Александр Тесленко – Викривлений простір (страница 10)

— І згоріла…

— Так. Але не це важливо. Я відразу подумала, що треба попросити саме ту кімнату для моєї лабораторії.

— А чому ти не працюєш в інституті?

— В якому інституті? — усміхнено перепитала Гіата, прочинила дверцята в стіні і чекала, доки вибіжить ще одна нікі.

— Ти ж десь працюєш?

— Вдома, Антоне. І ні з яким інститутом свою долю і творчу енергію пов’язувати не бажаю. Звикла завжди відчувати себе вільною. У всьому!

— Ти, може, і вчилася вдома, за особливою програмою?

— Саме так, — мовила Гіата і підхопила другу нікі за ніжки, піднесла до її мордочки гнучкий ашот, з якого струменів наркотизуючий газ. — Ти дуже здогадливий, Антоне. Я справді вчилася самотужки. Маю вже кілька наукових відкриттів у царині біології та кібернетики…

Гіата поклала нікі на масивну препараторську дошку, взяла в руки ампутаційний ніж.

— Тож, може, будемо сусідами, якщо мені виділять лабораторію в твоєму будиночку… Вона була стара?

Голівка нікі відокремилась від тулуба.

— Хто?

— Ота жінка, що жила і чомусь згоріла. Тільце нікі полетіло до кошика зі сміттям.

— Так, вона була стара, — Антона пересіпнуло від бридливості.

— А чому вона згоріла?

— Не знаю, може, заснула з сигаретою?

— А-а-а, вона палила. Вгостити сигаретою, Антоне?

Гіата взяла до рук невелику ложечку і почала досить недбало вибирати мозок з голівки першої нікі.

— Ні, я не курю. Колись балувався, а потім кинув. — Сухов одвернувся до вікна, бо відчув, як до горла підкочується нудота.

— А чому ти кинув?

— А ти палиш? — глибоко вдихнув повітря.

— Ні, — мовила Гіата, постукуючи ложечкою об вінце металевого кухлика, стріпуючи залишки мозку. — Я не палю. Не подобається. Але інколи можу. Інколи дуже подобається.

Вона ще раз зачерпнула ложечкрю. Сухов одійшов до вікна.

— Ти радий, що ми будемо сусідами?

Сухов змовчав, лише подивився здивовано на Гіату.

— Красиві ці істоти, правда? — запитала зворушено і, не чекаючи від Сухова відповіді, продовжила: — Вони такі лагідні, такі чистьохи. І мозок у них дуже приємний на дотик. Ось попробуй, — вона простягнула Антонові виповнену мозком ложечку.

Антон відсахнувся.

— Не, треба. Навіщо тобі все це?

— Довго розповідати. І ще не час. Ти ще не зможеш всього зрозуміти. Одне слово, я використовую цей мозок для виготовлення одного препарату.

— Зрозуміло… — сказав, аби щось сказати.

— В тебе красива дружина?

— Що?

— Питаю, чи твоя дружина красива?

Гіата спорожнила голівку однієї нікі і взяла до рук другу.

— Ти її любиш?

Сухов відчув, що краплини поту струмками стікають по його обличчю. Він дістав хустинку і витер чоло, щоки.

— Саме час поговорити про мою дружину…

— А чому б і не поговорити? Мені цікаво… Ти любиш дітей?

— Так, — скупо мовив Сухов, ще раз витер чоло і пошкодував, що прийшов до Гіати.

— Дітей взагалі чи тільки своїх?

— На твою думку, це дуже важливий розподіл? — відбувся запитанням.

— Важливий, — сказала Гіата. — Мені страшенно цікаво, що в тобі переважає — індивідуальне чи громадське.

— Я не знаю, Гіато, що в мені переважає. І не знаю, навіщо це тобі потрібно.

— Мені зараз нічого не потрібно, окрім нікі. Окрім моїх дорогих, милих, симпатичних нікі. Неповторні створіння! Правда ж, Антоне? — Струсила мозок у металевий кухлик. — Вони такі лагідні, ти просто не знаєш, ти просто сухар, цивілізований сухар. Я ж бачу, що ти не здатен сприймати красиве, насолоджуватись життям… А воно ж — прекрасне.

Гіата якусь мить зазирала в нутрощі малого черепочка, щось там видивлялась і раптом запитала:

— Антоне, ти щасливий?

