Александр Тесленко – Викривлений простір (страница 4)

— Коли наш клас водили на птахофабрику, я побачив справжніх курей. От цікаво! Я одну взяв у руки, а вона дивиться на мене так дивно — то одним оком, то другим. Ось так. Ну, думаю, якась ненормальна курка. Навісна. А потім півень прибіг…

— А півень схожий на папугу?

— На папугу? У півнів хвости красиві… Ти бачила півнячі хвости?

— Ніколи…

— Ти ще не бачила півня?!

— Ніколи… Але я вже бачила папугу. Справжнього. У дяді Гриші.

— А я — ні… Тільки на малюнку.

— Вітасику, півні літають?

— Не знаю. Той півень скакав…

— Як скакав?

— Ну як… Ну, ось так… І хвіст пишний-пишний!

— От би і йому хвоста відчикрижити! Правда?

— Авжеж. Без хвоста всі смішні.

Вероніка розплющила очі. Підвелася й підійшла до вікна. В кутку кімнати стояв — майже на півстіни — акваріум, підсвічений зсередини трьома кольоровими ліхтариками: рожевим, синім і зеленим. У світлі цих ліхтариків рибки були ще красивішими, видавались яскравими фантастичними істотами. Але… Вероніка ковзнула поглядом по кулястому акваріуму й раптом відзначила, що рибок немає. Всі у підводному гроті, викладеному з камінців? Вероніка підійшла до акваріума і подивилася уважніше. Ледь не зомліла: всі рибки лежать на дні… без хвостів. Аж зойкнула.

— Мамо, це ми сьогодні дуже добре попрацювали. Правда? Дуже смішно?

Вероніка стояла геть ошелешена.

— Вітасику…

— Знаєш, як важко було їх ловити? Бачиш, ми зовсім не розхлюпали води. Бачиш, мамо, які ми акуратні. Ми молодці, мамо, правда?

— Вітасику, як ти міг?

— Смішно вийшло, правда, мамо? Ми з Оленкою так пожартували.

— Вітасику… Які жорстокі і… дурні ваші жарти.

— А хіба жарти повинні бути розумними? Ти незадоволена? Але ж ти ніколи не казала, що рибкам не можна відрізати хвости.

До кімнати зайшов старий волохатий кіт Юпітер. Він зупинився на порозі, підійшов до акваріума і солодко позіхнув, аж очі заплющив, а потім раптом зиркнув збентежено на Вероніку і відразу підібгав під себе розкішного смугастого хвоста. Колись, як Юпітер був ще маленьким кошеням, Антон ненароком наступив йому на хвіст. Після цього кіт на тиждень зник. Всі думали — назавжди. Проте Юпітер з’явився, кілька днів тримався осторонь людей. Відтоді де б не лежав — постійно ховав під себе хвоста.

— Мамо! А ми сьогодні зробили відкриття! — бадьоро вигукнув син. — Ось поглянь, мамо, — Вітасик підійшов до Юпітера. — Якщо погладити кота ось тут, саме в цьому місці за вухом, то він заплющує очі і голосно муркоче. Чуєш? Бачиш? Цікаво, правда?

— Про всяк випадок, застерігаю: не можна відрізати котові хвоста. Бо скажете потім, що ви цього не знали.

— Чому… не можна? — вихопилось в Оленки.

Мати промовчала. А щоб не спитали вдруге, поспішила присоромити:

— Як ви могли? Я ніколи не думала, що в мене такі жорстокі діти!

Вероніка знову сіла в крісло. Вона була вражена і навіть не знала, як повестися. Сварити? Знайти якесь покарання? Просто поговорити?

«Про що говорити? Що розказувати? Про те, що рибки були живі і їм було боляче? Діти й без мене це знають. Набити? Щоб вони відчули, що таке боляче? І це знають… Такі були красиві рибки, їх так важко дістати. Антонові один вдячний хворий подарував… Яка безглуздість. Взяти й повідрізати… Ще й хваляться, що воду не розхлюпали. Може, ще й гадали, що я їх похвалю? Який химерний день сьогодні».

Вероніка відчула себе вкрай стомленою. Спробувала думати про щось приємне, але не могла зосередити думки на чомусь одному. Все зводилося до намагання уявити, якими були рибки раніше, як вони плавали у світлі різноколірних ліхтариків.

«Антон любив посидіти біля акваріума. Іван також…»

Вероніка згадала про Івана і відчула, що це принесло деяку втіху. Принаймні злість на дітей трохи вщухла.

«Іван теж буде засмучений. Він завжди цілує мене отут біля освітленого акваріума. Якась пустка всередині. І навіть зла немає. Ні на кого зла немає. Але немає й краплі любові. Ні до кого. Хіба що до дітей… Пустка… Чому? Хочеться лише спати. Лише спати. Колись так не було. Іван… Якби він прийшов зараз, було б добре. Принаймні спати не хотілося б. Така пустка в душі. Мертва тиша. Які жорстокі діти. Повідрізати рибкам хвости. Без хвостів усі смішні, кажуть, Антон і сьогодні, мабуть, прийде пізно… Колись чекала його з роботи… Антон вважає, що я ніколи не любила його по-справжньому… Не можу з ним не погодитись. Але колись все було інакше. Антон тоді не дратував мене. Я могла терпіти його занудства, його кострубаті розумування і хлопчачу впертість. Ми з ним ще не старі. Ще можна все змінити в житті. Але не хочеться нічого міняти. І від цього приходить страх, але й цей страх якийсь розфасований у поліетиленові мішечки, не спонукає до дії, до бурі, він пропонує себе спожити спокійно, проковтнути, як гіркуваті пігулки, необхідні для нормалізації обміну речовин… Щось трапилось зі мною… Але не збагну, що саме… Хочеться спати…»

