Александр Воинов – Відважні (страница 14)
— Побачимо, побачимо, — Мейєр встав і пройшовся по кімнаті. — Можливо, я дістану машини в інтендантстві… Ну, не будемо сперечатися. Давайте краще вип'ємо.
Вони випили. Мейєр акуратно склав карту і заховав її в кишеню. Блінов налив ще по чарці. Він уже заспокоївся.
— Ви не оцінили цей коньяк, — сказав він. — Б'юся об заклад, ви не знаєте, що пили.
— Мартіні? — запитав Мейєр, стараючись розгледіти етикетку, яку Блінов прикрив рукою.
— Не вгадали! Це колекційний коньяк десятилітньої витримки! Я дістав дві пляшки. Одну з них — для вас. — І Блінов поставив поруч з початою пляшкою другу, з запечатаною сургучем шийкою. — Це ваша, пане Мейєр, і не питайте, де я її дістав, там більше немає.
Мейєр зареготав:
— Оце слово господаря міста! Чи не думаєте ви, що, шукаючи коньяк, я почну робити поголовний трус?
— Що ж, це був би чудовий привід! — посміхнувся Блінов. — Можливо, ви досягли б успіху.
— До речі, я теж хочу зробити вам невеликий подарунок, — сказав Мейєр. Він пильно глянув на Блінова, який заперечливо махнув рукою, мов наперед відмовляючись. — Ні, ні, не поспішайте, від такого подарунка не відмовляються. Я вам даю чудову можливість ще раз показати жителям міста, яке у вас чесне серце. Мені відомо, що в підвалі поліції сидять двоє підлітків — зовсім молоденька дівчина і хлопчик, син Катерини Охотникової. Я не забиратиму їх до себе. Відпустіть їх. Діти є діти!..
Очі Блінова заблищали і одразу погасли. «Що це знову придумав Курт Мейєр? Чи не пастка часом? Чи знає він, що хлопчик племінник Микити Борзова?»
— Дякую, пане Мейєр, — гаряче сказав бургомістр. — Безперечно, мені потрібно зміцнювати тут свій авторитет… Я вам щиро вдячний… Ну, а куди їх діти?
— Думаю, що вони самі знайдуть місце, куди піти.
В цю мить задзвонив телефон. Блінов підняв трубку, відповів, і, поки він слухав те, що йому говорили, Мейєр спостерігав, як мінялося обличчя бургомістра: воно набрало якогось хворобливого виразу. Нарешті Блінов повільно, наче роздумуючи, поклав трубку.
— Вони втекли, — відповів він на мовчазне запитання Мейєра.
— Втекли! — з люттю вигукнув Мейєр. — Слухайте, пане Блінов, що у вас за порядки! Хто відповідає за поліцію: я чи ви?
Схопивши із стільця кашкета і навіть не глянувши на пляшку коньяку, він швидко вийшов, грюкнувши дверима.
Тільки-но замовкли його кроки, Блінов підняв трубку внутрішнього телефону.
— Борзов, негайно до мене! — гукнув він.
Розділ дев'ятий
ВТЕЧА
Старий підвал міцного столітнього будинку здавався начальнику поліції найбільш надійним місцем для арештованих. І справді, досі ще нікому не щастило звідти втекти.
Товсті, оббиті залізом двері, маленьке віконце — дорослий в нього не пролізе. А дитина?.. Та хто міг би про це подумати?
Коли поліцай вивів Юренєва на допит, діди переглянулися і з полегшенням зітхнули.
— Хоч би ти не вернувся, волоцюго! — сказав рябий і сплюнув на підлогу.
Миколка образився за Михайла:
— Навіщо ви так? Що він вам зробив?..
— Ти ще дурненький, Миколко! Підростеш, тоді розумітимеш.
Майя підтримала Миколку:
— А чим же Михайло поганий, дідуню? Він веселий.
— Авжеж, надто навіть веселий, — обізвався другий дід, з розтріпаною рудою бородою; звали його Степаном Лукичем. — Від такої веселості люди кривавими сльозами плачуть.
Діди похмуро замовкли. За деякими ознаками вони зрозуміли, що Михайла навмисне підсадили до них поліцаї. Надто він спокійний, — багато спав, і не було в нього тривожного чекання. Навіть коли його викликали, він схопився з нар з таким виглядом, наче давно цього чекав. Поганий актор! Зіграти не міг як слід. Вони одразу побачили, що це за людина. І за ці дні він нічого від них не дізнався. А вся історія з його втечею, про яку розповів Миколка, не справила на дідів ніякого враження. Якщо він чесна людина, то треба ж бути просто ослом, щоб лізти в сарай помічника бургомістра! Довіритися такому — однаково, що піти і донести на самого себе.
