Александр Тесленко – Викривлений простір (страница 21)

— Приблуду.

— Я ж кажу, що він заснув, і я поклала його в твоїй кімнаті. Це було ввечері, годині о шостій.

— І після того ти не заходила до кімнати? Не цікавилась?

— Я боялась, Антоне. Дуже боялась. Я навіть двері до твоєї кімнати зачинила на замок. І дітям заборонила заходити. Все це так химерно, Антоне. І так мені страшно.

— Ходімо, подивишся на нього, — Сухов хворобливо усміхнувся.

Вероніка довго не могла втрапити ногами у волохаті капці, що стояли на підлозі біля дивана.

Ручка дверей видалась незвично холодною.

Серафим сидів за Антоновим столом і бавився олівцем, власне, щось малював на одному із аркушів, що лежали.

— Хто це?

Вероніка вклякла на порозі, зблідла. Та ще блідо-рожева нічна сорочка…

— Не бійся, Вероніко, — озвався малий і обернувся.

Сухову здалося, що за ці кілька хвилин Серафим ще підріс, змужнів.

— Це він? — ледь ворухнула губами Вероніка.

Сухов ствердно кинув.

— Як же це, Антоне? Як же це?

І раптом Вероніка, охоплена хвилею жаху, божевільно закричала, захлинулася власним криком, кинулася бігти, але відразу зашпорталась у довгій нічній сорочці і впала в коридорі, не намагаючись підвестися. Вона здригалася всім тілом, ніби плакала, проте очі її були сухі. Коли Антон підбіг до неї, вона страшно закричала, і Сухов був змушений затулити її рота долонею.

— Дітей розбудиш.

А вона дивилася на нього божевільними очима, і коли він відпустив її, вона лише безтямно повторювала:

— Як же це, Антоне?! Як же це?!

— Я розумію не більше від тебе, — Сухов намагався утримувати маску безтурботного спокою. — Я теж нічого не розумію. Але ти заспокойся. Рано чи пізно ми у всьому розберемось. Інші розберуться. Заспокойся.

Прочинилися двері, і виткнулись заспані, злякані личка Вітасика і Оленки.

— Що з мамою?

— Нічого. Спіть, діти. Треба спати. Мама просто дуже злякалася.

— Це я її налякав! — раптом пролунав дзвінкий голос Серафима. — Власне, я нікого не лякав, але сама моя присутність… Пробачте мені… Ви не дали загинути з голоду, холоду, і як там ще у вас кажуть. Спасибі. І особисто вам, Вероніко. Давайте знайомитись. — Серафим звернувся до дітей, що, як горобенята, пороззявляли роти на порозі дитячої кімнати. — Ваш чоловік, Вероніко, а ваш тато, діти, вирішив мене назвати Серафимом. Тож я Серафим! — він простягнув руку для привітання спершу Вероніці, яка сиділа на підлозі і дивилася довкола затуманеним поглядом, потім Вітасику і Оленці. — До речі, Вітасику, чи не знайдеться в тебе якоїсь сорочечки, штанців? Ти ж бачиш, що я зовсім голий, — Серафим поплескав себе лунко по животу і дзвінко засміявся. — Але зараз треба спати. Вже пізня година. Ходімо, Антоне. Ти обіцяв спати зі мною. Чи я обіцяв спати з тобою? Одне слово, ми обіцяли один одному спати разом.

Вероніка нарешті спробувала підвестися з підлоги. Сухов допоміг їй встати, але ноги її погано тримали.

— Антоне, нам треба поговорити. Допоможи мені дійти до ліжка. Мені погано.

На ліжко Вероніка просто впала.

— Ти назвав його Серафимом?

— Так.

— Взяв і назвав. Ти навіть не здивувався, не злякався. Як це зрозуміти? — Вероніка дихала часто, збуджено, хлипала. — Чи ти знав, що так буде? Ти знав?! — Вона раптом знову закричала: — Ти робиш з мене ідіотку!

— Я нічого не знав. Даремно ти… Я теж дуже злякався спершу. Але… Цей, як його і назвати, дуже нагадав мені одного хлопчика, одного химерного вундеркінда. А його звати Серафимом. І я, коли тільки зайшов до кімнати, навіть подумав, що це той самий Серафим прийшов до мене. Розумієш? Я назвав його так, а він і каже, що якщо хочете, то я буду зватися Серафимом. От і все… І даремно ти…

— Я збожеволію, Антоне. Весь цей рік для мене якийсь викривлений. Я більше не можу. Я думала, що все якось нормалізується. Я ж колись любила тебе. Все це було. Мені страшно, Антоне. Юпітера це він загриз! — раптом вигукнула Вероніка і сама собі закрила рота долонею, продовжила пошепки: — Я відчуваю, що це він його загриз. Твій Серафим.

— Облиш…

— Я не міг без справжньої їжі гуляти цілий день. Я росту, — Серафим стояв на порозі кімнати, склавши руки на грудях, малий, але по-дорослому скроєний хлопець, голісінький, але те якось і не впадало у вічі. — Я росту. І мені багато чого потрібно. Якби я… Одне слово, іншого виходу в мене просто не було. А Юпітер був дуже старим котом, стара кров, старий мозок. Я не знаю, за чим так побиватися. Ніщо не вічне в цьому світі. Зате ми маємо зараз щасливу можливість спілкуватися. І повірте, ви ще подякуєте долі. Я ось трохи підросту і зможу бути вам дуже корисним. Ви ось побачите, як славно заживемо. Безумовно, якщо… не будемо поспішати.

— Мамо, — почувся благальний голос Вітасика з сусідньої кімнати. — Мамо, можна ми з Оленкою прийдемо до тебе спати? Ми за тобою так скучили…

Серафим рішуче підійшов до Антона:

— Ходімо і ми спати. Нам з тобою ще треба трохи побалакати. А вони хай заспокояться.

— Вероніко, кинь хвилюватися. Врешті, все стане на свої місця. Все колись стане зрозумілим. Будь-які химери завжди мають під собою цілком реальне пояснення. Спробуй заснути. Я справді ляжу з Серафимом. Навіщо його залишати одного? Правда?

— Іди! Іди до Серафима! Мені з тобою ще страшніше! — прошипіла Вероніка, але Антон не образився і ніяк не зреагував на її злість.

Він сам ледь тримався, аби не закричати, як щойно Вероніка, аби не забитися в пароксизмі панічного страху.

Коли вони з Серафимом зайшли в кабінет, малий по-діловому кинув:

— Зачини двері. Я певен, що нас будуть підслуховувати.

Сухов зачинив двері, намагаючись тримати себе в руках.

— Вероніка не буде… Вона перелякана…

— Вероніка не буде, — швидко погодився Серафим. — А діти будуть підслуховувати. Можеш мені повірити.

Сухов підійшов до стінної шафи, дістав постіль, його рухи були спокійними, розважливими, і саме тому, хто знав Антона, міг здогадатися, що він дуже хвилюється. Серафим спостерігав за ним, сидячи на стільці за столом.

І раптом він вигукнув:

— Хоч ти можеш заспокоїтись?! Чого боїшся? Твоя Вероніка взагалі… — Серафим так точно скопіював вираз обличчя Вероніки, що Сухов щиро посміхнувся. — А ти теж, бачу, тільки бадьоришся. Я дуже вдячний тобі за все. І наголошую — швидше заспокойся. Візьми себе в руки. Немає нічого страшного. Звикай.

— То розкажи, хто ж ти такий і як потрапив до мене?

— Спершу ти повинен заспокоїтись.

— Я цілком спокійний.

— Не обманюй себе. А мене тобі просто ніколи не вдасться обдурити. Я читаю твої думки і відчуваю твій стан. Розумієш? Мене дуже радує, що це не лякає тебе, Антоне. Хоча нині тобі ще просто немає чого приховувати від мене.

— Розкажи, як ти потрапив сюди.

— Відверто кажучи, я не знаю. Але я дуже багато відчуваю і пам’ятаю… Так, як ти пам’ятаєш цікавий сон. Розумієш?

Сухов зітхнув. Завтра у нього мав бути важкий операційний день, складна реконструктивна операція. Але поспати цієї ночі, мабуть, не вдасться.

— Не хвилюйся, Антоне, ти матимеш час виспатись і відпочити, — сказав Серафим, усміхаючись. — Хочеш знати, як я потрапив до тебе? Слухай. Я пам’ятаю ніч, глибоку, темну, як колодязь. На дні колодязя лежить моє ім’я. І легкий подих зоряних мелодій колиску мою в просторі гойдав. Я пам’ятаю ніч. Найпершу ніч амеби, що народилася від погляду творця. І пам’ятаю доторки залізних рук бентежні до органічного дитячого лиця… Ну, як я імпровізую? Правда, я дуже талановитий? Я — вундеркінд. Хочеш, я буду продовжувати?.. Я пам’ятаю все, хоча не знаю нічого, я пам’ятаю ніч, що увібрала в себе день. І голод, спрагу, страх найпершого порога — я не забуду їх ніколи і ніде. Але я вижив у космічній пустці, рука творця мене принесла до людей…

— Серафиме, завтра ми з тобою встанемо якомога раніше, — перебив його Сухов. — Зранку, ще навіть до початку моєї операції, ми з тобою завітаємо до одного товариша, він сам біолог, професор, видатний вчений, йому буде цікаво познайомитись з таким вундеркіндом, як ти… Можливо, ти навіть залишишся з ним… В їхньому інституті прекрасне обладнання, прекрасні спеціалісти. Ти повинен пройти обстеження.

— А ось цього я тобі і не радив би робити.

— Чому?

— Я не радив би тобі намагатися спекатися мене. Це не в твоїх інтересах насамперед. Буде дуже шкода, якщо ти зрозумієш це запізно. Юпітер тобі міг би дещо розповісти, якби він взагалі вмів розмовляти і якби він був живий. Але, на жаль, чи на щастя, ті, на кого гнівається Серафим, уже не хочуть нічого розповідати, не хочуть ділитися своєю мудрістю. Ти мене розумієш?

— Лягаємо спати! — зле кинув Сухов.

— Ти справді нічого не розумієш? — мовив Серафим і, несподівано, раптово підвівшись на стільці, стрибнув легко і красиво майже через всю кімнату.

Він опинився спершу на плечі в Антона, але відразу ж осідлав його, вкусивши за потилицю. Сидів, звісивши ноги.

— Тепер ти зрозумів? Але сьогодні не бійся нічого. І взагалі ніколи нічого не бійся, якщо ми будемо друзями. Справжніми друзями. Домовились? А про себе я розповім тобі завтра. Добре? Сьогодні і справді вже варто заснути. В тебе завтра складна операція, — мовив співчутливо.

Вимкнули світло й лягли. Але заснути Сухов безумовно не міг. Він лежав нерухомо, глибоко і рівно дихав із заплющеними очима, він відчував мале тільце Серафима, що притулився до нього. Сухов намагався вгамувати тремтіння всього тіла, воно народжувалось у глибинах єства і прагнуло вирватись, звільнитись у пароксизмах істеричних судом. Навіював спокій, упокореність… Але все марно. Серце калатало. В голові ніби працював потужний трансформатор. Серафим кілька разів за ніч тихо запитував: