Александр Воинов – Відважні (страница 12)

— Бачте, пане Мейєр, я не вірю в те, що хлопчиська залишать в біді.

— Хто? — насторожився Мейєр.

— Друзі Охотникової. Хтось напевне дасть йому притулок.

Мейєр відкинувся на спинку крісла.

— Так! Так! — сказав він. — Цікава думка.

— Але це ще не все, — вів далі Юренєв. — Хлопчисько в розмові кілька разів згадав село Малинівку!.. Воно за п'ятнадцять кілометрів від міста — вбік від шосе…

«Що за чортовиння, — подумав Мейєр, — удруге сьогодні чую про Малинівку!» Але він нічим не видав свого здивування і навіть трохи скептично посміхнувся:

— А що в нього може бути в Малинівці?

— Можливо, хтось його там чекає.

Мейєр задумливо глянув у вікно, на якому лежали м'які промені сонця.

— Ну добре, — сказав він, — ми відпустимо хлопчиська. А де гарантія, що він піде саме туди? Не можна ж його тягнути за руку.

— В тім-то й уся справа! — жваво вигукнув Юренєв. — Треба, щоб він сам тягнув когось за рукав… Мене, наприклад!..

— Вас?!. — Мейєр голосно розсміявся, такою беглуздою видалася йому ця пропозиція. — Ви вже один раз невдало тікали… Якщо вам пощастить це і вдруге, то навіть найбільший дурень зрозуміє, що ви за птах!.. А що, як вас розстріляти? — раптом запитав Мейєр. — Так, так, розстріляти! — Юренєв зблід і відсахнувся. — Потім, уночі, ви вилізете з ями… Ні, звичайно, не мертвий, — похмуро пожартував Мейєр, — і постукаєте у найближчий дім. Вас побачать скривавленого, в самій білизні. Чутка про це одразу ж полетить по місту.

— Ну, а потім куди я піду? — голос Юренєва затремтів.

— Потім на дорозі випадково зустрінете хлопчиська, якого тоді ж випустять на всі чотири сторони… — Мейєр поклав ногу на ногу і глузливо глянув на Юренєва. — Куди ви бажаєте дістати кулю? В ногу чи в руку?

— Краще в руку, вище ліктя, так, щоб куля не зачепила кістку.

— Скромне бажання! Тепер давайте подумаємо, де все-таки гарантія того, що хлопчисько приведе нас на явочну квартиру. Якщо він щось знає, ми зможемо примусити його заговорити значно простішими засобами!..

— Боюся, що він нічого не знає.

— Тоді яка ж користь у цій витівці?

— Є користь, — уперто сказав Юренєв. — Ні в кого не залишиться сумнівів, що я — жертва гестапо. І тоді підпільники самі мене шукатимуть… Хлопчисько — чудовий свідок. Він рятував мене у дворі Борзова, разом зі мною сидів у підвалі…

Мейєр задумливо пожував губами. В цьому плані все-таки щось йому не подобалося. Надто громіздкий. А великий досвід підказував гестапівцю, що кращий план завжди найпростіший.

— Візьміть сигарети, — сказав він грубувато, — і йдіть. Я подумаю.

Але Юренєв тільки з жалем глянув на пачку і, не взявши її, пішов до дверей.

— А сигарети? — крикнув йому навздогін Мейєр.

У дверях Юренєв обернувся:

— Я сиджу в загальній камері, пане Мейєр!..

Він заклав руки за спину, як це мусять робити ув'язнені, і ногою штовхнув двері…

Мейєр провів його поглядом і деякий час мовчки ходив з кутка в куток. Потім, прийнявши рішення, відчинив навстіж кватирку і переніс із стола на підвіконня графин з водою. Це був умовний сигнал Т-А-87 про те, що Мейєр хоче його негайно бачити.

Через дві години з воріт гестапо виїхала машина, в якій, крім Мейєра, нікого не було. Машина довго плутала вулицями і нарешті звернула на шосе.

Недалеко за містом, на високому горбі, височіли руїни великого елеватора, схожі на зруйнований замок. Елеватор був розбитий бомбами, і вже з рік, як серед його повалених стін оселилися кажани. Дорога до нього, колись людна, тепер почала заростати травою. Одного разу на схилі горба підірвалася на міні коза, і відтоді ніхто з жителів сюди не ходив.

От у це глухе місце і повів свою машину Курт Мейєр. Він залишив її за купою каміння і щебеню так, щоб збоку не було видно, а сам, перескакуючи з одного уламка на інший, рушив до щілини між двома стінами, що привалилися одна до одної, утворивши щось схоже на «арку. Пройшовши кілька кроків, він відчинив низенькі двері в стіні, які вели у підвал, засвітив кишеньковий ліхтарик і, держачи про всякий випадок в другій руці пістолет із зведеним курком, переступив поріг.

Хто б міг догадатися, що в цьому підвалі з товстими бетонними стінами Курт Мейєр час від часу таємно зустрічається із своїм агентом Т-А-87, що тут же, під кам'яною плитою підлоги у них влаштовано «поштову скриньку». Т-А-87 кладе сюди донесення, а Курт Мейєр залишає йому свої інструкції…

Хто цей Т-А-87, знав лише він, Мейєр, і кілька його вищих керівників. Під своїми донесеннями, написаними російськими друкованими літерами, секретний агент ставив умовний знак «Т-А-87». Якщо навіть у міському гестапо хтось дізнається про існування такого інформатора, йому буде відома лише його кличка. У Мейєра була своя агентурна мережа, керівництво якою він не довіряв нікому.

