Александр Сидоренко – Чорний хліб (страница 47)

Світлана розбудила її, обережно смикнувши за коліно, і сказала:

— Під’їжджаємо вже. Миколаїв. Я так думаю… Анжеліко… Як вас по батькові?

— Та Петровна.

— Так я оце думаю, Анжеліко Петрівно, — може, ви з нами? Я вам і в Києві знайду роботу… Там теж є де… впертися.

Ні, що не кажіть, а в кореспондентці вона не помилилася — хороша дєвучка, хороша! Тільки б наш охламон це розумів…

— Ні, рідні мої, мені десь на вокзал, — відповіла Анже­ліка й потягнулася, бо затерпло усе наявне спорядження. — Я тут була колись, тільки вже не помню, де він.

Вокзал знайшовся не одразу — вони довго їхали вулицями, Світлана встигла записати телефон на аркуші маленького блокнота й втулила-таки їй, попри м’який спротив. Ну, нічого, маленький папірець вантажу не переважить. Заїхали на велику площу, попереду вже стирчала характерна споруда, й Анжеліка пообіцяла собі не заплакати. Бо є речі, яких дорослі собі не дозволяють, навіть якщо вони ледве дістають дітям до пояса.

Вона вийшла, Андрій подав речі, а Свєтка, звичайно, запропонувала допомогу — квиток узяти, сумку потримати.

— Нє, мала, ти шо! Я ж усе життя в дорозі. Ти знаєш, де я була? — викрутилася Анжеліка. — Дивіться, не проїбіть гроші! — наголосила вона. І додала: — Я вас ще наберу, ще здригнетеся, — й одразу рушила до вокзалу, поки соплі не взяли верх над розумом. Почула за спиною, як завелася їхня машина, а друга, що їх супроводжувала всю дорогу, і не глухла. Вони рушили — рушила й вона, ледь стримуючись, щоб не озирнутися.

Анжеліка зайшла до вокзалу й одразу цикнула на безно­го­го діда-жебрака, який, мабуть, працював тут ветераном і при­скіп­ливо подивився на неї зі свого козирного місця під ве­ли­ким годинником — вирішив, дурень, що конкуренція приїхала.

— Не бзди, Георгій Жуков, — сказала йому вона й стала в найменшу чергу до кас.

Пересуваючи речі маленькими ногами, вона дивилася навколо й думала, куди ж їй тепер їхати. Старі й нові мрії билися в голові, змагаючись за найвигідніший ракурс, а вона стежила за речами, бо мало лі шо. От тільки коли настала її черга, з’ясувалося, що віконце для неї зависоке.

— Тьху ти, блядь, — не втрималася Анжеліка, вгле­діла відро зі шваброю біля стіни, вказівним пальчиком подала знак жінці з дитиною, яка займала за нею, щоби та по­чекала, узяла відро й поставила під касою.

— Чуєш, сеструха! — сказала вона касирці, напрочуд легко втримуючи рівновагу на хиткій підставці. — Мені, ет саме, на самий дальній, будь добра! Тільки диви, верхні полки не предлагать, — додала, а тоді засміялася й озирнулася навколо, щоби перевірити, чи всі тут розуміють, що саме відбувається.

Титри

Дякую мамі, Євгенії Сидоренко, за все в цілому й окремо за пораду прочитати роман Олега Куваєва «Територія».

Дякую родині за те, що витримує мої хобі.

Дякую Завену Баблояну за підтримку.

Дякую Івану Лопатченку й КСД за те, що взялися за цю книжку. Окремо — редакторам, які витерплювали всі мої примхи.

Дякую консультантам: Михайлу Тукмачову, Олександру Мартиненку, Яну Фрейдману, Юрію Борщевському, Катерині Дерев’янко, Анатолію Єрисову та всім, кого я розпитував про Чукотку та зону.

А тепер про головну подяку. На початку вісімдесятих мій тато, Аркадій Сидоренко, відпрацював пару сезонів у строй­отряді на Чукотці. Звідти він привіз гроші, червону рибу кету й купу цікавих історій, які я слухав з роззявленим ротом. В одній з них ішлося про жінку-чукчу, заслужену мисливицю, єдиний син якої загинув під час морського промислу — упав з човна, а земляки добили хлопця, бо вірили, що цього захотіли їхні боги. І тоді мисливиця почала мститися, убиваючи всіх учасників того полювання. По одному. З переляку місцева влада навіть зупинила роботи на летовищі, де мій тато тоді заливав бетоном злітно-посадкову смугу. Що зрештою сталося з месницею, батько не знав, але в такому вестерні фінал міг лишитися й відкритим.

Час минув, якісь історії згодом забулися, але тільки не ця…

Кілька років тому тато тяжко захворів. Щоб якось його відволікти від страшного діагнозу, я згадав цю історію й вирішив зробити з неї сценарій мінісеріалу, в якому давні борги приведуть героїню кудись неподалік нас. Такий собі діагональний вестерн — з північного сходу аж на південний захід. Батько згадував якісь деталі: мошку, чукчів, євражок, ікру, золото, дагестанців — а я все записував.

А за кілька місяців тато пішов.

Лишилися нотатки, з яких я й вирішив скласти цю історію. Так завжди буває — просто починаєш думати, заповнюючи порожнечу, збираєш інформацію, а потім уже закохуєшся в героя й він тебе не відпускає, аж поки не розкажеш усе, до кінця.

І це буде перша з моїх книг, яку тато не прочитає першим, іще в чернетках. Та вона все одно для нього. На доб­ру згадку про історії, які ми чуємо в дитинстві. Чуємо від батька, який нарешті повернувся додому.

09.02.2021

P. S. Оскільки я задумував це як сценарій, то в ньому була й сцена після фінальних титрів: північ, на великій кризі самка моржа пестить морженя. І їм сяє сонце.

В ЗТМ

Фоззі (Олександр Сидоренко) — учасник гурту «Танок на Майдані Конґо» — легенди українського хіп-хопу, письменник-прозаїк, журналіст. Співавтор збірок «Письменники про футбол», «ДНК». Автор романів «Сопровождающие лица», «Темнеет рано», «Червоні хащі» та багатьох інших.

«...Попереду були інші звірі, яких і підманювати доведеться по-іншому. Інші звірі та давні борги».

Це історія маленької жінки, якій довелося розбиратися з викликами долі по-чоловічому. її єдиного сина, Омрина, вбили одноплемінники, свої. Поки він тонув, вони забивали його баграми, бо забирати в морських духів їхню здобич — погана прикмета. Але ще гірше — забрати в матері її дитину. Тому слід поквитатися з винними. З тими, хто правив те жорстоке дійство, і з тими, хто мовчки спостерігав. Поквитатися так, як заведено в її народу, коли за певних обставин люди — це неначе ще одна здобич. Свої чи чужі — однаково. Для когось це називатиметься помстою. Для неї — справедливістю.　

Це історія, що починається в пізні радянські часи на холодному північному березі, де простіше зустріти вовка, аніж людину, а закінчується через багато років на півдні України.　

Це історія Лилєкей.