Алексей Геращенко – Лише секунда (страница 19)

Але сьогодні мені потрібно лише спуститися вниз за хлібом, і весь набір опинився зі мною лише за звичкою. Я збіг униз на вулицю – і сліпуче літнє сонце зустріло мене відразу за дверима. Примружившись, я попрямував широкими кроками через двір. Магазин містився у сусідньому будинку. Підійшовши до нього, я впевнено смикнув двері на себе, та вони не піддалися. Повторивши автоматично спробу ще двічі, наштовхнувся поглядом на причину такого дивного факту.

«Переоблік». Стисло і максимально наповнено змістом. Зроблений від руки синьою кульковою ручкою цей напис все пояснював. Картинки у світі помінялися. У мене ж в голові уже все склалося: ось я зайшов у магазин, ось ку­пив половину батона, ось подякував продавщиці (теж бабуся навчила колись), ось вийшов із магазину, ось, примружившись від сонця, дістався до свого будинку, ось піднявся на свій поверх, ось зайшов у квартиру, ось роззувся, зайшов на кухню, налив суп. Відрізав хліб! І почав їсти. А тепер я стою перед зачиненими дверима магазину. Переоблік.

Гаразд. Ще є магазин навпроти. Зараз піду туди, а інші картинки можна залишити як є.

Я перебіг підтюпцем через дорогу, підбіг до магазину і вже з часткою невпевненості смикнув вхідні двері. «Фух!» – видихнув я, коли вони зі скрипом відчинилися. «Закривайте, будь ласка, двері! Працює кондиціонер!» – свідчив і закликав до дій місцевий напис на склі. Я увійшов у прохолодне приміщення і закрив за собою двері. «Будь ласка», – у відповідь напису тихо вимовив собі під ніс.

Дівчина за касою на міліметр зрушила голову в мою сторону, виявила краєм ока мою присутність, після чого її голова повернулася в початкове положення.

Дівчино, хіба можна бути настільки неуважною? А рап­том я грабіжник, а ви навіть не дивитесь на мене. Я підкрадаюся до вас ззаду, дістаю свій пістолет і при­кладаю до спини. Ви здригаєтеся і різко повертаєтеся, а я стискаю його сильніше і кажу: «Швидко відкривай касу!» Я намагаюся сказати це і тихо, і голосно одночасно. Точніше не голосно, а грізно. Але грізно – це означає, що має бути достатньо голосно. На підвищених тонах. Але я ж грабіжник, тому кажу тихо. Тому виходить тихо і голосно одночасно. Ви здригаєтеся і якусь секунду не можете дихати від страху. Потім покірно відкриваєте касу. Сьогодні вихідний, і грошей там небагато. Ви винувато дивитеся на них, ніби вибачаючись. Вам було б набагато спокійніше, якби грошей знайшлося побільше. «Складай гроші в кульок!» – шиплю я. У вас є два види пакетів: дешевший і дорожчий. Ви якусь секунду робите вибір і вирішуєте, що потрібно взяти той, що дорожчий. Чорний пакет, на якому сріблястими літерами написано «STAR». Починаєте скидати туди гроші з касового апарату. Пакет великий, а грошей мало. Зараз це ще більше впадає в око. Тепер вам хочеться взяти менший пакет, щоби гроші в ньому виглядали якось солідніше. Нарешті, всі гроші складено. Ви простягаєте мені пакет. Я дивлюся на вас і на простягнуту назустріч руку. Бачу у ваших очах переляк. І втому. Рука з пакетом здригається. Та не беру поки пакет, лише дивлюся. Вам важко тримати його ось так на витягнутій руці, але прибирати не можна. Рука німіє і тремтить. Дивлюся на ваше чоло, на якому виступили крапельки поту. На обличчя. Приємне обличчя. Я знаходжу його приємним. М’які губи, великі очі. Я опускаюся нижче. Довга тонка шия напружена. Мені хочеться погладити її, щоби вона розслабилася. Ви струнка. Худенька. Опускаюся поглядом нижче. З-під блузки визирає білий шматочок грудей. По-моєму, ви сьогодні без бюстгальтера. Сьогодні спекотно. Я б на вашому місці не надягав його в таку спеку. Ви розумієте, що я дивлюся на ваші груди. Ви не бажаєте, щоб я дивився туди. Ваше серце хоче вискочити. Воно калатає з неймовірною швидкістю від страху. Вам здається, що воно б’ється так сильно, що чутно навіть мені. Шум у вухах. Груди здіймаються і опускаються. Здіймаються і опускаються. Вам хочеться зупинити їх, але цього зробити неможливо. Не можна навіть поправити блузку так, щоби я не дивився туди. Вгору і вниз. Мені хочеться помацати їх. Просто доторкнутися. Простягнути руку до вас. Бачити, як вони піднімаються й опускаються іще більше. Одна моя рука зайнята пістолетом. А друга все ближче.

Нестерпне очікування дотику. Ви закриваєте очі, і на вас навалюються звуки. Свистить кондиціонер, повітря виривається з ніздрів, що розширилися від напруги, проїжджають десь далеко машини. І незнайомець глибоко дихає зовсім поруч. Глибоко. Чужі пальці торкаються шкіри шиї. Повільно проводять по ній, лоскочуть, ледве торкаючись, залишаючи тонкий слід відчуттів. Рухаються нижче і вглиб. Добираються до правої груді, стаючи впевненішими. Легенько стискають сосок і відпускають його. Гладять круговими рухами, змушуючи затверднути. А потім віддаляються від нього, залишаючись зовсім близько. Так близько, що відчувається їх тепло. Та не торкаються, просто знаходяться поруч. Аж ось на вдих сосок трохи піднімається і зустрічається з пучкою пальця. Із його м’якою ніжною шкірою. Видих. Доторк зникає, залишаючи по собі лише теплий слід. Вдих. І знову дотик. Видих. Вгору і вниз.

В мене немає більше часу, я ж грабіжник. Тож я лише простягаю ліву руку і забираю пакет у неї з руки. Він легкий і завеликий для такої мізерної суми грошей. Я повертаюся та йду до виходу. Збираюся вийти, але в мене таке відчуття, що я щось забув зробити. Повертаюся й кажу: «Дякую!» – як вчила бабуся. І виходжу з магазину.

Тому повернути голову на один міліметр – це замало, дівчино! Втім, я лиш проходжу вглиб магазину і шукаю, де тут може бути хліб.

Я рідко буваю в цьому магазині, тому на пошуки витрачаю певний час. Білий круглий хліб, загорнутий у прозорі целофанові пакети. Підходжу і пробую, чи свіжий він. Я завжди торкаюся хліба перед тим, як купити його. Просовую чотири пальці під хліб, а великий палець залишається зверху. Здавлюю буханець і дослухаюся до відчуттів своїх пальців. Коли хліб свіжий і смачний, він ривками стискається і провалюється під пальцями. У нього тверда підсмажена скоринка, а всередині він м’який, у ньому багато великих порожнин. Ти можеш стискати його і вже знати, як він пахне. Скориночка тріскається під натиском. Свіжий смачний хліб. Цікаво, всі люди пробують, чи свіжий хліб, так, як я? Мені б не хотілося їсти хліб, якого торкалося багато незнайомих людей. Які приходили і стискали його. Якби я заходив у магазин і дивився, як люди мацають хліб, мені було би важко жити з цим. Коли ви пробуєте руками, чи свіжий хліб, оберніться і озирніться довкола. Може, хтось бажає знати, до чого саме ви вже торкнулися, щоби взяти собі буханець, який ще не зустрічався з чужими пальцями.

Цей хліб був не таким. Він стиснувся, як гума, і розігнувся, тільки-но я прибрав пальці. Він не мав хрусткої скоринки. Він не був смачним. Зітхнувши, я вирішив, що не хочу їсти такий хліб.

Я попрямував до виходу з магазину. Перед тим, як відчинити двері, обернувся до касирки і сказав: «Спасибі». Вона здригнулася і повернулась до мене. А її обличчя набуло якогось некрасиво-здивованого виразу. Зазвичай здивування буває красивим, але не зараз. Я зрозумів, що не хочу торкатися її грудей, і вийшов з магазину.

На мене одразу ж ринуло сліпуче сонце. Де ж у цьому місті можна купити смачний хліб?

Я згадав про свій студентський час і життя на Позняках. Одного разу я повернувся з університету дуже втомленим і дуже голодним. Йшов додому і думав лише про їжу. Здається, в холодильнику мене чекала незакінчена банка огірків, шматок ковбаси і вершкове масло. Іще у мене були картопля та крупи, але готувати їх надто довго. Я тоді зайшов до крамниці біля дому.

– Свіжий хліб, – радісно повідомила мені продавщи­ця. – Тільки-но завезли. Іще гарячий!

Продавщиця була молода і симпатична. Мені частіше зустрічалися інші. Вони були незадоволені тим, що працюють продавцями, але при цьому продовжували ними працювати. Певно, через якісь обставини.

Вона мені так сподобалася, що я оторопів. Я завжди трохи торопів перед дівчатами, які мені подобалися. Боявся, що скажу щось не те. «Краще вже мовчати – так більше шансів сподобатися», – думав я тоді. Щоправда, це не спрацьовувало.

Я попросив дати мені хліба, ввічливо і серйозно подякував. Вона стояла і посміхалася.

– Смачного, – сказала і засміялася.

Я подякував ще раз, почервонів і вийшов з магазину. Мій шлунок вже затвердів від голоду, тож я кинувся додому. Хліб був справді гарячим, я перекладав його з однієї руки в іншу, щоби не обпектися.

Добігши до своєї квартири, я швидко роззувся і кинувся на кухню. Дістав масло з холодильника і взяв ножа. Та хліб не різав – ламав його руками. З-під хрусткої скоринки виривався на волю аромат свіжоспеченого тіста. Крихти злітали вниз на стіл. Я відрізав шматки масла і клав їх зверху на шматки хліба. Масло розплавлялося і стікало вниз. Я засовував шматки хліба до рота – і вони розчинялися там. Ніколи відтоді я не їв нічого настільки ж смачного.

Наступного дня я заходив до магазину, але тієї веселої продавщиці там не було. Не з’явилася вона й пізніше. Запитати, де вона, я не зважився.

З того часу минуло вже кілька років. Я переїхав, жив у квартирі покійних бабці й діда на Шулявці. Але зараз я подумав, що їхати за хлібом треба саме туди, в магазин біля моєї старої квартири на Позняках. Подивився на свої туфлі на босу ногу, домашні шорти, але вирішив, що переодягатися не буду. Перейшовши дорогу, рушив до своєї машини, сів за кермо і, почавши рух, зрозумів, що ніколи не їздив туди на автомобілі. Вирішив відтворити свій студентський шлях: дістався до найближчої станції метро, припаркував машину і попрямував сходами вниз. Коли я востаннє їздив у метро? Вже давненько. Підійшовши до каси, я пошукав очима вартість жетона, не знайшов і простягнув п’ять гривень зі словом «два». Отримав чотири гривні здачі і вирахував вартість проїзду. П’ятдесят копійок, як і раніше.