Сидячи поруч з Майєю, Миколка розгублено думав про те, як усе складно в житті. Раніше все здавалося йому зовсім простим. Він грався у дворі з дітьми, а коли підріс, почав ходити до школи. Біля пам'ятника Леніну його прийняли в піонери. Він пам'ятає цей весняний день. Побачивши сина з червоним галстуком, батько весело підвів руку: «Миколко, будь напоготові!» — «Завжди напоготові!» — відповів Миколка. Тато працював, він учився, а мама теж працювала, але де б Миколка не був — на дитячому майданчику, в саду, на березі озера, — він часто чув її голос, що звучав з гучномовця: голос був спокійний, трохи незнайомий. Миколка пишався тим, що його мама виступає по радіо і її ім'я знає все місто. Те, що в нього є батько і мати, здавалося йому таким же сталим, як будинок, в якому він жив, як школа, в якій учився, як вулиця, де йому знайомий був кожен хлопчисько. Майбутнє життя уявлялося йому дуже виразно. Він виросте і стане кіномеханіком, а ще краще — машиністом паровоза. Далеко-далеко йдуть рейки, а по них мчить поїзд! І на паровозі, поруч з татом, — він, Миколка! Миготять стовпи, будки обхідників, повільно повертаються вдалині поля, білий дим клаптями чіпляється за кущі, що ростуть на схилах насипу… А паровоз мчить і мчить, набираючи швидкість!..
Так, ще недавно про Миколку піклувалася мати, вона оберігала його від небезпек і прикростей. А тепер він потрапив у вируючий потік. Чи зуміє вибратися з нього?.. Люди виявлялися зовсім не такими, якими він їх собі вважав, вони мінялися на очах. Миколка не любив дядька Микиту, але не знав, що він зрадник. Він боявся фотографа з базарної площі, а старий виявився добрим і навіть хотів його врятувати. Михайло потерпів від гітлерівців, а ці двоє дідів чомусь йому недовіряють.
Задумавшись, Миколка дивився у маленьке віконце. Крізь нього виднілася низька сіра хмара. Ось повільно пройшов вартовий. Тепер це вже не чорні черевики на товстій підошві, а ялові поношені чоботи.
В кутку зігнулася Майя. Вона, здається, спить. У неї сіре втомлене обличчя, кіски розтріпані, і від цього вся її невеличка постать має вигляд змученої, безпорадної.
Вранці поліцай приніс кожному по мисці юшки і по шматку глевкого хліба. Цього було мало, але Миколка все ж поділився з Майєю: дівчинка була дуже кволою. Він не помітив, як після цього потеплішали очі обох дідів; вони стали менш настороженими і більш говіркими…
Минуло вже кілька годин відтоді, як повели Михайла. Миколка занепокоївся. Ці діди можуть бурчати скільки завгодно. Їм просто скрізь ввижаються шпигуни.
Майя прокинулася і почала тонкими ручками заплітати свої кіски. Вся вона була дуже худою і слабою.
— Майє, а ти піонерка? — раптом запитав Миколка.
Діди в кутку посміхнулися. Майя здивовано глянула на хлопця.
— Звичайно, піонерка! Я навіть головою загону була. Восени мені в комсомол вступати треба, — сказала вона.
— Ви б тихше говорили, — зауважив рябий, — а то поліцай почує. Він вам покаже комсомол!
— Не почує, — відповів Миколка, — а почує, що йому з нас взяти?
— Знайде що! — буркнув рябий і замовк.
Він підсів до віконця й обережно позирав у вузький провулок, вздовж якого тяглася сіра кам'яна стіна. Потім покликав до себе рудобородого. Вони примостилися на нарах по обидва боки від віконця і про щось тихо перемовлялися. Коли віконце закривали ялові чоботи, діди відсувалися від нього далі, коли ялові чоботи віддалялися, вони знову присувалися ближче.
— Як ти гадаєш, що з нами буде? — спитав Миколка.
Дівчинка наморщила лоба.
— Не знаю. Мене, мабуть, пошлють у Німеччину.
— От якби мене послали в табір! — зітхнув Миколка. — Я був би разом з татом…
— Не пошлють, — з певністю сказала Майя, — ти ж не полонений.
— А куди ж вони мене дінуть?
— Подержать, подержать, а потім повернуть до дядька.
Миколка спалахнув:
— А я від нього все одно втечу!..
— Куди втечеш?
— До Якушкіна!.. А може, в Малинівку! — Він нахилився до Майї і по-змовницьки прошепотів: — Я таке слово знаю, мене одразу в партизани візьмуть.
— Яке? — зацікавилась Майя.
— Таке! Сказати не можу! Таємниця.
Рябий дід раптом запитав:
— А кого ти в Малинівці знаєш?
— Багатьох знаю! — хвалькувато мовив Миколка.
Знову ці діди лізуть не в своє діло!
— Кого, наприклад? — наполягав рябий.
— Ну, одну тітку, яка скраю живе.
— А як її звати?..
Миколка підозріло глянув на рябого: