Александр Тесленко – Викривлений простір (страница 23)

Серафим жадібно глитав, не розжовуючи, шматки м’яса, продукцію хімкомбінату харчових продуктів. Він їв і не міг наїстися. Шматував зубами, як дикий звір. І ледь помітно усміхався. Страшно усміхався.

— Спасибі, Сухов! — вигукнув нарешті. — Тож продовжимо. Маргони — це далека розумна цивілізація, яка хоче допомогти землянам у їхньому розвитку.

— Пробач, Серафиме, мені смішно і дико, але… Я просто змушений розмовляти з тобою, як з дорослою, розумною істотою. Скажи мені, чому ці маргони, добродії з великої дороги, ведуть переговори з землянами через таких, як ти? І, взагалі, хто є ти? Я ще нічого не можу втямити. І якщо ти хочеш, щоб я до пуття щось збагнув, то мусиш говорити конкретніше і ясніше.

— Що конкретніше і ясніше? — Серафим двозначно усміхнувся. — Ти такий дивний чоловік. Навіть думки твої читати важко.

— Це тому, що читати немає чого, — буркнув Сухов, і знову ніби випив води не ковтаючи. — Коли хтось бреше, я й сам дуже легко відчуваю. Стан людини відчуваю. Але давай не будемо розводитись… І хай тебе не дивує, що ти опинився саме перед моїми дверима. Я, може, знаю про маргонів не менше від тебе, — сказав і подивився на Серафима уважно, чекаючи на його реакцію.

Серафим, як і сподівався Сухов, насторожився.

— Не розумію тебе, — сказав.

Антон втішно подумав, що не такий страшний чорт, якщо ініціатива в твоїх руках.

— А що, власне, ти не розумієш? Я сказав цілком зрозуміло, без якихось натяків.

— Що ти знаєш про маргонів?

Сухов пригадував усі свої розмови з Гіатою Біос, її картини на стінах.

— Ти хочеш, щоб я розповів тобі про маргонів? — запитав Сухов іронічно. — Слухай! Вони… зелені. За формою такі, як ти намалював. — Антон відверто знущався з Серафима і сам дивувався, як це йому вдається.

— Так, вони справді зелені, — пробелькотів у відповідь вундеркінд.

— Але часом їхнє забарвлення дещо змінюється.

— З’являються рожеві відтінки, — було видно, що Серафим боїться, аби Сухов не запідозрив його в некомпетентності.

— Ну, от бачиш, і я дещо знаю. Знаю, що ти не маргон, — сказав Сухов, вдивляючись зосереджено в обличчя вундеркінда, водночас боячись помилитися.

Серафим відвів знічений погляд.

— Так. Я не маргон. Я — кар. Я — дитя розуму маргонів. Я — робітник. Я — виконавець. — І раптом Серафим розплакався. — Ти не знаєш, Антоне, як було страшно мені ще тиждень тому. Голод! Ти знаєш, що таке голод?! Я знаю!

Вони стояли посеред кухні. Серафим притулився до Сухова і плакав. Антонові здавалось, що тільки якийсь мент відділяє його від божевілля. Але він відчував свою силу, свою вищість у цьому химерному діалозі. І це його тішило.

— Я міг вмерти. Я міг заснути, загинути… Але спасибі…

— Мені спасибі, — тихо мовив Сухов, відчуваючи щирість Серафимових сліз і тому продовжуючи гру сміливо і відчайдушно.

— Так, тобі спасибі, Антоне.

Серафим ще міцніше обхопив коліна Сухова, його тільце здригалося в риданнях.

— Я не знав. Я не міг знати. Що я міг знати? Мені просто снилося, що я щось знаю. В мене закладено якісь знання…

— Якась програма, — перебив його Сухов.

— Ти — маргон! — з урочистою зляканістю тихо мовив Серафим.

Сухов багатозначно насупив брови і дивився на вундеркінда суворо, мов на якогось свого пацієнта:

— Пробач, здається, це ти мені хотів щось розповісти про далеких пришельців і їхнє бажання допомогти людям у розвитку. Чи не так?

— Пробач… Пробач. Я вже нічого… Спасибі… Не дай мені загинути. Я хочу жити. Якби ти тільки знав, як це страшно помирати з голоду, помирати, не виконавши своєї програми, свого призначення. Мене викинули за борт, красиво викинули… Вони боялись, що я буду смердіти, — Серафим закусив губу.

«Що я кажу?! Я шукаю свою загибель! Він же маргон! А я не можу навіть розмовляти. Що це зі мною?! І я зовсім не знаю, що мені робити. Я розгубився… Сухов — маргон…»

— Заспокойся, Серафиме. Все буде гаразд.

— Не вбивай мене.

— Заспокойся, Серафиме. Розкажи мені ще щось.

— Що хочеш почути, Сухов? Я все скажу.

— Ти знаєш Гіату Біос?

— Не знаю. Правда. Я не знаю її. Хто вона?

— Яке твоє особисте призначення на Землі? — суворо запитав Антон. — Мені здається, ти багато чого забув і ведеш себе дуже безтурботно.

— Моє призначення? Як і в кожного кара.

— Невже? — Сухов змусив себе зверхньо посміхнутися. — Доведеться перевірити, що ти взагалі знаєш, окрім імпровізації про ніч, колодязь і колиску. Я слухаю тебе.

— Що ти хочеш почути, Антоне?

— Земне призначення кожного кара. Повтори мені слово в слово. Мені видається, що в тебе не голова, а решето, Серафиме.

— Слово в слово? — перепитав малий, і Сухов на мить злякався, що передав куті меду, сказав щось не те.

Але відразу втішив сам себе: ініціатива в його руках, зник страх, а натомість з’явилася бентежна відвага, в нього вистачить снаги забити памороки цьому дитяті розуму маргонів.

— Так, слово в слово. Маю на увазі — чітко й однозначно.

— Кожен кар, відповідно до ситуації, приймаючи ту чи іншу подобу, повинен розділяти всіх землян на дві категорії: на тих, що зможуть працювати на маргонів, і на тих, які на маргонів працювати не зможуть. Перші залишаються жити під постійним наглядом і контролем карів, другі — знищуються, відповідно до ситуації, їхні мозок і кров використовуються для харчування молодих карів.

— Так. Все правильно, — мовив Сухов, з останніх сил стримуючи тремтіння в голосі. — А твоє конкретне завдання?

Серафим довго, зосереджено мовчав, дивився на Сухова.

— Пригадуй. Бо інакше я не гарантую тобі, що все закінчиться для тебе нормально.

— Моє завдання?

— Так. Чим ти відрізняєшся від інших карів?

— Чим я відрізняюсь? Ти й про це знаєш? Чим… Чим… — безтямно повторював Серафим і раптом знову розплакався. — Не вбивай мене… Я хочу жити. Хіба я винен, шо в мені дефект? Я намагався — і не можу. Дай ще поїсти. Але, Сухов, придумай щось справжнє, ти ж знаєш, мені треба мозок і кров. І тоді я стану каром. Ось побачиш! Я стану! Сухов, ще одного Юпітера. Хоча б… Мабуть, я тільки цим і відрізняюсь. Я не можу приймати енергію маргонів. Не можу! Мені треба мозок і кров. Червона земна кров. Пожалій мене. Допоможи.

— Ходімо до мене в кабінет. Я зроблю тебе справжнім каром.

Сухов боявся лише одного — раптом наркотичний засіб, який він постійно брав з операційної для господарських потреб (переважно, щоб мити пензлі та пульверизатор після Веронічиних фарбувальних авралів) виявиться недійовим. Хто знає, який організм у цього кара? І з кімнати не вийдеш… Він про все здогадається. І не подзвониш нікуди. Спробувати фізично подолати свого ніби вутлого супротивника Сухов не відважувався. Уявлялися двобої з отруйними зміями, хижими звірами. Антон любив дивитися подібні передачі. Вдатися до наркотичного засобу — найрозумніш. Для нього і для Серафима… Ото тільки чи подіє «засіб для відмивання малярних щіток»?

— Ходімо. Вже пора, — багатозначно промовив Сухов. — За кілька хвилин ти станеш справжнім каром. Невеличка процедура, і ти зможеш одержувати енергію від самих маргонів. Ходімо.

У кабінеті Сухов відкоркував пляшечку фторотану, хлюпнув рідину на вату і простягнув Серафимові.

— На, вдихни трохи. Лягай ось тут і вдихай. І розмовляй зі мною. Весь час розмовляй. Розповідай про все, що відчуватимеш.

Серафим слухняно взяв у руки вату і підніс до свого носа.

— Неприємно пахне, — сказав, але вдихнув глибоко. — Що це таке?

— Я потім тобі розповім… Навіщо марнувати час? Тут і мозок і кров — усе, що тобі потрібно. Скоро ти станеш справжнім каром, і тоді ми поговоримо. Домовились?

— Так. Спасибі тобі. Я знав, я відчував, що Дірар казав мені правду. А він казав: «Не турбуйся, малий, все буде гаразд. Ми подбаємо про тебе… Шкода, що змушені викидати тебе за борт. Але все буде гаразд. Ось побачиш».

— Дихай. Глибоко дихай.

— Так. Я дихаю. Цікаве відчуття. Я ніби відриваюсь від усього, зависаю в повітрі. Я лечу…

Антон підійшов з пляшечкою і хлюпнув на вату ще трохи фторотану.

— Розмовляй, весь час розмовляй зі мною. Чуєш?

— Чую. Як тебе звати насправді, Сухов? Ти давно на Землі?