… У перші роки після того, як вони побралися, Антон Сухов багато розповідав про Вероніку своєму братові Миколі, членові Вищої Ради Землі. Він любив її, тендітного молодшого економіста з науково-дослідного інституту енергетики. Вони познайомилися на концерті. Антон часто при нагоді переказував, як їм випало сидіти у сьомому ряду і як він одразу звернув увагу на дівчину. Микола Сухов кожного разу гамував дещо поблажливу посмішку. Особисте життя Сухова-старшого склалося так, що’ доводилось бути переважно в чоловічому колективі, а коли й траплялися жінки, то для нього вони були просто колегами. Ніколи Микола не вважав себе знавцем жіночої психології. Бо, власне, і не припускав існування якоїсь окремої жіночої психології, сприймав усе те за вигадки гуманітаріїв, був переконаний, що можна говорити лише про одне: про психологію людини. Інколи його обіймало почуття вини перед природою, навіть почуття сорому, але такі хвилини були дуже швидкоминучими. Переважали робота ї впевненість, що він потрібен планеті. І від тієї упевненості народжувалося відчуття морального задоволення. Безумовно, доводиться чимось жертвувати. Траплялися і в нього миті, коли він безтямно закохувався, але кожного разу те кохання залишалося не взаємним. Або, як він казав, на справжню любов не вистачало часу. Бадьорився, притлумлював одну за одною хвилі жаги. А потім взагалі навчився вміло пропускати їх мимо себе, як тореадор пропускає розлюченого червоним кольором бика. Тож, слухаючи розповіді Антона про «майже казкову істоту» — про Вероніку, — він лише поблажливо усміхався. Його брат — лікар, прекрасний хірург, талановитий терапевт. У нього часу не більше, ніж у його старшого брата — одного з керівників Вищої Ради Землі. А всі сентиментальні поривання — недовговічні, вони пригасають, як багаття без оберемку сухого хмизу. Або ж переростають у пожежу, з якою треба боротися. На жодне з них, гадав Микола, брат не піде, тож хай трохи пограється-потішиться, зіграє чужу роль, щоб краще зрозуміти свою. Академіка Сухова тішило, що брат з кожним роком ставав спокійнішим, поважнішим, статечнішим. Проте спокій Антона, ота несподівана толерантність і злякали одного разу. Тоді вже з’явилися деякі тривожні звістки від психіатрів планети про появу незрозумілого масового психозу. В одній із розмов — а зустрічалися брати доволі часто — Микола помітив раптові, досить химерні зміни у братовій вдачі… Йшлося тоді про братового пацієнта Івана Ровича, котрий бозна-звідки об’явився. Кілька років тому він звернувся до Антона, почувши про його новий метод терапії неврозів. За словами самого ж Антона, цей метод мав і має один недолік: неприємні, навіть больові відчуття у клієнтів під час процедури. Незважаючи на прекрасні результанти лікування, тривалий час Антон Сухов був як на роздоріжжі зі своїм медичним відкриттям: люди не поспішали звертатися до нього. І от саме Рович виявився тим пацієнтом, який приніс молодому лікарю популярність і славу. Іван Рович аж надто настійно рекламував усюди новий метод лікаря Сухова. Антон розповідав, що в нього відразу закралося упередження щодо несподівано сміливого хворого, у котрого Сухов, при всьому бажанні і при всіх наполегливих проханнях допомоги, не знаходив навіть натяку на якісь об’єктивні відхилення від норми.

«Це дивувало мене, ба навіть злякало, але я так і не наважився запитати Івана про мотиви його симуляції. Може, просто було приємно чути його захоплені вигуки на мою адресу? Але головне те, що після нього почали звертатися до мене дійсно хворі. А коли помітив, що Івана цікавить більше моя дружина, аніж мої методи лікування, то, скажу відверто, я зрадів, оскільки це відразу все пояснювало… — Антон тоді болісно і втомлено посміхнувся. — Не знаю, що зі мною трапилось останніми роками. Адже колись був не таким — ревнивим, вразливим. А нині, бачиш, я поблажливо розповідаю про коханця. моєї дружини. Спробував колись натякнути Вероніці, що для мене вже не є секретом її захоплення. А вона тоді багатозначно подивилася на мене і мовила: «Фізіологія — це дуже серйозно. Інколи вона диктує поведінку людини». А я лише подумав, що хай собі диктує».

Микола уважно, навіть злякано слухав брата, але спромігся тоді тільки здивовано запитати: «А чому так, Антоне?» — «Тому, що вона мене ніколи не любила». — «Ніколи?» Антон похнюпився. «У вас двоє дітей і ви прожили вже стільки років. Ти нею так захоплювався…» — «Я не знаю, що з нами коїться. Безумовно, колись вона, мабуть, любила мене… Може, любила». — «Ти перевтомився. Ти дуже багато працюєш. Ти ж сам лікар, не мені тебе вчити. Треба вміти відпочивати…»