом ліхтаря. Хтось невидимий тонким пензлем вимальовував блискучі візерунки на склі. Диво­вижні білі квіти розцвітали за вікном.

Постать розвернулася до мене. Навіть у темряві я впізнав її.

– Ти ж Снігуронька? – обережно запитав її.

Вона посміхнулася і кивнула.

– А я пропустив Новий рік, – сумно зітхнув я. – А ти ще не полетіла далі?

– Затрималася ненадовго, – знову посміхнулася вона. –

Скоро полечу.

– Я захворів, а тато з мамою забули про мене.

– Ні, не забули, вони люблять тебе, просто ти захворів, і вони не хотіли тебе будити.

– Але я ж не встиг загадати своє бажання!

– А чого б тобі хотілося?

– Мені хочеться стати дорослим!

Снігуронька зітхнула, повернулася у бік вікна і сиділа так мовчки якийсь час. Потім обернулася до мене і посміхнулася. Я не бачив її обличчя виразно, тільки контур, але точно знав, що вона посміхається.

– Гаразд, – сказала Снігуронька. – А тепер тобі по­трібно поспати. Вранці тебе чекатимуть твої подарунки. Тож заплющуй очі, а я тобі буду снитися.

Я заплющив очі, і відчув, як вона поправляє моє ковдру. А потім наблизилася і поцілувала мене в чоло. Палючий холод скував моє тіло. Мені було і жарко, і холодно одночасно.

Я розплющив очі. Моє чоло торкалося холодної поверхні скла. З висоти п’ятого поверху відкривався вид на вулицю: неспішно переміщалися машини, люди йшли до продуктового супермаркету, темні вологі плями розпливлися асфальтом, голі сірі дерева заснули в очікуванні весни. Внизу стелився густий туман. За спиною монотонно стукали по клавіатурі комп’ютера чиїсь пальці.

Я відсунувся від вікна і потер рукою захололе чоло. Скоро Новий рік. Для мене він вже тридцять п’ятий. До свята залишилося кілька днів. Схоже, що і цей рік ми зу­стрі­немо без снігу, а мороз не малюватиме на склі хи­мер­­них візерунків.

І цей дивний невластивий зимі туман застеляє вулицю.

До зупинки під’їхав жовтий тролейбус. Він зупинився, і з нього почали виходити люди. А тролейбус усе стояв і не від’їжджав. Було видно, що там щось відбувається, наче вивантажують великі важкі речі. Нарешті тролейбус поїхав, а на зупинці залишилися люди з лопатами і сірими металевими візками на великих колесах.

Вони щось недовгий час обговорювали, перейшли дорогу і вишикувалися біля нашого офісу поруч із дорогими лімузинами VIP-стоянки. А потім взялися за роботу. Загрібали лопатами густий туман і складали його у візки.

Поступово туман розсіювався. Він раз за разом норовив вилізти з візків, але робочі прибивали його зверху лопатами.