Александр Тесленко – Викривлений простір (страница 3)

Маленька кабіна пневматичного ліфта, кумедно сіпаючись, підняла їх на верхівку вежі, звідки починався до блиску відполірований дітлахами пластиконовий спуск. Він тягнувся аж до кінця парку. Сідай, відштовхуйся, і ось тебе вже понесло, закрутило у віражах, спіралях, крутих спусках і бентежних підйомах.

Коли вони (нарешті!) стали ногами на землю, Серафим уважно подивився на Антона і сказав:

— Ну, хіба було погано? Отож! Було чудово. Але, знаєш, у мене відірвався ґудзик… Подивися. — На малій долоні лежав блакитний ґудзик. — Я встиг його спіймати на льоту. Я молодець, правда ж, Сухов? У мене блискуча реакція.

— Так. Ти молодець, малий.

— Але мені зараз треба його пришити, — сказав Серафим. — У тебе часом немає голки з ниткою?

— Ні, немає. Поїхали вже до мене додому. Щось придумаємо, якось розшукаємо потім твою матусю… І голку з ниткою вдома знайдемо… В мого Вітасика канікули. А ввечері Вероніка, дружина моя, прийде, — мовив і відчув, як спиною пробігли мурашки.

— Я не можу з відірваним ґудзиком знайомитись із людьми. Давай зайдемо у будь-яку квартиру і попросимо голку з ниткою. Якщо не хочеш, то поїхали до найближчого магазину… Але краще і швидше попросити у когось. Ходімо! — Хлопчик рішуче попрямував до виходу з парку.

Антон ішов як загіпнотизований.

У під’їзді найближчого від парку будинку були сутінки. Під стелею тьмяно світила одна віолова лампа. Сухов підійшов до перших-ліпших дверей на першому поверсі, подзвонив. Але ніхто не відчинив. У сусідніх помешканнях також нікого не було вдома.

— Давай піднімемось вище, — запропонував Серафим.

Сухов слухняно підійшов до кабіни ліфта, натиснув кнопку виклику, і за мить двері прочинилися.

— На який поверх поїдемо? Давай на третій? — Сухов поглянув на малого.

— Байдуже. На будь-який поверх.

Сухов натиснув на кнопку, двері почали зачинятися, та раптом звідкись вигулькнув чоловік:

— Зачекайте мене! — крикнув і руками вхопився за стулки дверей.

Двері відразу пропустили його. Захеканий чоловік подякував:

— Спасибі. Мені на п’ятдесят восьмий поверх. — І раптом вигукнув: — Антоне! Привіт! Яким вітром?!

Сухов упізнав колишнього однокласника Василя Бора.

— Це твій малий? — запитав Василь. — Ти тут живеш?

— Ні, — усміхнувся Сухов, а що сказати далі — не знав. — Я не тут живу. І дитина це не моя. Син… моєї знайомої.

— У гості приїхав?

— Так… У гості, — мовив якомога впевненіше, боячись, що Серафим не витримає і бовкне щось недоречне.

— Тобі на який поверх?

— Мені? Мені на третій, — похопився відразу, сподіваючись, що вони з Серафимом вийдуть собі швиденько, а Василь поїде до свого п’ятдесят восьмого.

Бор натиснув кнопку.

— Як тобі живеться? Ти працюєш там же? В тій же славній концентраційній клініці? — Василь голосно розсміявся.

— Так.

Двері ліфта прочинилися на третьому поверсі. Антон простягнув руку попрощатися, але Василь вийшов разом з ними.

— Ти надовго до знайомої?

— Не знаю… — Сухов був украй розгублений.

Він розумів, що зараз викриється його обман. От ситуація… Василь Бор ніби зрозумів його і запропонував:

— Може, потім до мене заглянеш? Посидимо, погомонимо, згадаємо однокласників. Це вже стільки років ми з тобою не бачилися! Я живу в квартирі сто п’ятнадцять. Чуєш?

— Так, чую.

