Александр Тесленко – Викривлений простір (страница 5)

3.

Немає безвихідних ситуацій. Колись, як рейсові машини були вкрай перевантажені і дістати квитки було майже неможливо, я прив’язав сам до себе табличку з адресою і відправив себе додому поштою.

Антон Сухов обернувся, поглядом попрощався з Василем і переступив поріг, міцно тримаючи Серафима за руку.

Стара почекала, доки вони пройдуть далі, і метушливо зачинила за ними двері.

— Пробачте, — почав було Сухов, але відразу замовк, не знаючи, що сказати далі.

— Проходьте в кімнату, — бадьоро мовила стара, приязно простягнула руку для привітання: — Будьмо знайомі, мене звати Маргаритою Нікополівною. Прізвище — Біос. А вас як звати?

— Антон Сухов… Але, пробачте, трапилась помилка…

— Помилка? — здивовано звела очі стара. — Чому ви так думаєте? Яка помилка?

— Маргошко, приший мені ґудзика! — раптом втрутився Серафим. — Ось ґудзик, тримай, — і заходився знімати свій блакитний комбінезончик.

Сухов був ладен крізь землю провалитися.

— Сьогодні у мене взагалі дивний день. Розумієте, у ваше помешкання я потрапив цілком випадково…

Серафим зняв комбінезончик і кинув його в руки старій. Вона лагідно усміхнулася до дитини.

— Іди до кімнати, — торкнулася рукою чубчика. — Я зараз пришию.

Антону Сухову було вкрай соромно за все: і за свій прихід, і за невихованість чужої дитини, і за власну розгубленість.

— Пробачте… — Він хотів сказати, що це не його син, але відразу ж зрозумів: ці слова нічого не пояснять.

— Я зараз пришию, — повторила жінка. — Гайда до кімнати, бешкетнику.

Серафим, підстрибуючи на одній нозі, зник за дверима, навіть не озирнувшись на Антона.

— Тож до вас я потрапив цілком випадково і тому хочу вибачитись…

— Байдуже, не мучте себе, — сказала жінка. — Ходімо до вітальні. Безумовно, якщо ви хочете бачити Гіату, або, як ви сказали, Галину, її багато хто називає Галиною, але ж вона Гіата. Я ще не забула, як назвала свою дочку.

— Розумієте, все це дуже дивно, і сторонній людині…

Стара взяла Антона під руку і повела до кімнати.

— Ви мені можете не повірити, але я не знав, що…

— Заходьте, будь ласка. Я вас уважно слухаю. Що ви, кажете, не знали?

— Я не знав, що у цьом^помешканні живете ви і Галина… чи, як ви сказали, Гіата.

— Справді? Яка цікава випадковість…

Антон Сухов переступив поріг кімнати, зробив крок і раптом побачив у кріслі біля вікна ту золотокосу жінку, з якою вони їхали в машині. Вона була також у зеленкуватій сукні вільного крою, волосся ефектно спадало на плечі. Антон відчув, що двері за ним зачинилися. Озирнувся. Стара до кімнати не зайшла.

Сухова пройняв внутрішній трепет, що межував з панічним страхом. Що це? Як це? Божевілля? Жарти? Щось взагалі незбагненне? Але на обличчі і в рухах той острах не позначився. Лікар Сухов умів володіти собою.

Він зовні спокійно вивчав кімнату.

Вона була доволі великою. Біля вікна — стіл, два крісла, розкидані по столу папери, штатив з пробірками і три невеликі реторти, газова горілка, невеликі аналітичні ваги, ще один штатив з якимись реактивами, маленька друкарська машинка і прилад, схожий на кардіомонітор. Антонові все, що мало екран осцилографа, нагадувало кардіомонітори. Всі стіни в кімнаті були зайняті стелажами з книгами — старими, з паперовими аркушами і новими бібліоскопами.

— Ви Гіата? — Сухов не спромігся на щось інше, лише відчував, що пауза затягується.

