Александр Тесленко – Викривлений простір (страница 9)

— Он! Попереду! — вигукнув професор. — Я їх бачу! — вказував пальцем на екран, де в одному місці зображення було нестійким, драглистим, хоча недосвідчене око не змогло б там побачити нічого особливого. — Пропоную на малій швидкості підійти до них якомога ближче і подивитися, як вони зреагують на це.

— Професоре, потім саме так і зробимо. А спершу пройдемо з максимальним наближенням на великій швидкості. Зробимо вигляд, що ми їх не помітили, — сказав Козуб, вимикаючи систему автоматичного керування польотом.

Шматочок драглистого простору на екрані швидко зменшувався позаду.

— Ніякої реакції, професоре, правда? Зараз промчимо ще ближче до них. Потім — зовсім близько. Пограємось трохи в аварійність ситуації.

Машину їхню досить сильно струсонуло. Козуб не зміг приховати багатозначної посмішки. Він озирнувся, пильно подивився назад на круговий екран:

— Гляньте, вони змінюють траєкторію, переходять на іншу орбіту, професоре!

Козуб знову зробив крутий віраж, ліг на зворотний курс і вже зі значно меншою швидкістю наближався до таємничого об’єкта, що волів залишатися невидимим під пеленою викривленого простору.

— Я спробую посигналити, — мовив професор, — сподіваючись на вашу згоду… — Напружена рука Віктора Гара лягла на пульт.

— Не заперечую, — згодився Козуб, — Але, знаєте, я чомусь не чекаю нічого хорошого. Передчуття… А точніше, є деякі факти, які не можна було нічим пояснити, ні з чим пов’язати. Але ось зараз, гадаю, з’являється саме така можливість.

— Побачимо, — кинув квапливо професор. — Тож я спробую… — Він почав подавати періодичні світлові сигнали, за кілька хвилин перейшов на сигнали когерентним променем, потім пройшовся по всіх каналах радіодіапазону.

І знову починав усе спочатку.

Тривало це досить довго. Але професорові очі блищали збуджено, він, мабуть, уявляв, як з хвилини на хвилину гості вимкнуть захисне поле, і перед очима землян постане чужий корабель. Який він? Якої конструкції? Звідки прилетів?

Минав час, але на їхні сигнали не реагували ніяк.

Вони повільно робили оберт за обертом довкола драглистої кулі.

І раптом космічний об’єкт ожив, довкола нього запульсували омахи блакитного сяйва, а за мить; нестримно набираючи швидкість, він узяв курс у відкритий космос. Хвилин десять земляни наздоганяли таємничих пришельців, йшли паралельним курсом. Нарешті Козуб сердито кинув:

— Безглуздя. Вони тікатимуть доти, доки ми від них не відчепимось. Треба буде підняти всі машини нашої служби. Нема сумніву, що «гості» скоро повернуться. Але якщо ми їх знову помітимо — а в цьому я майже не сумніваюся — і якщо вони знову відмовляться вийти на контакт…

— Не гарячкуйте, — перебив його професор. — Адже нам ще нічого не відомо.

— Не хвилюйтесь, Вікторе Никифоровичу, є речі, на яких я непогано розуміюся, — офіційним тоном промовив Козуб, припиняючи розмову.

Ось такою була перша зустріч землян з маргонами.

7.

Я вчора був випадковим свідком однієї сцени. Мав відбутися суд честі над дівчинкою, котра нібито відірвала трав’яному конику задні лапки. Ніхто не знаходив їй ніякого виправдання. Оголосили вирок: побити. І раптом один із хлопчиків став на захист.

— Ви подумайте! — крикнув він. — Хіба могла ця дівчинка відірвати конику задні лапки?! Погляньте, яка вона гарна і які в неї добрі очі. Вона не могла цього зробити!

Антон Сухов натиснув на кнопку дзвінка, чомусь думаючи, що, як і минулого разу, двері відчинить стара із зморшкуватим обличчям. Але на порозі стала Гіата. Вона мило посміхнулася.

Гіата була в робочому комбінезоні з ледровим фартухом, обляпаним якоюсь рожевою рідиною.

— Ти працюєш? — запитав Сухов.

— Я завжди працюю. І завжди можу не працювати. А чому ти про це запитуєш? А-а-а, ти побачив мій одяг…

— А де мати, твій син Серафим? — запитав Антон.

— Ти хочеш їх бачити? Серафимчик вже спить. Я його з півгодини тому поклала. І мама відпочиває. Я можу розбудити…

— Не треба. Я просто…

— Ото який ти. Запитуєш просто так. Ти любиш поговорити, — лукаво дивилась на нього, — аби трохи розважитись?.. Але ж у тебе ніби не така вдача.

— Гіато, ти мене запрошувала — і я прийшов. Якщо ти працюєш, я не буду заважати, — хотів піти до виходу.

— Не гарячкуй. Проходь до кабінету.

Лише цього разу Сухов роздивився, що двері були з красивими різьбленими ручками. Багато чого тут було виготовлено під дуб. Безумовно, синтетична плівка, але дуже майстерно зроблена. Помешкання мало ошатний вигляд.