— То я чекатиму. Піднімешся потім до мене? Чи, може, не дуже поспішатимеш? — усміхнувся.

— Не знаю…

— Ти одружений?

Сухов зрадів цьому запитанню.

— Так. Вже давно. Сина маю, дочку. — І раптом згадав, що Василь був у нього на весіллі, і коли народився Вітасик, то Бор також приходив привітати.

Згадав і зрозумів, чому Василь про це запитав. Хотів спробувати щось вигадати, щось пояснити, але потерпав, що зараз обізветься Серафим, і тоді спробуй щось пояснити, принаймні ось так, похапцем.

А Бор не поспішав додому.

— Ти в яку квартиру зараз?

Сухов вирішив грати до кінця, навмання вказав поглядом, а Василь підійшов до дверей і подзвонив, йому було цікаво, до кого ж прийшов Антон.

Сухов аж очі заплющив, витер спітніле чоло задерев’янілою від хвилювання рукою і подумав: «Будь проклятий цей сонячний день!»

Двері прочинилися, і всі побачили стару жінку в сірому, а по ньому дрібні жовті квіточки, домашньому халаті. Худа, обличчя жовте, в глибоких зморшках. Жінка ширше відчинила двері й запитально дивилася на Антона.

— Добрий день, — мовив Сухов і облизав пересохлі губи.

Стара нічого не відповіла, але її тонкі губи ніби ворухнулися у привітанні.

— Галина вдома? — якомога безтурботніше спитав Сухов і витер спітніле чоло.

Жінка подивилася на нього зосередженіше, обличчя її ще більше зморщилося.

Потім вона перевела погляд на малого Серафима.

— Галина? — перепитала стара навдивовижу молодим і дзвінким голосом.

— Так… Галина тут живе? — Сухов назвав перше-ліпше ім’я, аби швидше почути, що трапилась помилка, прикра помилка, що Галина тут не живе і, безумовно, стара нічим не може допомогти, треба звернутися в довідкове бюро тощо…

І Василеві треба спробувати пояснити… Аби тільки Серафим не втрутився. Але, видавалося, вундеркінд розуміє ситуацію.

— Галина, — знову мовила стара. — Безумовно. Заходьте, будь ласка. Вона вже давно на вас чекає.

Антон Сухов приховав своє здивування, потиснув Василеві руку, пообіцяв забігти до нього, якщо буде час. Пропустив Серафима і слідом за ним нерішуче переступив поріг.

2.

Хлопчик не залишав у спокої свого тата:

— Літак великий? А чому ж він у небі прикидається маленьким? А чому листя з дерев не падає? Тому, що міцно приклеєне? А чому ведмеді не відлітають у теплі краї? Тому, що добре пристосувалися?..

Вероніка повернулася додому раніше звичайного. На роботі все негараздилось. Навіть старезний, досвідчений і досі безвідмовний помічник, інформаційний фільтратор «Буран» почав барахлити, Робота не клеїлась. І хоч Вероніка не почувалася хворою, все ж пішла з роботи на дві години раніше, переконавши себе, що сьогодні варто посидіти вдома.

Вона відчинила двері, почепила на пластиконову вішалку капелюшок, сіру ледрову торбинку, зайшла до вітальні. Вітасик з Оленкою сиділи за столом якісь втомлені й водночас поважні. Побачивши матір, Вітасик підхопився:

— Мамо, а ми сьогодні дуже добре попрацювали!

— Ви в мене молодці. Не голодні? Скоро закінчуються канікули, Вітасику… Ти сьогодні вчив математику?

— Так, мамо…

Вероніка підійшла до стінної шафи, зняла з себе і повісила білу мережану блузку, накинула на плечі рожевий домашній халат.

«Хвилин п’ять треба відпочити. А потім братися до якоїсь роботи. Недописана стаття чекає. Скоро звітувати на роботі. І дітьми треба зайнятися…»

Вероніка зручно вмостилася у глибоке м’яке крісло біля вікна, заплющила очі. Вітасик з Оленкою стиха розмовляли за столом.