Александр Тесленко – Викривлений простір (страница 22)

— Чому ти не спиш?

Але Сухов нічого не відповідав, лежав з заплющеними очима і глибоко, і рівно дихав.

— Не хочеш зі мною балакати? І спати не хочеш? Ну, як знаєш, Сухов.

Вранці, виборсуючись з-під тонкої ковдри, Серафим запитав:

— Мені видається, що ти погодився зі мною. Правда? Мені не варто проходити ніякого медичного обстеження? Залиш мені щось поїсти, і побільше, а сам іди на роботу. Я тебе чекатиму. І будь розумним! — сказав повчально, навіть пальчик підняв у засторозі.

Антонові нестерпно захотілося навідліг ударити вундеркінда, ще й копнути ногою, як шкідливе цуценя. Але він не зробив цього. Він поглянув скоса, аби лиш зрозуміти, чи відчув це його бажання Серафим, чи його здатність читати думки не безмежна. Сухову здалося, що Серафим нічого не помітив. Це його трохи втішило.

— Добре, — сказав він. — Поїсти знайдеш сам у холодильнику. Та й на плиті Вероніка завжди щось залишає. Ти, бачу, такий, що не пропадеш. До вечора.

20.

— Дозвольте бути сміливим! — вигукнув хлопчик.

В його голосі було стільки дитячої наївності, що ніхто не зміг стримати усмішки. Проте його батько чомусь спохмурнів.

Під час операції Сухову стало погано. Перед очима попливли фіалкові кола, а за ними червоні, а потім повільно почала опускатися сіра пелена забуття. Сухов устиг відійти від операційного столу, сів на стілець і знепритомнів. Колегам довго не вдавалось привести його до тями. Вони злякалися за Сухова, а потім за того хворого, що залишився на столі, — доки знайшли хірурга, котрий зміг би належно замінити Сухова, минуло хвилин десять. Але все обійшлося.

Після третього заштрику суміші Грасса Антон Сухов, нарешті, кліпнув очима.

— Пробачте, хлопці… І як це зі мною трапилось?

— Як ти себе зараз почуваєш? Відвезти тебе додому чи полежиш трохи в рідній клініці?

Лягати в палату Сухов не хотів, але й повертатися додому…

— Я трохи посиджу тут. А потім видно буде. Гаразд?

Він вагався: може, розказати зараз комусь про дивне перетворення цуцика? Але підсвідомо розумів, що треба не просто комусь розказувати, а повідомити компетентних людей. Насамперед, потрібно зателефонувати братові, хай він вирішує, які служби піднімати на ноги. Вища Рада Землі повинна про це знати. Але водночас Сухову було дуже страшно. І за себе, і за дітей. Він ніби відчував дотик зубів Серафима на своїй потилиці. Він переконував себе, що можна ще зачекати, що варто трохи подивитися, зорієнтуватися, як розвиватимуться події. Може, самі собою якось зникнуть усі страхи і проблеми? І водночас зникне огида до самого себе? Але ж знав, що саме собою нічого не відбудеться. «Чому я зараз такий? — запитував сам себе. — Як слухняна лялька. Я — слухняна лялька. Юпітера знайшли за трансформаторною будкою. День сонячний. Як у кривих дзеркалах. Важко дихати. А вдома Серафим. Треба подзвонити Миколі. Негайно. Паморочиться в голові. Почекати. Страшно…»

— Я поїду додому, хлопці. Пробачте. Все буде добре.

— Ти перевтомився, друже. Посидь кілька днів удома, відпочинь. Не будь таким запопадливим до роботи, а то завжди хапаєшся за все, як голодний до ложки.

Дорогою додому в машині-таксі у Сухова пішла носом кров.

«Якби це трапилось на кілька хвилин раніше, хлопці не відпустили б мене, госпіталізували, — подумалось Сухову. — І, може, так було б краще? Вдома Серафим. Він росте. Який він зараз? Без нагляду… Страшно…»

Зупинившись перед дверима власного помешкань ня, Антон довго стояв у нерішучості, він боявся заходити, боявся побачити щось таке, що й уявити важко.

Проте нічого не трапилось. І Серафим майже не змінився, хоч і помітно підріс, але ніякої метаморфози не відбулось.

Серафим вийшов до Сухова з його ж таки кабінету, одягнений в старий Вітасиків костюмчик з книжкою в руках.

— Молодець, Антоне. Ти сьогодні не пізно. А я читаю. Зацікавився «Діалектикою існування». В тебе непогана бібліотека. Мені подобається з тобою.

— Ти щось їв?

— Так. Спасибі. Я прекрасно поснідав. Я з’їв твою Вероніку.

— …

— Ну який ти тонкошкірий. Я пожартував. Просто пожартував. Все гаразд із твоєю Веронікою. Вітасик у школі. Оленку я сам у садочок відвів…

— Ти відвів?

— А чому ти такий здивований? Чи не задоволений? Міг би й сам відвести дочку в садок зранку, — мовив Серафим із інтонаціями, точнісінько, як у Вероніки, коли вона в доброму гуморі.

— А як Вероніка сприйняла це?

— Вероніка? Вона вже не боїться мене. Вона вже полюбила мене. З Веронікою ми вже порозумілися. Не хвилюйся. Ходімо до тебе в кабінет, нам треба серйозно поговорити. Що це в тебе? Ось, тут, на щоці, кров?

— А-а-а… Під час операції… Забув витерти.

Серафим голосно розреготався:

— Ну, даєш ти, Сухов! Хірург-кровопивця! І на губі он кров. Витри. Молодець, Сухов. І прийшов ти сьогодні рано. Я тобою дуже задоволений.

Серафим взяв Антона за руку і повів до кімнати.

— Сідай, Антоне. Ти вчора хотів почути, звідки я узявся на твою голову. Зараз я все розповім. Але уважно слухай, не поспішай з висновками. І вір кожному моєму слову, бо інакше все втратить будь-який глузд.

— Продовжиш читати поему? — доволі грубо перебив його Сухов. — Я пам’ятаю ніч, колиску і колодязь… Еге?

— Даремно іронізуєш, — карбуючи кожне слово, проказав Серафим. — Це тільки зайвий раз підтверджує думку, що земляни перебувають ще на низькому щаблі розвитку. Ось так, Сухов. Сподіваюсь, ти вже зрозумів з моїх слів, що я істота не земна. Але я створений за земною подобою.

Сухов сів на стілець до столу і подумки відзначив, що, коли він сказав вундеркіндові про кров на щоці, яка лишилася ніби після операції, то Серафим не запідозрив обману.

— Ти не слухаєш мене? — здивовано перепитав малий. — Чому?

— Зморився дуже, — якомога спокійніше кинув Сухов.

— Складна була операція?

— Так. Дуже складна… — Він уявляв собі операційну, навіював сам собі спокій. Сам себе примушував повірити у власну брехню.

«Якщо я не хвилюватимусь, якщо я подумки не формуватиму думки у слова… До дідька всі внутрішні монологи. Серафим не повинен здогадуватись, про що я думаю…»

Певно, що ці слова також не прозвучали в голові Сухова, хоча думав він саме так. Власне, він змушував себе не думати про це. І йому легко вдавалося розуміти самого себе без слів. Здалося, що він п’є воду не ковтаючи, вода ллється до рота, хочеться ковтнути, але він знає, що цього робити не можна, вода ллється, стікає у шлунок, приємно холодить.

— То слухай мене, Сухов. Ти навіть не здогадуєшся, наскільки все це серйозно для тебе. Якби ти тільки знав, то не сидів би зараз, як мокра курка. Чому такий блідий, Сухов? Ти погано себе почуваєш?

— Втомився дуже.

— То, може, відпочинеш?

— Ні. Все гаразд. Розповідай, Серафиме. Зупинився ти на тому, що є істотою не земного походження, хоча і створений за земною подобою…

— Так, Антоне. Я справді пам’ятаю ту ніч, коли мене створили. Принаймні мені видається, що я пам’ятаю себе навіть одноклітинним. Довкола — якась яскрава темрява, жива темрява, — Серафим заплющив очі і говорив притишено, втаємничено. — І я відчував, розумів ту темряву усім тілом. Вона була доброю, та ніч, та мудра ніч мого народження. Клітина розділилася, і спершу мені видалося, що я почав існувати в двох особах, але дуже швидко відчув, що ми настільки зв’язані один з другим, що становимо неподільну цільність. А потім і ці клітини поділилися, а потім наступні… Я дуже швидко звик до власної множини. Антоне, дай мені, будь ласка, аркуш паперу і олівець… Спасибі… Я поступово ріс. І от одного дня, однієї миті ніч вибухнула — я прозрів. Відверто скажу, що не був від цього в захопленні, а кожна клітина боліла, все протестувало. Але я мусив розвиватися далі. — Серафим говорив і водночас щось малював на аркуші. — Знаєш, Антоне, як смішно і неприємно бачити власну потворність, недолугість. Величезна голова, хвіст… Якби я не знав, не відчував, яким повинен бути за кілька місяців, то, мабуть, змирився б з усім, ще й переконував би себе, що досконаліших істот придумати важко. І часто заплющував очі, надовго заплющував, аби не бачити себе — потворного. А потім насолоджувався тими змінами, що відбувалися за кілька годин… Ось, глянь, Сухов, чи тобі подобаються такі істоти? — і Серафим простягнув аркуш, на якому намалював щось подібне до спрута чи кальмара: три мацаки знизу, скільки ж зверху.

— Дуже миле створіннячко… Це ти таким був?

— Ні. Я таким не був. Але скажи відверто, що б ти подумав, якби зустрівся з таким ось, тільки живим?

— А як же твоя здатність читати мої думки?

— Я хочу, щоб ти сказав уголос. Читання твоїх думок вимагає від мене багато енергії.

— Я ж і кажу тобі: дуже миле створіннячко. — Сухов витер спітніле чоло, він прекрасно усвідомлював, що все це не сон, не хворобливі видіння, але й сприймати серйозно Серафима і його розмови також не міг.

— Одне слово, Сухов, ось так виглядають істоти, що створили мене. Загалом, вони можуть бути всякими, можуть набувати будь-яких форм, але насправді вони саме такі, як я намалював. Вони — вершина досконалості. Мені треба гарно поїсти, а потім. ми продовжимо розмову. Скажу тільки: вони називають себе маргонами. Вони прилетіли дуже здалеку. І дуже розумні, мудрі створіння. Вони хочуть осісти на Землі. Вони хочуть підняти землян на вищий ступінь розвитку. І ти, Сухов, повинен мені допомогти! Допомогти маргонам. Ходімо їсти!