Александр Воинов – Відважні (страница 15)

— А ви чому мене, дідусю, запитуєте?

— Дуже просто — я сам з Малинівки. У мене там усі куми та свахи…

— Ну, а Полознєву знаєте? — обережно запитав Миколка; він і сам не був упевнений в тому, чи вірно запам'ятав це прізвище.

Діди перезирнулися. На їх поораних зморшками обличчях раптом з'явився якийсь новий вираз. Вони дивилися на Миколку з цікавістю і в той же час з недовір'ям. «Хто ж ти? — немовби казали їхні погляди. — Чи знаєш ти, що мелеш своїм язиком?»

— Чув про таку, — сказав Степан Лукич. — Тільки вона з села давно пішла…

— Куди пішла? — стрепенувся Миколка.

— От іще! Скажи йому куди! — похмуро кинув дід. — Пішла і все. А ти ким їй доводишся?

Миколка промовчав.

— Ну, а ще кого в селі знаєш? — допитував далі рябий.

— Нікого більше не знаю, — огризнувся Миколка.

Він повернувся до цікавих дідів спиною і почав розмовляти з Майєю. Вона вже заплела коси і мовчки сиділа, втомлено привалившись до сірої стіни.

— На вулиці дощ, — мрійливо сказала вона.

— А я люблю, коли дощик, — відповів Миколка. — Після нього гриби ростуть.

Майя пожвавішала:

— Люблю ходити лісом! йдеш, а під ногами суниці! Багато-багато. Ти їх збираєш, а тобі здається, що з-за куща ведмідь вийде!.. Ти ведмедів боїшся?

— Чого їх боятися, — посміхнувся Миколка. — Я не те що ведмедів, я й вовків не боюся!.. Вовку свиснеш, а він до тебе біжить, мов собака…

Рябий засміявся дрібним сміхом:

— А ти ж коли-небудь живого вовка бачив?

— Бачив!

— Який він?

— Великий і сірий!

— Сам ти сірий! — посміхнувся дід. — У нас вовки були руді. А останнього, коли хочеш знати, вбили у двадцять п'ятому році. Коли ще тебе на світі не було!

Миколка засопів, не знайшовши, що відповісти на таке приниження. Але Майя заступилася за нього:

— От і неправда, дідуню! І тепер у нас ще є вовки. І не руді, а сірі. Одного з них я сама бачила, мій брат з полювання привіз.

— А що, Тимоше, — раптом сказав рудий дід рябому, — я теж знав одного такого мисливця, який сірого вбив. Учитель був такий, Геннадій Андрійович! Не чув? Ну, той, що мав свого човна. Він до нас часто приїздив.

Миколка насторожився. Чого це раптом дід згадав Геннадія Андрійовича? Чи признатися, що він його знає?!

— Ага, пам'ятаю, — озвався Тимофій, — добрий мужик. Де він тепер?

— Не знаю. Кажуть, залишився… А може, й пішов…

Миколці дуже кортіло сказати, що він знає, де зараз Геннадій Андрійович. Але за останні дні він навчився помовкувати.

— Це у вашій школі Геннадій Андрійович учителював? — раптом обернувся до Миколки рудобородий дід. — Ну, чого мовчиш? Кажи!

Діди пильно втупились у нього, і Миколка зрозумів: усю цю розмову вони завели не випадково і чогось від нього чекають.

— Ну, в нашій, — сказав він, насупившись.

— Виходить, ти його в обличчя пізнати можеш?

— Можу, — відповів хлопець.

Діди знову про щось довго шепталися, потім Степан Лукич, крекчучи, відповз у найдальший куток нар і поманив дітей до себе.

З виразу його обличчя, яке наче помолодшало, Миколка зрозумів, що діди вирішили щось важливе. Він кивнув Майї, і вони підсіли до діда ближче. А в цей час Тимофій пильно дивився у віконце.

— Ви, діти, на свободу хочете? — серйозно запитав Степан Лукич.

— Звичайно, хочемо, — відповіли Миколка і Майя.

— Доведеться вам, діти, тікати звідси, а то погано буде.

— Як тікати? — запитав Миколка, здивовано дивлячись на цього дивакуватого діда.

— Це можна. Якщо тільки не злякаєтесь!

— Не злякаємось! — образився Миколка.

Тиміш, не зводячи очей з вікна, раптом різко махнув рукою:

— Підійди-но сюди. Зумієш пролізти в цей отвір?

Миколка на колінах підповз до віконця і, підвівшись, примірявся. Так, він міг вільно пролізти в нього. А Майя й поготів.

— Ну, а ти, Майю, не боїшся? — запитав дівчинку Степан Лукич.

— Боюся, але полізу, — зітхнула вона.

— Ось що, діти, — прошепотів Степан Лукич. — За півгодини поліцаям привезуть обід. Вони піднімуться на другий поверх, а на посту залишиться один вартовий… Я почну гупати в двері, вимагати начальника. І ось тут найголовніше!.. Тільки-но вартовий з провулка кинеться до наших дверей — а для цього йому треба спуститися в підвал, — Тиміш розіб'є шибку у віконці, і тут ви зразу ж вилазьте. Але не біжіть, а то вас помітять. Ідіть спокійно. А як завернете за ріг на вулицю, кидайтесь у прохідний двір.

— Поруч з молочною! — сказав Миколка.

— Вірно. Бачу, місто знаєш… Шугайте туди, а там вже ніг не жалійте.

Миколка напружено слухав, але раптом обличчя його спохмурніло:

— А потім куди йти?..

— А що, в тебе нікого немає? — запитав дід.

Миколка подумав.

— Піду до діда Якушкіна. Він заховає.

— А ти куди? — запитав Лукич у Майї.

Дівчинка розгублено подивилася на нього:

— Мені, дідуню, йти нікуди. У мене немає дому.

— Де ж твої батьки?

— Батька арештували, — сказала Майя, — а мама загубилася. Ми їхали у Воронеж. На одній станції вона вискочила з теплушки і побігла по воду, а поїзд в цей час рушив…

— Як же ти опинилася в місті?

— Наш поїзд розбомбило. Всі, хто лишився живий, розбрелися, і я повернулася…

— Історія! — промовив Степан Лукич. — Справді, куди ж вам, діти, податися? Ну як, Тимоше, можна їм довіритися?

— А що, коли їх піймають? — з сумнівом сказав рябий.

— Так, справа складна, — важко зітхнув Степан Лукич. — Що ж, Тимофію, без риску тут не обійтися.