— Заходь. Я дуже хочу, аби тебе зараз ніщо не шокувало, — усміхнулася Гіата. — Але ти лікар. Ти вже стільки бачив у своєму житті. Ми з тобою майже колеги, адже я біолог. Пам’ятаєш, я тобі трохи розповідала про свою роботу… Сідай, будь ласка. Ось в те крісло, де ти сидів минулого разу. Мені видається, що ти з тих людей, які дуже швидко звикають до незвичайних речей і ситуацій… Тож сідай саме в те крісло.

— А де традиційна кава? — бадьорився Антон.

— Зараз я сама принесу. Серафим уже спить. Мама трохи нездужає, мені незручно її просити.

Гіата квапливо вийшла.

Антон залишився сидіти в кріслі, роззирався довкола. Він заплющив очі, подумав: «І навіщо я прийшов?» Десь в глибині душі ловив себе на думці, що завітав тільки тому, що Гіата дуже вродлива жінка…

— Не нудьгуєш? — прочинилися двері, і з’явилася Гіата з невеликою тацею в руці.

— А коньяк?

— Буде. Не хвилюйся. А ти любиш цей трунок? — раптом серйозно запитала Гіата, дивлячись Сухову просто в очі.

— Чи люблю коньяк? — здивовано перепитав Антон і раптом пригадав учорашні слова Гіати. — Безумовно. Я люблю все, що існує в цьому світі. Адже все існує на цьому світі тільки для того, щоб його любити.

— О, ти швидко перейнявся моєю філософією, — розсміялася Гіата.

— Я не стільки перейнявся, як погодився, що набагато краще все на світі любити, ніж усе на світі ненавидіти… Мені видається, що ти також міркуєш саме так. Правда?

— Не зовсім… Але все це дуже близько… Ти мені подобаєшся, Антоне. Пий каву. Ось коньяк, — вона нахилилася, дістала з шухляди столу пляшку, поставила її на стіл. — А відкоркуєш сам. Адже ти мужчина?

— Принаймні вважав себе мужчиною до останнього часу. З кожною хвилиною все більше упевнююсь, Гіато, що ти не божевільна.

Гіата знову розсміялася.

— Але досі я не уявляв собі існування таких… людей.

— Таких жінок?

— Я гадаю, що такими, як ти, можуть бути й чоловіки.

— О-о, звідки це знаєш, Антоне? Ти не помиляєшся. Справді, такими можуть бути й чоловіки. І я дуже б хотіла, щоб ми з тобою добре порозумілися, навіть без слів… І знаєш, Антоне, відверто кажучи, я сумнівалася, що ти прийдеш до мене сьогодні. Чекала, але не вірила. Ти молодець. Я тут затіваю одну роботу. Допоможеш? Адже ти медик. Врешті-решт, ми знайдемо спільну мову.

— Побачимо, Гіато.

— Сідай, будь ласка, ближче до столу. А я займуся своїми справами. Ти придивляйся. Спершу просто дивися, що я роблю… Експеримент, Дуже цікавий експеримент.

— У чому він полягає?

— Це нелегко переповісти кількома словами. Іноді краще взагалі змовчати, ніж говорити про дуже складні речі примітивно. Правда ж? Я тобі з часом усе розповім. — Вона пройшлася по кімнаті. — Науковий експеримент. Я одержала вже досить цікаві результати.

У стіні над письмовим столом були невеликі дверцята. Вона прочинила їх, підставила жолобок, і звідти сторожко вибігла одна нікі — сіренька істота, схожа на велику мишу. Гіата вправно підхопила її за всі чотири лапки, попестила за вушком і піднесла до її мордочки гнучкий ашот від рожевого балона. Сухов зауважив, що під столом стоять три балони, пофарбовані в рожевий, чорний і сірий кольори. Умовність барв була знайома Сухову по операційній: циклопропан, вуглекислий газ, закис, азоту.

Нікі дуже швидко затихла, а Гіата подивилась на Сухова, пояснила.

— Присипляю, щоб не пручалася. Кров розбризкують. — І завважила: — А ти, бачу, нудьгуєш. Міг би й допомогти. Це ж твій фах.

— Не сказав би, — буркнув Сухов.

— Ти чимось незадоволений?

Гіата поклала сонну нікі на препараторську дошку, якусь мить розглядала її. Потім взяла до рук великий ампутаційний ніж.

Сухов навіть не помітив, коли тільце й голова нікі вже лежали окремо. Тулуб Гіата недбало кинула до великого кошика зі сміттям, що стояв поряд з письмовим столом. Кілька зовсім крихітних крапель крові потрапило на ледровий фартух, і Гіата витерла ті краплини зеленою хусткою, але витерла недбало — на фартусі лишилися рожеві розводи. Сухова здивувало, що Гіата все це робить просто за письмовим столом у тій кімнаті, де вона, мабуть; і спить. Прочитавши Антонові думки, жінка сказала:

— Треба буде окрему кімнату для лабораторії… Я чула, що саме в тому будинку, де ти живеш, звільнилося одне помешкання. Це правда?

— Яке… — хотів перепитати Сухов, але всім єством відразу збагнув, що йдеться про помешкання старої Наталі.

— Невелика кімната. Там жила одна жінка…