Алексей Геращенко – Лише секунда (страница 20)

Ступив з перону в поїзд і сів. Попри суботній день, людей було досить багато, і незабаром сидячі місця закінчилися. Я дивився вниз і думав, що розігрітий перед виходом з дому суп вже охолов. Поїзд зупинився на черговий станції, й у вагон увійшли нові люди. Я нахилив голову, тому бачив тільки їхні ноги. Ноги потикалися у пошуках вільного місця, але, не виявивши його, розій­шлися по вагону.

Чиїсь ноги в сірих джинсах встали переді мною. Внизу на них надягнуті тонкі чорні босоніжки. Нігті на пальцях пофарбовані в яскраво-бордовий колір. Мізинець і його сусід були приховані босоніжкою, а інші три пальці – повністю відкриті.

Поїзд їхав, і пальці постійно перебували у русі. Великий періодично стискався, а сусідній із ним іноді відходив убік. Спостерігати за пальцями було дуже цікаво. Я підняв голову трохи вище і подивився на сірі джинси. Вони щільно обтягували ноги.

Непогано. Стрункі рівні ноги, тонка талія, гарні пальці ніг. Що ж там вище? Проте голову я не підвів. Ноги зробили плавний рух, потім права повільно відсунулася від лівої. У мене перехопило подих від цього красивого руху. «Може, ще раз зробите те саме?» – запитав у ніг. Одначе вони гордо застигли. Я подивився вниз на пальці. Вони були менш гордовитими і весело активно рухалися. Цікаво, що ж там вище? Напевно, плаский живіт і груди гарної форми. Не великі і не маленькі. Дивляться прямо, паралельно землі. Тонкі руки з довгими пальцями. Красиві, хоч і трохи гострі плечі. Довга шия. М’які риси обличчя з живими активними губами. Трохи кирпатий ніс. Сіро-зелені очі та світле кучеряве волосся. Я подивився ще раз на ноги і уявив, як може пахнути її шия. Потягнув ніздрями повітря, уявляючи дурманний солодкуватий запах.

І підвів голову. Я здригнувся, бо все виявилося геть не так. Вона виглядала набагато старшою, ніж я собі уявив, із втомленим обличчям і темним немитим волоссям. Шкіра на руках не була такою пружною, як я очікував. І в цілому її фігура здавалася непропорційною і не викликала того інтересу, який виник у мене в голові.

Я вирішив, що більше не дивитимуся вгору, і опустив голову в пошуках інших пальців. Виявив їх неподалік – у світлих відкритих туфлях. Великий палець у них був коротшим, ніж сусідній. І ці пальці також поводилися досить активно.

Кажуть, якщо у жінки другий палець на нозі довший, ніж великий, то вона керуватиме своїм чоловіком. Великий палець – чоловік, другий – жінка. І у чоловіків так само. Якщо другий палець довший за великий, то керує дружина. Виходить так: зустрілися люди, познайомилися, зацікавилися, полюбили одне одного і вирішили одружитися. Тут – стоп. Треба звернути увагу на пальці. Або у обох великий довший, або в обох другий, той, що сусідній із великим, довший. Інакше важко буде разом.

Пальці потупали до виходу. Я почув назву своєї стан­ції, здригнувся і лише в останній момент вибіг з вагона. До мого колишнього дому йти недалеко, хвилин десять неспішним кроком. Я йшов повільно, надягнуті без шкарпеток туфлі почали натирати ноги, тож зрадів, коли побачив свій старий будинок. Він видався мені таким рідним! Чому я не приїжджав сюди раніше? Аж ось і магазин. А що, як я зайду зараз і побачу ту саму продавщицю? Я зніяковів і заходився готувати подумки слова, які зможу їй сказати. Так, стоп. У мене в голові вона не змінилася за ці роки. Так не буває. А раптом вона вже не така симпатична, якою була раніше? Раптом вийшла заміж, і в неї вже двоє дітей? Раптом розтовстіла? Серце забилося сильніше, але я все-таки зважився і зайшов.

Усередині була незнайома мені продавщиця. Серце пішло кудись вниз до живота і повернулося на місце з розчаруванням.

– Хліб свіжий? – запитав я понуро.

– Так, сьогоднішній, – без жодних емоцій відповіла вона.

Продавщиця стояла за прилавком, і було незручно просити у неї хліб і починати здавлювати його, пере­віряючи на свіжість. Я кивнув головою і вийшов з магазину. Подивився вниз на свої черевики. Літній пил уже встиг покрити їх тонким сірим шаром. Шкода, що вони не відкриті, не видно пальців ніг. Треба купити собі сандалі.

Я повільно потягнувся у бік станції метро. У підземному переході сиділа бабуся і продавала батон.

– Скільки коштує батон? – запитав я.

– Гривня двадцять, – відповіла бабуся і жалісно протягнула: – Хороший батончик!

Я витягнув руку, обхопив батон і стиснув його пальцями. Потім дав бабці дві гривні і взяв хлібину до рук. Бабуся закорписалася, шукаючи здачу, а я, не чекаючи, рушив далі.

– Спасибі, синку, – проворкувала бабуся мені вслід.

Не обертаючись, я підняв руку з батоном вгору. Це означало: «Усе гаразд, бабусю! Батон гідний».

Коли я нарешті повернувся додому, голод вже протяжно завивав у шлунку. Я запалив вогонь під конфоркою, поставив суп, дочекався, коли він нагріється, налив собі в тарілку і відрізав окраєць батона.

Він був смачним. Хоча й не таким, як той хліб колись. Що не кажи, а з роками хліб не кращає. Доївши окраєць, я відрізав ще. Але другий шматок не доїв, залишив. Якийсь час дивився на нього, а потім узяв і викинув у відро для сміття. Не гнівайся, моя бабусю, я знаю, що зробив це навмисно.

Вийшов на балкон і подивився вниз. По тротуару йшли люди. Крок за кроком рухалися теплим асфальтом. Наближалися одне до одного, опинялися на одній лінії, обганяли і йшли далі.

Я був далеко від них і не бачив, які у них пальці на ногах. Мабуть, цей батон я таки поставлю на друге місце після того хліба, адже він – найкраще, що трапилося зі мною останнім часом.

Я розрахувався, вийшов з ресторану на Червоно­армійській і зупинився. Додому відверто не хотілося. Куди йти? Я засунув руки до кишень і спостерігав за тим, що відбувалося навколо. Чорна бруківка блищала у світлі вечірніх ліхтарів. Нею важко і шумно проносилися автомобілі, їхні шини пронизливо вищали під час гальмування. Деякі підкочувалися до тротуару і заїжджали на нього. Ось великий чорний Land Cruizer важко й поважно рохнув, вліз на бордюр одним колесом, потім підтягнув інші та зупинився. Дверцята з боку водія відкрилися, звідти з’явився молодий чоловік у шкіряній куртці коричневого кольору. Вона була невідповідно легкою для нинішньої погоди, але чоловік явно не збирався довго розгулювати. Йому потрібно подолати лише відстань від автомобіля до дорогого японського ресторану. Подивився крізь мене і зіщулився від холоду. Відкрилися дверцята пасажи­ра – і на землю зістрибнули високі тонкі жіночі підбори. Обійшовши високий автомобіль, вони перетворилися в маленьку фарбовану блондинку з тонкими чорними намальованими лініями брів, маленькими припухлими яскраво-рожевими губами з сумочкою через плече на довгих тонких ручках. У певній точці простору два тіла зблизилися на необхідну відстань і мовчки рушили до важких дверей ресторану.

Кажуть, що хтось може сподобатися з першого погляду. Ці двоє мені з першого ж погляду не сподобалися. Чомусь уявив їхнє спільне життя порожнім і дурним. Я насупився і поглянув на інший бік вулиці.

Там, похитуючись, невпевнено ступав чоловік. З першого погляду було зрозуміло, що це безпритульний, одягнутий у якесь лахміття. Чоловік кутався в нього, ховаючись від холоду, зсутулившись і пригинаючись до землі. Двома руками безхатько тримав за ручки величезну сітку, закинуту за спину. У сітці перекочувалися і стукали одна об одну порожні пляшки, які він, судячи з усього, збирав, аби здати, і які були для нього єдиним джерелом доходу. Чолов’яга був п’яним і вочевидь, що кожен крок із важкою ношею дається йому тяжко. Ноги чіплялися одна за одну, і він насилу зберігав рівновагу, повільно долаючи метр за метром. Час від часу він кашляв, і з його рота виривалися хмари білої пари.

Він був не один. Поруч, накульгуючи на тонку передню лапу, рухався старий худючий пес-дворняга. Він був попелясто-чорним від кінчика носа до струнких лап. Одне вухо яскраво вирізнялося, ніби пофарбоване білою фарбою. Воно забавно метлялося з дивною траєкторією при кожному русі й мимоволі привертало до себе увагу.

Мій погляд приклеївся до цієї дивної пари, що з величезними зусиллями долала чергові метри свого шляху. Коли чоловіка несло вбік, пес зупинявся і терпляче чекав, поки господар відновить хитку рівновагу.

Вони порівнялися зі мною на протилежному боці вулиці. Нас розділяли смуги автомобілів, що ринули у вечір.

У якийсь момент, коли собака трохи прискорився, чоловік особливо сильно нахилився. Він спробував різко випростатися, відступивши крок назад. Не знайшовши належної рівноваги, зробив рух ногою в мою сторону – і наступив на передню хвору лапу собаці. Пес пронизливо заскавчав, змусивши мене здригнутися. Від різкого руху одна з ниток сітки порвалася, і з неї на асфальт посипалися пляшки. Вони розбивалися і розліталися друзками, обсипаючи собаку, який вищав від болю. В руках у безхатька залишилася лише порвана сітка, з якої не випали, зачепившись одна об одну, лише кілька пляшок.

Чоловік голосно нерозбірливо вилаявся і стусонув собаку під ребра ногою. Той голосно завив і впав, втягуючи в себе повітря і задихаючись від несподіванки, гострого болю і несправедливості.

Бездомний, бурмочучи собі під ніс лайку, рушив уперед. Собака лежав і, здавалося, у нього не було сил, аби рухатися. Волоцюга лише один раз обернувся, але, не зупиняючись, пішов далі. Він встиг відійти метрів на тридцять, коли пес усе ж підвівся, насилу втримуючи рівновагу на тремтячих лапах. Перемагаючи біль, собака пошкандибав за хазяїном. Вони відходили все далі від мене, а відстань між ними поступово скорочувалася. Коли вона скоротилася метрів до трьох, чоловік зупинився і обернувся. Побачивши майже поруч із собою собаку, він виштовхнув з горла гнівний вигук і зробив загрозливий рух рукою, стиснутою в кулак. Пес прищулив вуха до голови і пригнувся до землі, наче в очікуванні чергового удару. Чоловік нахилив голову вперед, засунув вільну руку в кишеню і продовжив свій шлях. Собака почекав кілька секунд і, так само притискаючи вуха і накульгуючи вже на обидві передні лапи, рушив слідом за ним.