З поїздки Курт Мейєр повернувся в доброму настрої. Він одразу ж наказав викликати Юренєва.

Розмова їх була короткою. Вони уточнили свій план. Юренєв буде легко поранений тут, у стінах гестапо, і руку його забинтують. Він стоятиме серед інших засуджених. Після залпу упаде в яму, і його присиплють тонким шаром землі. Перед тим, як вилізти, він зірве пов'язку. У випадку, якщо жителі найближчих будинків із страху відмовляться йому допомогти, він знайде свій одяг під розбитим возом, що лежатиме біля рову.

Юренєв вислухав усе це спокійно.

— А хлопчик? — запитав він.

— Хлопчиська ми випустимо! — сказав Мейєр. — Ви залишитеся в цьому будинку. Я пришлю до вас людину, з якою ви уточните операцію.

Розділ восьмий

СЕКРЕТНА РОЗМОВА

Поки Курт Мейєр вів таємну розмову з Михайлом Юренєвим, у великому кам'яному будинку, на відстані двох кварталів від особняка, де містилося гестапо, бургомістр міста секретно радився з своїм помічником.

Блінов займав великий кабінет, що до війни належав голові міської Ради Морозову. Бургомістр сидів під величезним портретом фюрера. Коли сюди заходив німець, Блінов схоплювався і спритним рухом викидав уперед витягнуту руку. В цьому русі були свої, невловимі для незвичного ока відтінки: рівень, на який піднімалася рука, положення кисті, сама манера вітання — все це разом визначало ранг людини. Блінов тонко розбирався в субординації. Якщо той, кого він вітав, був особою незначною, помах його руки здавався поблажливим, якщо це був представник влади, — швидким і енергійним.

Блінову доводилося займатися усякими справами. Він видавав дозвіл на відкриття приватних магазинів, булочних і бакалійних крамничок. Він визначав, з кого які треба брати податки. Він затверджував списки тих, кого треба послати в Німеччину на роботу. Було в нього багато й інших справ, так само невідкладних і важливих, але всі вони мали одну спільну властивість: вимагали застосовувати насильство до жителів міста.

По тому, з яким небажанням Блінов підписував деякі розпорядження, можна було припустити, що він прагне бути добрим батьком міста. І якщо це йому не вдавалося, то хіба в цьому його вина? Такий час, суворий, невмолимий…

Зараз Блінов вів значну і серйозну розмову з Микитою Борзовим. Вони, видимо, розмовляли вже давно — у попільниці, що стояла на столі, виросла купа недопалків. Обидва димили нещадно, і їх заклопотаний вигляд свідчив про те, що справа, яку вони обговорюють, не з легких.

— Не можу зрозуміти, навіщо він це зробив, — сказав Блінов.

Микита Кузьмич зосереджено жував мундштук цигарки, його маленьке гостре обличчя і темні витрішкуваті очі висловлювали цілковиту розгубленість.

— Не знаю, Ілля Ілліч, — щодо цієї справи у мене повне затемнення!..

— Ну, давай поміркуємо, — сказав Блінов, ковтаючи із склянки холодний чай. — Припустімо, що ти не знайшов би цього чоловіка в сараї. Тоді що?

— Тоді прийшли б уночі з обшуком, знайшли б його, а мене як переховувача — ось за це місце! — Микита Кузьмич виразно обвів долонею кругом шиї, наче зав'язуючи петлю, а потім смикнув руку вгору і клацнув при цьому язиком.

— А що б це йому дало? — запитав Блінов.

Микита Кузьмич знизав плечима:

— В тому-то й весь секрет, Ілля Ілліч. Ніякої вини за собою я не почуваю.

— Зажди-но, — підняв угору палець Блінов. — Здається, я починаю догадуватись… Слухай…

Борзов увесь подався вперед, і дрібні зморшки навколо його очей зібралися в гармошку. Цигарка, затиснута в лівій руці, тремтіла.

— Він хотів тебе усунути, — сказав Блінов, — і на твоє місце підсадити до мене свою юдину! Ну як, схоже це на правду?

Блінов відкинувся на спинку крісла і з осмішкою дивився на Борзова, милуючись тим враженням, яке справило на нього це вже десяте підряд припущення.

— Схоже, — кивнув Микита Кузьмич, якось з полегшенням зітхнувши. — Дуже схоже. Все інтриги, інтриги…

Блінов помовчав, знову продумуючи і зважуючи те, що йому зараз спало на думку.

— Мабуть, так воно і є, — вже більш впевнено сказав він. — Ну, а якщо це так, тобі, Микито, треба бути дуже обережним. Не говори зайвого і роби тільки те, що я тобі накажу.

— Слухаюсь, Ілля Ілліч! — з готовністю погодився Борзов. — Без вас я тепер нікуди ні кроку…

— Ну, це вже занадто! Ти все-таки мій помічник. Представник влади… Обережність не шкодить, але і в паніку впадати не можна. — Блінов говорив як людина, що усвідомлює свою силу. — А тепер перейдемо до твого племінника. Якого ж дідька ти його упустив! Розбудив мене вночі, справа, говориш, термінова…