— Так. Мене звати Гіатою. А ви — Антон Сухов, я чула, як ви знайомилися з моєю мамою. Заходьте. Сідайте, — вона показала поглядом на крісло навпроти.

Сухов повільно подійшов до столу, якусь мить напружено стояв.

— Як це все зрозуміти? Жінка тихо розсміялася.

— Що — розуміти? — дивилася лукаво.

— Ви хочете сказати, що я знав вашу адресу, а ви просто сиділи вдома і чекали на мене, чекали, доки я набавлюся з вашим Серафимом… Чи не так?

— Все справді не дуже складно. Безумовно, я прошу вибачити мене, але… — Жінка усміхнулася якось завчено лагідно. — Але до мого помешкання ви потрапили справді не зовсім випадково. Не хвилюйтесь. Ніхто з нас не божевільний. Принаймні ви, Антоне, в цьому можете на мене покластися, це я вам гарантую. Все гаразд, Антоне. Чи можна, я вас величатиму просто Антоном? Тобі погано гулялося з Серафимом?

— Гулялося прекрасно, — процідив Сухов, — але, можливо, ви все-таки поясните, навіщо цей спектакль?

— Це не спектакль. Сподіваюсь, що як лікар і просто як розумна сучасна людина без зайвих комплексів, ти не тільки все швидко зрозумієш і сприймеш, а й висловиш свою думку… Але не про все відразу. Гарний день сьогодні, чи не так? В тебе рано закінчились операції, ти поспішав додому. І раптом…

— Звідки ви знаєте, де я працюю і коли закінчились операції?

— О, це все дуже просто, Антоне. Я просто читаю твої думки. Але не поспішай з висновками. Хочеш кави?

— Дякую, не хочу.

— Даремно відмовляєшся…

Сухов мав одне-єдине бажання: підвестися й піти геть. Проте цікавість і химерність ситуації змушували сидіти.

— Чому — даремно?

— Кава — напій бадьорості! — патетично вигукнула Гіата. — Хіба не так написано в кав’ярні на Київській площі?

— Не пам’ятаю. Я дуже рідко буваю на Київській площі.

Гіата лукаво дивилася на Антона, і він одразу відчув приховану багатозначну іронію.

— Може, припинимо імітацію невимушеної розмови?

— Навіщо припиняти? Тобі не цікаво?

— Аніскілечки.

— Чому? — вона звабливо й ніби невимушено усміхнулася, але Сухову стало моторошно. — А що тобі цікаво, Антоне? Скажи мені чесно.

— Як я зрозумів, ти й сама повинна знати не лише час закінчення операцій, але й коло моїх інтересів, — сказав Сухов, карбуючи кожне слово і переходячи також на «ти».

— Не перебільшуй моїх можливостей, — Гіата блиснула низкою рівних білих зубів. — Я можу багато. Можу читати твої думки. Але це ще не все. Далеко не все.

— Хто ти?

— Гіата Біос.

— Я зараз підведуся й піду. Якщо я запитав тебе, хто ти, то щонайменше хотів ще раз почути твоє прізвище.

— А що ж ти хотів почути?

— Я, власне, нічого не хотів… Але коли вже опинився в твоєму помешканні, та ще й у такий дивний спосіб, то, можливо, ти сама хочеш мені щось повідомити?

Лукава усмішка не полишала її обличчя.

— Навіщо так поспішати? Хочеш кави?

— Так…

— Ну, це вже прекрасно. Кава — напій бадьорості. А поспішати ніколи не треба. До того ж сьогодні у тебе такий приємний день. Легкий день. Ти просто мусиш відпочивати сьогодні душею і тілом. Чому ти такий напружений?

Гіата говорила спроквола, спокійно, втаємничено.

— Чому ти зляканий? Власне, нічого ж не трапилось… І тобі не випадає ніяковіти в присутності молодої… дуже молодої жінки.

Сухов заплющив очі.