— Чому ти не відповідаєш? — Вона усміхнулася так безпосередньо, так мило і зворушливо, але Сухов нараз відчув, що його знову нудить.

— Так, безумовно, я дуже щасливий… Але, знаєш, як я міг забути? З одним товаришем домовились про зустріч… Це все ти винна, Гіато, — спробував щиро усміхнутися, і це йому вдалося. — Дивлячись на твоє золоте волосся, я про все забув.

«Що я кажу? І навіщо я це кажу? Я божеволію… Ні, я просто боюсь її. Мушу швидше втекти. Втекти?! Так!»

— Ти хочеш піти?

«Втекти і більше ніколи не приходити. Але ж вона сама прийде. Ми будемо сусідами».

— Так, на мене чекають… Ти вже пробач, Гіато.

Коли вона зачинила за ним двері, якусь мить стояла непорушно. Потім повернулася до кімнати, підійшла до столу, взяла до рук металевий кухлик, у який вона вибирала мозок нікі, і жадібно перехилила його до рота.

8.

Інколи приходять такі хвилини, коли видається, що все на світі задумане вічним: люди, біокібери, птахи, дерева… Я знаю, що це не так, але часом видається, що люди гинуть тільки тому, що самі себе чи іншого позбавляють життя.

Сухов лежав і не міг заснути. Чим більше він себе переконував, що йому треба заснути хоча б тому, що завтра напружений операційний день, тим далі сон тікав від нього, кидаючи Антона у бездонну прірву глухого отупіння, коли голова ніби відокремлюється від стомленого тіла, існує сама собою, ігноруючи всі писані і неписані закони існування. Рахував до тисячі. Випив три пігулки транквілізатора. Вдаватися до засобів більш дійових не хотів.

«Ось іще хвилина-друга, і я засну. Адже колись я таки мушу заснути».

Антон Сухов умовляв себе, але марно. Перед очима, як зображення на воді, мінилися риси обличчя Гіати Біос — риси красивого жіночого обличчя, на яке він дивився з приємністю і тамованим страхом водночас. Сухов не міг пояснити словами причини свого страху, але той страх жив, не питаючи ніякого права на своє існування, не вимагаючи ніякого пояснення.

«Хто вона, ця химерна жінка? Невже просто хвора? Але ж ніби ні. Що їй треба від мене? А немає ж сумнівів, що я її чимось зацікавив. Наше дивне знайомство, коли Серафим, вундеркінд з пелюшкою під рукою, змусив — саме змусив! — якимось чином бути гостем Гіати… Низка химерних подій. І чому я потім не бачив Серафима? Та й сама Гіата дивно до нього ставиться — син чи не син?»

В його уяві риси Серафимового обличчя чомусь почали поступово видовжуватись, спотворюючи образ, і нараз утворили подобу людиноподібного щеняти, незарослого вовною, з розумними, допитливими очима. Сухов аж здригнувся від такого несподіваного видіння, а воно не тільки не зникало, а навпаки- обростало деталями. З Серафимового рота за якусь мить вибився довгий собачий язик, почулося часте собаче дихання. На обличчі Серафима з’явилася переможна посмішка.

«Ну, Сухов, ти ось так зможеш? — і склав язика трубочкою. — А ось так? — Щеня почало енергійно махати великими вухами. — І взагалі, нічого путнього ти, Сухов, не можеш!»

Серафим голосно розсміявся, аж зайшовся від сміху.

«Дурень ти, Сухов! — раптом пролунав голос Гіати. — Мені видавалося, що ти мудріший. А ти не розумніший за стару Наталю, твою колишню сусідку».

«Вона швидко згоріла, — поважно промовив Серафим, нараз набираючи майже людської подоби. — Вона майже не мучилась».

Мурашки пробігли спиною Сухова. І пригадалися йому слова пожежників тої страхітливої ночі — система протипожежного захисту була заблокована, виведена з ладу. А сама Наталя лежала на канапі… Всі речі викидані з шафи… Щось шукала? Коли почалася пожежа чи ще до цього? Самогубство? Антонові не вірилось. Він добре знав стару Наталю, час від часу вони навіть заходили один до одного в гості — Наталя інколи консультувалася в Сухова як у лікаря, Антон часом просив дозволу послугуватися прекрасною бібліотекою сусідки.