Александр Воинов – Відважні (страница 11)

Мейєр був збентежений. Усі його спроби знайти шлях до підпільників закінчувалися невдачею. Тим часом у місті раз по раз траплялися диверсії; дійшло до того, що хтось перерізав антени на літаках. Під час польотів вони не мали зв'язку, а один з «юнкерсів» мало не загинув, йому загрожувала катастрофа, бо дріт антени заплутався в апаратурі управління, і штурман, ризикуючи життям, насилу витягнув його звідти.

Ні, далі так тривати не може! В його роки вже треба було б мати трохи легшу роботу! Мейєр давно просив, щоб його перевели в якийсь більший центр, де по-справжньому могли б пригодитися його знання і досвід. Він просив, нарешті, повернути його в Бельгію — Мейєр провів там останні три роки, і це були непогані роки, — але йому сказали, що місто О. дуже важливе в стратегічному відношенні і він із своїм досвідом потрібен саме тут…

Телефонний дзвінок перервав роздуми Мейєра. Дзвонив черговий по гестапо. Він повідомив, що Михайло Юренєв просить терміново викликати його на допит.

За п'ятнадцять хвилин Курт Мейєр вже заходив у свій службовий кабінет, невеликий і дуже скромно обставлений. Письмовий стіл з масивною чорнильницею, графин води на столику, в кутку кілька стільців і вогнетривка шафа. Мейєр не любив на службі зайвих речей.

Ніхто, крім найближчих співробітників Мейєра, не знав, які справжні стосунки у арештованого з начальником гестапо, тому Юренєва привели під суворою вартою.

Коли він зайшов у кабінет, розпатланий, неголений, у порваній шинелі з чужого плеча, у нього був вигляд справжнього в'язня, який вже зазнав усякого лиха.

— Ну, — сказав по-німецьки Мейєр, — я бачу, ви швидко освоїлися з новою роллю.

Юренєв сів у крісло і простягнув руку за сигаретою — розкрита пачка лежала на столі.

— Це все-таки краще, ніж відчувати, що тобі стріляють у спину, — промовив він з похмурою посмішкою.

— Так, але ж кулі летіли мимо?

— На жаль, мої конвоїри виявилися поганими стрільцями і мало не підстрелили мене.

Мейєр весело засміявся.

— Мені казали, що основним вашим ворогом виявився собака!

— Щоб він здох, — хитнув головою Юренєв. — Через нього я й попався.

— А важко вам було проникнути у двір?

Юренєв глибоко затягнувся димом.

— Мені пощастило, — сказав він. — Поблизу був якийсь хлопчисько. Він допоміг мені одірвати дошку в паркані, проліз у двір спочатку сам, а потім і мене втягнув.

Мейєр зацікавився:

Он як! То ви мали союзника?

Так, і дуже активного.

— Хто ж він такий? Хто його батьки?

— Як мені вдалося з'ясувати, він син недавно страченої Катерини Охотникової!..

— Син Охотникової? — здивовано підвів брови Мейєр. — Що ж він робив у дворі Боргова?

— Борзов йому дядько… Двоюрідний брат батька…

— Он як? Ви повідомили мені цікаві новини! І дядько любить свого племінника?..

— Цього я не знаю, але зате знаю інше…

— Що саме?

— Племінник ненавидить дядька…

— Ненавидить? За що?..

— Він вважає його зрадником. І не може йому простити, що той мене видав.

Мейєр промовчав. Здавалося, він був зворушений:

— Хлопчаки — завжди хлопчаки! Вони сповнені благородних поривань… Очевидно, ваш рятівник зовсім не поганий хлопчина?

— Так, — втомлено посміхнувся Юренєв, — цей хлопчина не з боязких. Скільки ж йому років? Років тринадцять-чотирнадцять…

Мейєр зітхнув:

— Що ж, хлопчик залишився сиротою — куди ж йому було йти, як не до свого дядька. — Він побарабанив пальцями по краю стола. — Але дивно, на допиті Охотникова сказала, що родичів у неї в місті немає!.. Чому ж вона приховала Борзова?

Юренєв поправив волосся, що лізло в очі:

— Це не дивно — відтоді, як він пішов до нас працювати, всі від нього відмовилися.

Мейєра мимоволі покоробило це «до нас», сказане спокійно і побіжно, але яке немовби поставило знак рівності між ним і Юренєвим.

Він роздратовано підвищив голос.

— Тим більше! Що ж тоді заважало їй скомпрометувати Борзова в наших очах. Адже, назвавши його ім'я, вона цим самим кидала на нього підозру. А це найкращий спосіб помсти…

Юренєв подумав.

— Мені це важко пояснити. Але я знаю тільки одне: Борзов намагався затримати хлопчину в себе, а той від нього утік.

Мейєр зупинився перед Юренєвим і допитливо подивився йому в очі. Він виробив це вміння — дивитися пильно, наче заглядаючи людині в душу.

— Я не можу зрозуміти лише одного, — сказав він, — ви розповідаєте про цього хлопчиська так докладно, наче вам добре відома його дальша історія. Невже він встиг розповісти вам усе, що сталося з ним пізніше, за той час, коли ви пролазили в дірку паркана?..

Юренєв засміявся: питання справді було гостре.

— Давно я не палив таких чудових сигарет, — сказав він, беручи нову. — Бачте, пане Мейєр, справа в тім, що хлопчик перебуває зі мною.

— Як — з вами? — здивувався Мейєр.

— У підвалі.

Брови Мейєра знову підскочили вгору:

— Як же він туди потрапив?

— Його привів Борзов!

— Власного племінника? Але ж ви сказали, що хлопчисько від нього втік.

— Так… Та він не зміг добре заховатися…

Борзов знайшов його у старого фотографа і привів до нас…

— Для чого ж він це зробив?

— На жаль, мені він цього не пояснив, — посміхнувся Юренєв, — але гадаю, що тут проявилася його службова ретельність.

— Я не хотів би мати такого дядька, — сказав Мейєр. — Що ж, ви прийшли повідомити мені тільки про це?

— Ні, пане Мейєр, — відповів Юренєв, — у мене виник цікавий план.

Мейєр повернувся на своє місце і важко сперся руками об стіл. Він про щось напружено думав.

— У якого фотографа переховувався хлопчик? — запитав він.

Юренєв кивнув головою вбік вікна:

— У того, що працює на базарній площі. Пам'ятаєте, мабуть, — сивий, беззубий дідок. Він любить знімати дітей у човні…

— Здається, я його бачив, — наморщив лоб Мейєр, — а зрештою, не в ньому справа. Розповідайте про план.

Юренєв присунувся ближче до стола і, хоч у кабінеті нікого не було, почав півголосом: