Александр Тесленко – Викривлений простір (страница 7)

— Так… — відчепно мовив Антон і знову заплющив очі.

… Назустріч йому коридором, освітленим яскравими віоловими лампами, ішов професор Павич, нинішній керівник клініки. У лівій руці він тримав флакон консервованої крові, але той флакон чомусь було незакорковано, і від кожного кроку — а ходив Павич швидко, рвучко — з нього вихлюпувалось кілька крапель: на білий халат, жовту підлогу, матові стіни. Але Павич не помічав цього, квапився, насуплено думаючи про своє. Антон зупинився, якусь мить дивився йому вслід, потім дістав з кишені носовичок і вже заходився витирати забризкані кров’ю стіни, але вчасно подумав, що треба покликати санітара — той зробить це вправніше. Хотів гукнути і нараз побачив, що з сімнадцятої палати в кінці коридора валує густий білий дим, в повітрі все їдкіше пахло горілим і вчувався приглушений, вдоволений сміх Гіати. «Ну, це вже занадто, — подумав Сухов. — Врешті, все повинно мати якусь межу! Скільки можна терпіти ці божевільні витівки?!» Антон щосили побіг коридором, але, чомусь втрачаючи рівновагу, боляче вдарився об щось невидиме.

— Пробачте, — мовила машина. — Я не помітив, що ви задрімали. Різко загальмував. Вам не боляче?

— Все гаразд, — буркнув Сухов.

— Здається, у вашому будинку пожежа, — мовив гелікомобіль.

— Що?

Антон сам прочинив дверцята. Швидко вийшов із салону. Серед нічних сутінків Сухов спершу відчув запах пожежі, потім побачив, як із квартири на другому поверсі будинку, в якому він мешкає, валує дим. За темним склом час від часу схоплювались язички полум’я. У тій квартирі живе стара Наталя. Прізвища він не пам’ята, але добре знає ту жінку — самотню, без чоловіка і дітей, худорляву, завжди бадьору. Вікна затемнені — тож її, певне, немає вдома. Але, може, вона там? Може, потребує допомоги? Стояв у напрузі і не міг зважитись на щось рішуче.

«Такого дня в мене ще не було. Власне, годину тому почався новий день. Що ж робити? І чи треба взагалі щось робити? Двері Наталі, напевне, зачинені. Можна їх виламати. А може, їх уже виламали…»

Під вікнами будинку гомонів невеликий гурт людей.

Десь в глибині вулиці з’явилися пожежні машини. Виття сирен ставало моторошним. Ось уже зойкнули гальма. З кабін швидко вистрибували пожежники-біокібери. Антон подумав, що все це схоліє на кадри кінохроніки чи передачі телеінформатора. Він уперше в житті бачив справжню пожежу. Біокібери в сірих комбінезонах з відразою дивилися на дим, на язички полум’я, завчено вправно розмотували шланги, під’єднували їх до машин. До вікна на другому поверсі піднімалася телескопічна драбина, на вершечку котрої примостився пожежник з брандспойтом в руках. Через мить потужний струмінь рідини вдарив у шиби, і скло відразу брязнуло. Біокібер метеляв струменем, намагаючись хутко збити полум’я. Він став ногою на підвіконня, його постать зникла у густому диму.

Антон чомусь пригадав операційну, хвилини власної безпорадності, коли часом не здогадуєшся зробити щось елементарно просте, скажімо, відрегулювати світло рефлектора. Раптом санітар скаже турботливо чи з тамованим роздратуванням: «Треба лампу поправити, вона ж не туди світить…»

До першого пожежника піднявся другий — з великим ліхтарем.

Вируючий дим, схожий на білий туман, освітився зсередини.

— Халепа в когось, — промовила машина.

Антон обернувся. Гелікомобіль все ще стояв край дороги.

— Там була прекрасна бібліотека, — зітхнув Сухов.

— Ви знаєте, хто там живе?

— Стара жінка… Одинока.

— Одному погано, — сказала машина.

Нарешті полум’я вщухло. Все чіткішими ставали обриси пожежників. За якусь мить один із них крикнув уже з кімнати:

— «Швидку допомогу» викликали?

«Тож Наталя вдома, якщо запитують про «швидку». Жива?»

Антон нараз згадав, що він лікар, побіг до будинку.

Двері помешкання були відчинені. В коридорі Антон побачив пожежника з ліхтарем в руці. Сухов переступив поріг, не сказавши ні слова. Біокібер засліпив йому очі прожектором і загородив шлях своєю могутньою поставою:

— У чому справа?

— Я лікар. Живу в цьому будинку. Де вона?

Пожежник спрямував промінь в глибину кімнати і освітив обгоріле тіло.

— Лікар вже не потрібен, — мовив тихо.

Антон підійшов, за ним ступив пожежник, освітлюючи застигле в неприродній позі тіло.

Сухов відчув під ногами драглисту квашу. Поглянув на підлогу, аби не дивитися на те, що лишилося від старої Наталі. Він стояв на якійсь грубій шматині, просотаній вологою. Підвів погляд, побачив, що двері шафи відчинені, все, що в ній було, викинуто на підлогу і на стіл біля вікна.

Наталя, мабуть, намагалася гасити пожежу? Але чому ж вона сама лежить, ніби спала? І чому це все загорілося? Адже існує автоматична протипожежна система… Від старих книжок із аркушами, напевне, взагалі нічого не залишилось, А нові бібліоскопи також, мабуть, вийшли з ладу. Блоки пам’яті не витримують високої температури. В кімнаті — нудотний запах мокрого пожарища і горілого волосся. Що ж тут трапилось?

— В якій ви квартирі живете? — торкнувся його ліктя пожежник.

Антон відповів.

— Ви її добре знали? Розумієте, тут така справа… Все це дуже схоже на самогубство. Протипожежна система була свідомо заблокована. Власне, виведена з ладу…

Антон помовчав, потім попрямував до виходу, високо піднімаючи ноги, хоч вони все одно вже були геть мокрі. На порозі тихо повторив номер свого помешкання і додав по паузі:

— Це на п’ятому поверсі.

Пожежник спрямував світло ліхтаря, аби Сухов не перечепився в коридорі через перекинутий стілець.

— У вас часом немає запасної віолки? — запитав другий пожежник, коли Антон був уже на порозі. — Від високої температури всі лампи тут потріскались чи, може… хтось зумисне…

Сухову здалося, що він непритомніє. Навіть не задумуючись, чи є в нього вдома запасна віолова лампа, тяжко видихнув:

— Немає, — і поплентався до ліфта.

Зайшов до свого помешкання, довго, якось невміло роззувався. Проходячи повз дитячу кімнату, несподівано перечепився об волохатий килимок перед дверима, не втримав рівноваги і гримнувся. Розбудив сина чи, може, той ще не спав.

— Це ти, тату?

Антон почув голос сина і зайшов до кімнати.

— Так, це я.

— Ти знову пізно… Увімкни світло.

— Не треба, спи. Оленка прокинеться. Тобі давно пора спати.

— Тату, ти не брав дистанційний пульт від Антика?

— Ні, не брав. А ти сьогодні займався математикою?

— Так… Але без Антика дуже сумно. Ти не знаєш, де міг подітися пульт?

— Не знаю… Спи. І хай тобі сняться гарні сни. Хай тобі присниться, що ти літаєш.

— Не буду такого сну вибирати.

— Чому?

— Я не хочу уві сні літати. Я хочу по-справжньому.

— Колись будеш і по-справжньому, Вітасику.

— Буду. Я зроблю собі такі… Ну, знаєш… Ні, не крила…

«Колись і я майстрував собі повітряну кулю, щоб полетіти самому по-справжньому. Коли це було? Ніби вчора і ніби наснилося. Вчора наснилося. Посеред двору стояв дротяний каркас, і всі через нього перечіпалися…»

— Я зроблю собі такі акумулятори, що піднімають в небо.

— Акумулятори не піднімають в небо, Вітасику, але колись… Колись ти зробиш все, як мрієш. Спи…

— Навіщо ти зайшов до дитини?! Як тобі не соромно?! Сам живеш як перекотиполе, і дитину привчаєш, — почувся роздратований голос дружини.

— До чого привчаю, Вероніко? Вітасик не спав, — повернувся до неї.

— Ти просто негідник, — спокійно мовила дружина і позіхнула. — Твоя операція давно закінчилася. Я дзвонила в клініку. Ти просто негідник. Думаєш тільки про себе.

Сухов зціпив зуби.

— Спи, синку. Тобі треба рости.

Він знав, що Вероніка не запитає, де він був. Знав ще й те, що декілька днів вони взагалі не розмовлятимуть, імітуючи обопільне умиротворення і внутрішній спокій.

«Власне, чому — імітуючи? Кожен із нас і справді буде спокійним. Байдужість? Втома? Розчарування? Щось інше чи все відразу? Але як вона може ось так стояти на порозі кімнати, позіхати і при дитині називати мене…»