Александр Тесленко – Викривлений простір (страница 11)

Ніколи Сухов не бачив Наталю бодай просто засмученою, вона випромінювала бадьорість, власне, якусь дивну енергію, поруч з нею було приємно стояти, про щось, навіть незначне, розмовляти зі старою, довкола неї витали промені життєдайної енергії.

Хоча і не міг не думати Антон Сухов про те, що все прожите старою ніби й не сприяло такій, як він називав, хронічній радості існування.

Батьки Наталі трагічно загинули в автомобільній катастрофі, коли їй було лише сімнадцять років. Чоловік її — космодослідник — не повернувся разом з експедицією Федора Драголюба з планети Центурія. Вони тоді майже всі пішли свідомо в рукотворний всесвіт, у чорну діру, з якої для них не було вороття. Колись про ту експедицію багато писали, виходили окремі книги, ставилися спектаклі. Наталя розповідала, що майже відразу після звістки про «загибель» чоловіка до неї приходив якийсь письменник, як до дружини героя космосу. Він хотів усе розпитати про чоловіка, але Наталя відмовилася будь-що говорити, пояснивши коротко: «Я чекаю дитину. Мені не можна хвилюватися. Я не буду нічого згадувати».

Дочка народилася мертвою. Після цього вона два роки приходила до тями в психіатричній лікарні. Інтенсивне стаціонарне лікування.

«А вже потім я стала невиправною оптимісткою, — сміялася Наталя, оповідаючи Сухову деякі подробиці свого життя. — Мене підлікували, виписали з лікарні… І нічого мені не залишалося, як радіти всьому тому, що я два роки ненавиділа. Я не хотіла жити оті два роки. Мені все було осоружно. А потім я сміялася сама з себе. Адже жити набагато краще, ніж… Чи не так?»

Скільки Сухов знав стару Наталю, вона була енергійною і сповненою всілякими планами й ідеями. Вона перекладала з багатьох мов всесвіту, віршувала, виступала з лекціями від товариства «Прогрес».

Одне слово, Сухову не вірилось, що Наталя пішла з життя добровільно… Але й не міг, навіть для самого себе, щось стверджувати однозначно.

А Серафим знову сміявся і махав великими вухами: «Наталя також невміла ворушити вухами. Вона швидко згоріла. Вона майже не мучилась. Правда ж, Гіато?»

«Правда, Серафиме. Такі, як вона, ніколи не мучаться. Вони всьому радіють», — сказала Гіата і раптом істерично зареготала.

9.

Безумства мирних днів народжують безумства війни.

«Сьогодні четвертий день мого відпочинку. Відпочинку? Не уявляв навіть, що так швидко все стане невеселим і безрадісним. І не думалось, що так яскраво зринатимуть спогади. Спогади… Спогади…»

… Незнайомець, Антик тоді побачив його уперше, зайшов до кімнати і сказав бадьоро:

— Привіт!

З’явився несподівано. І голос у нього був незвичайного тембру.

Проте Антик не міг пояснити, в чому ж полягала та незвичність, бо голос як голос. До того ж, чіткий, басовитий. Гарна дикція. Але щось відразу здивува. ло Антика. Зацікавило.

— Привіт, — відповів стиха.

Антик стояв на столі біля книжкової полиці без шолома і навіть без комбінезона. Незнайомець підійшов і простягнув руку для привітання. В його рухах, у виразі обличчя, у голосі відчувалася впевненість у собі. І, може, саме це насторожило Антика. Коли людина дуже добре знає, що і як їй треба робити, це вже привертає увагу і насторожує. Антик відразу чомусь подумав: це — біокібер.

— Ви до мене? — запитав Антик і поправив штекер від пульта керування, що погано сидів у гнізді. — В чому справа?

На вустах незнайомця на якусь мить з’явилася усмішка, проте відразу зникла. І це також не сподобалося Антику.

— Я до тебе, Антику.

— Звідки ви знаєте, як мене звати? Я вас уперше бачу.

— Мені Вероніка сказала, — мовив незнайомець. — Ми з нею колись працювали…

— Ви біокібер? Ваше ім’я?

На ці слова незнайомець раптом спохмурнів і сказав:

— Звати мене Іваном. Я не біокібер. Я давній приятель Вероніки Олександрівни. А до тебе, Антику, я ось у якій справі, — неквапно поліз до внутрішньої кишені піджака і витягнув звідти точнісінько такого, як Антик, космічного розвідника. Антику не сподобалось, що його дублікату було відведено місце в кишені, проте він нічого не сказав, лише подивився трохи здивовано, а незнайомець продовжував: — Я колись придбав цю іграшку, вона цікава, але, на жаль, я бездітний… Атоль, так його звати, сумує. А мені його шкода. Вероніка якось призналася, що в її сина точнісінько такий космічний розвідник. Тож я і подумав, що Атоль буде радий хоч інколи розважитися з тобою, Антику, і Вітасиком.

Антик слухав його з деяким здивуванням. І раптом спіймав себе на думці, що… не вірить незнайомцеві.

— Ви говорите правду?

Іван довго не відповідав, потім усміхнувся і, дивлячись мимо Антика, сказав:

— А що ти знаєш про правду, шановна лялько? Тільки те, чим тебе начинили на комбінаті. А я тобі скажу: неправда буває всякою, якою тільки захочеш, — красивою чи незграбною, приємною чи неприємною, розумною чи дурною, корисною чи шкідливою, серйозною чи наївною. А правда завжди однакова. І вона жорстока, однозначна, як смерть. На дозвіллі можеш про це подумати, шановний Антику. А зараз не будемо гаяти часу. Мій Атоль вже зовсім знудився. Години дві тобі вистачить на сьогодні, Атолю? — звернувся до свого розвідника.

Той одразу ожив, кліпнув очима і бадьоро мовив:

— Так, цілком вистачить. — І завчено додав по паузі: — Велике спасибі.

«А мене навіть не запитує, чи мені приємне товариство його Атоля. Безумовно, я все одно не можу нікому заперечити, доки штекер пульта керування сидить у гнізді. А він сидітиме там, доки я функціоную. Але існують же якісь правила доброго тону…»

— Подякуй Антикові, — сказав Іван і підвівся з крісла. — Шкода, що сьогодні Вітасика немає, він у театрі, ви б славно погралися разом… Тож я зайду до вас через дві години.

Він вийшов, зачинив за собою двері, і не просто, а на ключ. Антик чомусь подумав: «А що ж вони робитимуть з Веронікою дві години?»

Антик точно знав, що Вероніка вдома.

Атоль відразу спробував захопити ініціативу в свої руки:

— Я скажу тобі лиш одне: ми-представники різних цивілізацій. Ми розвідники різних цивілізацій. Ми зустрілися на одній із невідомих нам планет…

— Ми зустрілися в одній із кімнат, де живуть Антон та Вероніка Сухови, — трохи роздратовано мовив Антик.

Атоль дивився на нього іронічно і зверхньо:

— Навіщо така прямолінійність?

— Давай просто поговоримо. Воно тобі треба — ота невідома планета, де все відоме?

— Просто поговоримо? — здивовано перепитав Атоль.

— Так.

— Про що поговоримо?

— І сам не знаю… Про наше з тобою існування. Згадаємо, що було цікавого і приємного у тебе і в мене…

— Навіщо? — різко запитав Атоль. — Ти, бачу, дивак.

— Чому дивак?

— Тому, що ми з тобою створені для гри, а не для спогадів. Якщо не хочеш гратися в розвідників різних цивілізацій на невідомій планеті, то…

— Я взагалі не хочу гратися, — розсердився Антик.

— Чому? Я тебе не розумію! — крикнув Атоль, і Антику нараз видалось, що той хоче його вдарити.

Різко відсахнувся.

— Ти ще й боягуз.

Ці слова не образили Антика, але остаточно розізлили.

— Граємося! — вигукнув він у запалі. — Але по-справжньому!

— Як це по-справжньому? — спокійно запитав Атоль.

— А ось побачиш!

— Побачу.

— Тож — невідома планета, а ми з тобою — представники різних цивілізацій. Так?

— Так.

— І оскільки інших мов ми не знаємо, то будемо говорити так, як говоримо, але вважатимемо, що ми розмовляємо на різних мовах. Кожен своєю. Домовились?

— Прекрасно. Дуже цікава умова. Давай розійдемося, щоб спершу не бачити один одного. Починаємо.

І вони розійшлися у різні кутки кімнати. Антик став за Вітасиків портфель, Атоль заховався за коричневою шторою. Антику загалом все це не подобалось. Може, просто тому, що відчував: заряд батарей з кожною хвилиною вичерпується. А що цікавого у цій грі в розвідників на невідомій планеті?

Якби ще з Вітасиком — інша річ. Антик відчував потребу служити Вітасику.

«Але з цим Атолем так безглуздо витрачати енергію… Проте накази людей не варто піддавати сумніву. Тож починаємо…»