Александр Воинов – Відважні (страница 17)
— Он як, — зітхнула Клавдія Федорівна. — А де ж вони?
— Ніхто не знає. Мейєр розлютувався. Він боїться, що підпільники встигли їм щось передати…
— Слухайте, Микито Кузьмичу, — сказала Клавдія Федорівна, — усі в місті кажуть, що ви самі одвели хлопчика в поліцію. Це правда?
Микита Борзов — це був він — з досадою махнув рукою:
— Я змушений був це зробити! Мейєр підіслав до мене свого шпигуна. Той бачив Миколку в моєму дворі…
— Треба було придумати щось інше. Адже в поліції хлопчикові загрожувала страшна небезпека.
— Його все одно випустили б! Я навіть скажу більше. В той момент, коли він тікав, уже було вирішено дітей відпустити… За ними хотіли стежити. Мейєр думав, що діти приведуть його просто до підпільників…
— Хитро, — сказала Клавдія Федорівна. — Що ж далі?
— Все місто оточено… Але ось що мене тривожить: Мейєр послав три машини з солдатами в бік Малинівки…
Клавдія Федорівна мовчки пройшлася по кімнаті.
— Може, Власенко і Скурихін не витримали допиту і в чомусь призналися?
— Ні, ні, — гаряче заперечив Борзов, — я був там майже весь час. Вони не сказали ні слова.
— Що ж робити? — запитала Клавдія Федорівна.
— Ви знаєте Миколку Охотникова в обличчя?
— Знаю. В день страти я хотіла повести його з собою, але мені перешкодив фотограф з Базарної площі. Він теж хотів забрати хлопчика. Поки ми з ним сперечалися, Миколка зник…
— Фотограф все-таки піймав його, йому, бачте, потрібні здорові руки. Хотів, щоб хлопчик був у нього за хатню робітницю.
— Ну, це ви даремно, Микито Кузьмичу, — заперечила Клавдія Федорівна. — Якушкін непогана людина.
— Гаразд, — промовив Борзов. — Зараз важливо розшукати дітей, а то вони почнуть пробиратися в Малинівку і наштовхнуться на засаду.
— Чому ви думаєте, що вони підуть туди?
— З випадкового слова, сказаного Бліновим, я зрозумів, що Миколка десь комусь говорив про Малинівку…
Раптом Клавдія Федорівна злякано схопила його за руку.
— Тихо! — прошепотіла вона і навіть при слабкому миготливому світлі прикрученої гаснички було видно, як зблідло її обличчя. — Ідуть!
Микита Кузьмич вихопив пістолет і притулився до одвірка.
— Якщо сюди ввійдуть, я стрілятиму…
Клавдія Федорівна кивнула на Вітю.
— Ви загубите його! Не можна!..
Обличчя Микити потемніло. Тьмяно блищав у його руці притиснутий до грудей пістолет.
Кроки за вікном стихли. Потім знову заскрипів гравій. Дивно, але собака перестав гавкати…
Клавдія Федорівна притулилася обличчям до вікна. Вона довго вдивлялася в темряву і раптом, тихо зойкнувши, швидко попрямувала до дверей.
Борзов мимоволі відсахнувся, коли вона проходила повз нього. На мить йому здалося, що він потрапив у засаду…
Він ще міцніше притулився до стіни, готуючись до найгіршого. Адже він ніколи не зміг би пояснити ні Курту Мейєру, ні Блінову, чому опинився тут уночі.
— Микито Кузьмичу, подивіться, хто прийшов! — Голос Клавдії Федорівни звучав спокійно.
Борзов обережно вийшов із своєї схованки. Перед ним стояли вкрай змучені, але цілі і неушкоджені Миколка Охотников і Майя Шубіна.
Розділ одинадцятий
ЩЕ ОДНЕ ВИПРОБУВАННЯ
Коли б не війна, Геннадій Андрійович Стременний так би й учителював у школі, викладаючи історію.
Трохи сутулий, у чорному піджаці і потертих штанах, він заходив у клас і незмінно починав урок однією й тією ж фразою: «Отже, діти, на чому ми зупинилися минулого разу?» При цьому він робив довгу паузу і чекав, що йому скажуть. Звичайно, він не був педантом, але йому хотілося переконатися, що учні пам'ятають, чого він їх учив…
Після смерті дружини Геннадій Андрійович жив з двома синами. Життя його йшло розмірено і спокійно. Але, хоч роки вже брали своє, він і зараз ще мріяв про інше життя, нехай важче і складніше, повне небезпеки, але таке, в якому втіляться найпотаємніші прагнення його молодості.
Коли гітлерівці почали наближатися до міста, комуніста Стременного викликали до райкому партії. Він думав, що йому доручать якусь роботу по евакуації… Але секретар райкому посадив його в машину і повіз у міськком. Тут з Геннадієм Андрійовичем говорив секретар міськкому і представник фронтової розвідки, йому запропонували залишитися в місті і піти в підпілля. Ніхто не приховував від нього зв'язаного з цим риску. Навіть маленька помилка могла коштувати життя. Право відмовитися залишалося за ним. Наступного ранку відходив ешелон, і він міг виїхати на схід.
Геннадій Андрійович погодився одразу. Сини його в армії. Він залишився сам, нічого його не зв'язувало. Спочатку його роль мала бути дуже скромною. Після приходу німців відкрити крамничку паперових товарів на одній із головних вулиць. Крамничка ця буде явочною квартирою, а для того, щоб німці нічого не запідозрили, він заявить, що його батько був колись крупним торгівцем; для переконливості йому сфабрикували документи, які підтверджували, що сам Стременний зазнавав переслідувань від більшовиків. Він вивчав шифр, запам'ятовував потрібні адреси, перевіряв підходи до заздалегідь вибраної крамнички, щоб, при потребі, можна було її залишити. Добре запам'ятав адресу, де в скрутний момент його переховають і переправлять у безпечне місце.
Його познайомили тільки з двома-трьома людьми майбутнього підпілля, але він відчував, що створюється міцна організація, і він — лише одна з її ланок.
Проте в перші ж дні окупації підпільників спіткала серйозна біда. Гестапівці схопили на вулиці керівника міського підпілля Лосева, єдину людину, під чиїм безпосереднім керівництвом мав працювати Геннадій Андрійович. Причина арешту і доля Лосева так і залишилися невідомими.
Геннадій Андрійович чекав, що вночі за ним прийдуть, і готувався дорого віддати своє життя. Проте гестапо його не зачепило. Трохи заспокоївшись, почав займатися крамничкою, але й тут зазнав невдачі: згорів будинок, в підвалі якого зберігалися пачки паперу, олівці, гумки — весь той запас, що мав бути розкладений у свій час на полицях «магазину». Він був у розпачі. Що робити, куди податися? Несила сидіти одному склавши руки, без дії, без зв'язків. Звернутися по заповітній адресі? Чи не рано? Та й чи існує ще організація? Але за кілька днів його повідомили, що призначено іншого керівника — Сергєєва, слюсаря паровозного депо.
На таємній явці Сергєєв, молодий робітник у промасленій чорній куртці, зібраний і розсудливий, запропонував Стременному поступити чорноробом у депо.
Незважаючи на суворий режим, встановлений там гітлерівцями, Геннадій Андрійович піднісся духом — поруч були товариші. За умовами конспірації, Сергєєв ні разу не заговорив із Стременним на людях, але учитель завжди відчував його присутність, його уважний погляд, його допомогу. За вказівкою Сергєєва він насипав у мастило, яким змазував осі вагонів, піску, змішаного із землею. Важко це було зробити, але найважчим виявилося обдурити гітлерівського інженера, людину, яка до всього ставилася з підозрою, перевіряла кожну дрібницю. Треба було ухитритися, наче фокусник і жонглер, показати йому бочку з чистим мастилом і тут же розлити в маслянки зіпсоване з іншої. Це була гра із смертю. І все-таки Геннадій Андрійович довів справу до кінця.
Та недовго довелося працювати разом із Сергєєвим. Скоро його вбили. Хто це зробив, так і залишилося таємницею. На другий день після вбивства гестапо арештувало Михайла, гарного молодого хлопця, який до війни був другорядним актором у міському театрі, а тепер працював у депо підсобним робіником. Хтось пустив чутку, що Сергєєв і Михайло діяли спільно і що Михайла викрито як активного підпільника.
Історія повторилася. Знову Геннадій Андрійович опинився в цілковитій ізоляції від підпілля. Він навіть почав думати, що про нього забули. Йти на явку, яку належало використати в крайньому випадку, він не наважувався. І знову вимушена бездіяльність.
Та от його викликали на явку. Рано-вранці, по дорозі в депо, він спустився в яр; тут, у старому кар'єрі, його чекав представник обкому. Він повідомив, що Геннадія Андрійовича призначають керівником підпільної організації міста. Такого призначення учитель не чекав. Він ладен був піти на будь-яке завдання, ризикувати своїм життям, але керувати всією організацією, тримати в своїх руках всі її нитки, розпоряджатися долями інших людей… Чи справиться він? Адже йому ніколи не доводилося займати командні посади. Потім майнула думка, що так міркувати можна було колись, до війни, а зараз надто незвичайне життя, яким усі вони живуть, і вимагає воно від людей зовсім інших ій, інших рішень. І він мовчки згодився з наказом.
Підпільникам пропонувалося провести розвідку укріпленого району, що його задумали створити гітлерівці. Поки що відоме було тільки його орієнтовне місцеперебування, тому що з кількох сіл, розташованих поруч, окупанти виселили жителів. Треба було з'ясувати основне: план укріплень, їх розміри, озброєння.
Тієї ж ночі Стременний зустрівся з трьома підпільниками. Під час розмови Геннадій Андрійович зрозумів, що в нього є надійна і вірна опора.
Тепер, коли розстановка сил була йому відома в усіх деталях, він міг по-справжньому розібратися в людях. Він довго не міг отямитися від здивування, дізнавшись, що Микита Борзов зумів стати помічником бургомістра і завоювати довір'я самого Блінова.
Якщо задуми і дії Курта Мейєра були підпільникам зрозумілі, то Блінов залишався для них в якійсь мірі загадкою. Навіть Микита Борзов не міг сказати про нього нічого певного. Що це за людина? Чого він хоче? Таємний друг чи хитрий ворог? За деякими ознаками бургомістр Блінов був у певній опозиції до Курта Мейєра. Траплялося, що бургомістр полегшував долі людей. Завдяки тому, що він призначив медичну комісію, кілька десятків жінок було звільнено від висилки в Німеччину. Чого хоче Блінов? Може, він шукає зв'язку з підпіллям, щоб подати йому більшу допомогу?