Александр Сидоренко – Чорний хліб (страница 46)

Черговий мусор питав у неї тільки про те, що бачила власними очима, попередивши про відповідальність згідно з чинним законодавством.

— Сраку свою попередь, як срати піде, — порадила йому Анжеліка, але загалом казала правду. Цього разу за нею записували, дали в кінці підписати й поїхали.

Так вона й жила з собаками та худобою, чекаючи на молодих, які зазвичай приходили в обід і приносили щось поїсти. Олеся, зараза, так і не з’явилася, проте час від часу біля воріт виникали колишні робітники — Гуменні, Льоша-­тракторист, комбайнер Рома-хромой, усе просилися за­йти — подивитися на пожежу.

Раз таке діло, Анжеліка забила задню хвіртку цвяхами, спустила згори Олегів карабін і притулила його до лавки. Тільки очима на нього зиркне, як нікого вже й немає. Прекрасно, навіть собак не треба спускати. Знову приїжджав той пожежник, щось йому треба було підписати, та навіть злякався заходити — передав аркуш через решітку, яку Андрій ледь поставив на місце. Отримавши підпис, пожежник так швидко здриснув, ніби в нього десь щось горить і треба терміново врятувати залишки людства.

Ще пару разів приходив Григорій — слухав, сумував й усе згадував, як весело тут гулялося ще за діда. Він казав, що хутір все одно заберуть, що все вирішено, і звав до себе — він, попри заборону свого начальства, збирався відкрити палату для наркохворих і кликав Анжеліку туди завідувачкою. Обіцяв стіл, окрему кімнату й п’ятсот гривень, але де там!

— Від тебе не то шо паства — наркомани забіжать, — сміялася Анжеліка, але всередині їй було холодно. Вона так звикла до Гюльчатай, так звикла… Як, вона казала, її звати? Лелека чи щось таке. Відлетіла наша Лелека, час і їй кудись збиратися.

А потім, зовсім зранку, ще тільки Будьоний дав сигнал півню Дзьобі, що час вже кукурікати, до воріт під’їхало кілька великих машин й звідти висипали такі суворі чоловіки, що Анжеліка, перш ніж спитати, хто такі, собак поприв’язувала, аби не постріляли.

Наперед вийшов той лисий, з перев’язаною ногою та чорною паличкою. Й Анжеліка все зрозуміла. Для порядку вона сказала, що їм треба знайти в селі велику двоповерхову хату з червоної цегли й білими рамами вікон — там спить господар, але відразу по тому пішла збирати речі.

Там і збирати-то нема чого — одна сумка, пара залізних круглих коробок з фотографіями й скатка старих афіш, де вона в куточку стоїть, але ж стоїть! Вона віднесла від гріха подалі ту гвинтівку — замкнула її в сейфі, розцілувала всі фото в дідовій спальні й тричі перехрестилася на святу Варвару над главнем.

Машина приїхала, звідти вийшли перелякані Андрій зі Світланою, знову з’явився той лисий, а його суворі хлопці зняли ворота й викинули їх подалі. Анжела мовчала, як риба об лід. Мовчала, коли лисий наказав показати наслідки пожежі — відвела, показала. Мовчала, коли попросив кави, і побільше. Хоч попросив, не наказав.

І знову малий зі Свєткою сиділи на терасі, і знову на товар був купець. Анжеліка так злякалася, що навіть не попросила нікого з тих похмурих хлопців допомогти з тацею. Приперла, дала дівці, хай вже висока поставить усе як треба. Сперлася на велику хату й лишилася — лисий тільки покосився, нічого на це не сказав, посьорбав з чашки, додав цукру й почав:

— Значить, ваші… посередники… По них відбій, справу ведемо напряму. Наша пропозиція, у світлі ваших останніх подій, сто п’ять тисяч. Але! Питання квартири знято. Тільки сто п’ять.

— Так він же ще не вступив у права успадкування, — тихо сказала Світлана, трохи висунувшись уперед. А малий мовчав, дивився на руки. От молодець дєвка, шо є — то є. Не пропаде наш бовдур, якщо буде її слухатися.

— А Андрій Олегович вступить у права успадкування сьогодні ж. Деталі вас не обходять, нам треба закрити все швидко. Якщо ми домовимося, звичайно…

— А якщо ні? — Світлана подивилася на лисого з викликом. — Якщо я оприлюдню цю історію, з усіма...

— Не вийде, — м’яко, але впевнено заперечив той. — Пан Соколов уже в курсі подій, сюди незабаром зайдуть іноземні інвестиції, тоді приїдете і буде про що писати.

— Сто п’ять тисяч чого? — спитав Андрій, і обидві присутні жінки подивилися на нього із жалем — куди ти лізеш?

— Умовних, скажемо так, одиниць, — відповів лисий з посмішкою, випив з чашки й різко ворухнув кутиками рота, ніби дорогий розчинний «Якобс» йому не до смаку.

— А якщо сто п’ятнадцать? — Малий вже просто не приховував своєї дурості, і завгоспка підняла очі, щоби цього не бачити.

— Ні. Сто п’ять — наша фінальна пропозиція. З усім — техніка, земля, оренда, договори з контрагентами. Ви вступаєте в права успадкування сьогодні. Їдете з супровідни­ками до Миколаєва. Просто зараз у банку «Південний» підписуєте всі папери у нотаріуса. Отримуєте в окремій кімнаті сто п’ять тисяч готівкою. Хочете — забираєте з собою. Хочете — там же кладете на рахунок. Нам збіги там… всякі… не потрібні.

— А люди?

— Персонал?

— Так.

— Це вирішуватиметься потім, потрібні фахівці з персоналу. Хоча, до передачі справ, якщо залишиться ваш представник... — Він повернувся до Анжеліки, вона посміхнулася у відповідь і повільно захитала головою. Паралельно землі, що завжди означало — ні, дорогенький, давай далі без мене.

Лисий хмикнув і перевів погляд на останнього Дяченка:

— Вирішувати вам, але це потрібно зараз.

Світлана посунулася ближче до малого, зашепотіла щось тому у вухо — він послухав, а потім повторив за Анжелікою давній, як навколишні пагорби, жест — ні. Але він адре­сувався тільки дівчині. Андрій сумно подивився навколо й через силу промовив:

— Добре, я згоден. Але потрібно тут… Зібрати родинні справи. Фотографії, ікони. Бабусині прикраси ще.

— Звичайно.

— Документи я вам винесу.

— Документи нам не потрібні. Ви все підпишете в банку.

— Як це?

— А отак, — широко посміхнувся лисий і знову взявся за чашку.

— Худобу тільки ж нагодуйте, — не втрималася Анжеліка, й усі присутні з подивом повернулися до неї. — Ну, корови зараз на вигулі. Їх Семен приведе… Під вечір. За свинями не прибрано. А ще ж їх годувать треба.

— Ми розберемося, — ввічливо відповів їй покупець, але ані в його погляді, ані в тоні голосу усмішки вже не було. Ну й хєр з тобою — Анжеліка пішла до себе по речі, як ти ба — за відсутніми воротами стоїть перелякана Леся, тримає якийсь кульок у руках.

— Шо таке? Храбрих слонів укололи й дали вольну? — задирливо поцікавилася в неї Анжеліка й підійшла.

— Шо там? Кажуть — продали нас?

— Ага… Особенно вас. Шо хотіла?

— Та цукерки ті твої думала вернуть, — протягнула кульок Андріївна.

— Шо, збрехала-таки, падла, за ковьор?

— Та хрін там! Ні… Не збрехала. Хоч, на церкву. — Вона повернулася до воріт спиною й швидко перехрестилася в напрямку Гришиного храму.

— Ладно, вірю. Так а нашо мені оті конфети?

— Та Свєтка ото так збиралася, як зовсім. Розрахувалася. Я думала, може, й ти… з ними…

— От нема їм чого, окрім мене, носить, — заржала Анже­ліка, але цукерки взяла. Постояла, подумала:

— Ану, йди сюда.

— Ти шо? — злякалася Олеся, але зайшла.

— Слиште, покупці, — гучно звернулася Анжела до ­тераси, — тут є сотрудниця, допоможе вам. Свиням дасть…

— Свиням? — роздратовано перепитала Олеся, але вже пішла до тераси.

— Свиням, — відповіла їй в спину колишня завгоспка і, раптом щось згадавши, додала: — Стой.

— Шо? — обернулася кухарка.

— За собаками — глаз да глаз, дивись мені, пойняла?

Андріївна з переляку тільки ствердно похитала своєю дурною башкою, а заспокоєна карлиця пішла по речі.

Андрій зі Світланою спустилися, навантажені скарбами у наволочках. Малий подивився на дідові «жигулі» й піді­йшов до батькового «нісана», який стояв за курятником, завів його, відчинив багажник і почав складати туди пакунки.

— Чуєш, малий, — звернулася до нього Анжеліка, — я з вами.

Той повернувся з таким само виразом обличчя, який кілька хвилин тому був у кухарки.

— Та не бзди — до Ніколаєва, — Анжеліка розсміялася гучніше, ніж планувала, і перекинула з руки в руку сумку, бо та була важка.

Незабаром вони вирушили, пропустивши вперед одну з великих чорних машин. Анжеліка підвелася на задньому сидінні на ноги, повернулася до хутора, перехрестила спочатку його, а потім і себе, хоч хреста не було ані на ній, ані над ним.

Вони їхали мовчки, провівши очима церкву праворуч, Анжела вирішила, що не може втримати в собі весь біль:

— Чуєш, Свєтка? Ти знаєш, от шо дивно — Бог то є, то його нема! Добре, що Ігор вчадів, те ще падло. А от цей підор лисий собі в урочищі всі ноги разом з головою чому в капкан не засунув, га? От на це Бога на хватило!

Світлана тільки обернулася до неї й нічого не відповіла. Через кілька хвилин вона подивилася на Андрія, погладила його по тій руці, що лежала на ручці коробки передач, і сказала:

— Ну, може, воно й на краще. Якщо не кинуть. Але я їм не дам… Я от зараз думаю — може, ти в Київ переведешся? Я можу в декана спитати, він мені завжди допомагав. Поясню ситуацію…

— Послухай дівчину, — крикнула ззаду Анжеліка, яка уважно прислухалася до цієї пропозиції.

— І зроби навпаки? — посміхнувся Андрій, впіймавши її погляд.

— І зроби як вона каже, дятел! — з готовністю обізвалася Анжеліка й довго сміялася, бо сила справжніх жартів — у тому, що ти їх добре знаєш, але вони іноді так влучно перевертаються, що стають ще смішнішими!

Вона підклала собі під сідниці подушку, яку знайшла за сидінням, і дивилася навколо, раптом помічаючи те, що ховалося від неї за стінами хутора — штучні озера, вітряки та інші наявні ознаки того, що життя навколо змінюється. От тільки дороги лишилися такими, якими й були тоді, коли вона їхала тут уперше…