Александр Сидоренко – Чорний хліб (страница 45)

— Давай по другій, — скерував Сергій, і Лилєкей дуже сподівалася, що він про забіг, а не тост, бо це очікування вже порядком дратувало її, ніби не було за спиною довгих годин у тундрі, коли вона чекала на здобич. Усе не те, і ти вже не та.

Знову гупнули двері, і вона підібралася — пора. Про всяк випадок почекала біля невисоких сходів і зайшла до передбанника. Там уже було мокро — треба ступати обережно, бо ще впаде тут й усе полетить шкереберть. Вона підібрала те міцне поліно, що лишила під диваном, і притулила ним двері. Було б непогано перевірити, посмикати, та боязно — ще помітять.

Відчинила дверцята пічки, взявшись за ручку подолом спідниці. Вугілля ще червоніло, та нікуди воно не подінеться: тяги не буде, але воно вже не зупиниться. Стала навшпиньки, дотягнулася до заслінки й натиснула на неї. А не йде, зараза. Не йде. Лилєкей ухопила стілець, поставила його до пічки, не боячись, що той займеться, і надавила двома руками на кляту заслінку. Та гучно скрипнула й подалася. Почули? Вона слухала, що відбувається в парній — там мовчали.

Надавила ще, і заслінка нарешті зайшла повністю, лишився тільки напівкруглий держак з отвором всередині. Все, от тепер — все. Вона обережно злізла, вхопила ще одне велике поліно й вийшла на вулицю. Піт котився, наче з хворої на лихоманку, вона важко дихала й ледь трималася на ногах.

Біля басейну стояв Конак і пив звідти воду. Він підняв до неї морду: «От ти де, я ж тебе шукаю!» — ніби сказав пес і радісно підбіг до неї.

— Ша, Конак, — відповіла йому Лилєкей і почала тулити поліно до дверей. А його не вистачало — занадто коротке, ці дві сходинки заважали.

Ну хто тобі не давав придивиться до цього вчора? Чого ти не могла зважитися, про що ти там собі думала, коли треба було просто підійти й поміряти, яка дровиняка потрібна? Лом! От чим приперли двері тоді на зоні, от що їй було потрібно! Залізний лом!

Усіляке господарське знаряддя лежало в окремій коморі біля корівника, вона там кілька разів була, лома не бачила, але там може бути щось подібне — граблі, лопата! Щось залізне й міцне. Лилєкей розвернулася до хати, ступила кілька кроків по доріжці, і тут Конак вирішив, що вони зараз гратимуться, і стрибнув перед нею.

Перечепившись через собаку, вона впала й жалісно закричала — улюблений ніж Лилєкей, її вірний старий різак з ручкою з мамонтової кістки, що лежав у великій кишені хвартушка, при падінні встромився їй у стегно! Конак зрозумів, що в цій грі щось пішло не так, і на кілька кроків відбіг убік, немов вичікуючи, що буде далі. Десь там, за хатою, почувся стурбований голос Анжеліки, яка кричала: «Шо, блядь, там сталося?»

Лилєкей перекотилася на спину, прикусила губу й витягнула ножа з ноги. Той був увесь у крові, вона навіть не хотіла дивитися на рану. Їй потрібно терміново знайти щось довге й міцне. Може, щось у теплиці, виламати якусь підпору? І тут вона почула, як у бані щось гупає.

Вони вже зрозуміли, що щось сталося, і намагаються пробитися з парної! Лилєкей, Лилєкей, що тобі заважало взяти автомат і притулити його десь тут у траві? Про всяк випадок, а? Ти ж нещодавно заходила до великої хати по рушники, а він там нагорі й лежить — ти сама його позавчора вранці поставила до залізної шафи!

Вона виплюнула кров з прокушеної губи й поповзла до бані, на руках — ліва, права, ліва, права. Стегно було геть мокре, ніби знову обісцялася за машинкою, коли загін не встигає здати план і вас не випускають нікуди, а кульок ніхто з сусідок не дає, бо потрібен самим! Нога вже німіла, а Лилєкей переповзла калюжу й дотягнулася рукою до сходів.

Підтягнулася до них, стала на ліве коліно й тут почула, як у бані щось сильно гупнуло й посипалося. Чим вони могли вибити двері? Лавкою? Лавку ти ж могла звідти прибрати, а подумати? А подумати про це ти хоча б могла? Лилєкей сіла на сходи, притисла двері спиною, підібрала дровиняку й вперла її собі в живіт і в землю, охопивши поліно здоровою ногою, наче ногу чоловіка, який уже спить, а ти просто хочеш стати з ним на дотик ближчою.

У двері щось вдарило, з того боку хтось кричав і лупав, лупав, лупав. Щоразу вона намагалася втримати двері, та вже відчувала — не вийде. Але раптом удари припинилися — вона почала шукати очима ніж і зрозуміла, що він лишився лежати там, на доріжці. І тільки вона зби­ралася докорити себе цим, як у двері вистрелили. І ще, і ще, і ще.

Лилєкей відкинуло зі сходів, вона гепнулася обличчям у калюжу, через неї перестрибнули голі чоловічі ноги, і вона ще встигла подумати, що міліціонерів без зброї не буває, а тих, хто про це не подумав, не шкода — самі винні. Вода зайшла до носа й рота — Лилєкей зрозуміла, що не може ворушитися, і подумала, що це правильно — Омрин лишився у воді, нехай і маму, яка цього припустилася, теж покриє вода. Так буде чесно, так буде правильно.

З чорноти з’явилася Анжеліка — карлиця тягла її ­кудись, вчепившись у мокру кофту. Десь за межею її погляду щось жевріло жовтим, перед очима було тільки темне небо та червоне скривлене обличчя Анжеліки, яка кричала:

— Зараз, сука, зараз! Давай, давай, поможи мені. Давай! Ми поєдєм, ми помчимся, давай!

Ми поїдемо, погодилася Лилєкей. Тільки не на оленях і не зранку. Ми поїдемо зараз, прямо зараз, вирушимо потягом нагору, в небесну Америку, де всім є де жити й можна нарешті бути зі своїми. І тим, хто все зробив правильно, випаде їхати в окремому купе на дві полиці, з гарною попутницею, а за вікнами буде світло й цікаво.

Анжеліка тягнула її далі, а з неба повільно спускалося щось біле й дрібне. «Сніг», — зрозуміла Лилєкей і щиро зраділа. Нарешті сніг! І вона розкрила рота, аби спіймати перші сніжинки.

13

Згоріла тільки баня, й трохи сарай обпекло, але лише з одно­го боку. Пожежники знову не приїхали — коли Анже­ліка відтягнула тіло Гюльчатай до тераси й побігла дзвонити спочатку до швидкої, а потім до них, там просто кинули слухавку. Може, вирішили, що з них на Вільному знущаються. Анжеліка навіть не виматюкала їх за це й побігла до Гюлі, та над нею вже собаки скиглили — пізно. Все пізно.

Замість швидкої приїхала опергрупа — мабуть, Серьога викликав, — він пробіг мимо завгоспки голий, з пістолетом у руці, й вона досі вважала, що то був їхній пістолет. Стрибнув у машину, протаранив ворота й зник.

Міліціонери дочекалися, поки баня догорить, Анжеліка поливала її зі шланга й просила допомогти, та марно. Вони підійшли ближче тільки тоді, коли вдалося збити полум’я, витягли з передбанника тіло Ігоря й здали медикам, які дошкандибали до хутора тільки через кілька годин. Ті зафіксували дві смерті, забрали тіла й поїхали собі, такі злі, ніби це в них у домі щойно вбили двох людей.

Мусора лишилися до ранку й довго допитували Анд­рія, який прибіг зі Світланою десь опівночі. Дівчинка, молодець, показала їм корочку, тому нікого не били, а пово­дилися чемно — по подвір’ю не лазили, сиділи на лавочці й кидали собакам печиво, змагаючись, чия вище підстрибне.

Анжеліку допитали першою і довго не мучили. Вона сказала їм, що дивилася телевізор, аж раптом почула спочатку крики, а потім і постріли. Побігла туди, а назустріч п’яний слідчий Щербук, голий і з пістолетом. Убив жінку, що в них прибирала, підпалив баню, всередині якої закрив свого старого друга, похоронного розпорядника Романова, і поїхав як так і нада.

Старший їхній нічого на допиті не записував, тільки гмикав. Тоді якраз з’явився Андрій й опер перемикнувся на нього, наказавши Анжеліці пити більше води й не вигадувати дурниць. Ніби таке можна вигадати. А вона була така прибита всім цим, що навіть не знайшлася з гідною відповіддю, про що потім жалкувала.

З малого довго пили кров, закінчили вже під ранок і по­їха­ли, нікого з собою не забравши. Андрій сидів на терасі, пив десяту каву й дивився перед собою мертвими очима. Свєтка, хороша дєвучка, Анжеліку не кидала — сиділа з нею, слухала й піддакувала тільки там, де треба. А коли зійшло сонце, вони вдвох пішли по маєтку, роздивлятися збитки.

Анжеліка, наче екскурсовод у зоопарку, йшла першою — розповідала, як усе було, й робила висновки:

— Добре, що паркан залізний. Теплиці он поплавило, диви, навіть страшно всередину заглядать. Але до будинків не дійшло, бач? От є таки Бог! Диви, добре, шо корівник і птичник з того боку, а до свинарника ще грядки. І слава Богу.

Обійшли залишки бані, які ще порядно курилися — роздивлялися, заткнувши носи рукавами кофт. Світлана спитала, як вона гадає — що тут насправді сталося.

— Не знаю, — зізналася їй Анжеліка, у якої очі сльозилися: дим же по низу йде, якраз їй в обличчя, — я вже ні хєра не знаю.

Малі тут не лишилися — пішли до Олесі. Ну, як пішли — Свєтка рушила, а цей дурник за нею поплентався.

— І нікому, дорогі мої, ми з вами не нада, — підбила підсумки Анжеліка, зібравши собак біля мисок. Воно б лягти, звичайно, слід давно, та худоба ж ні при чому — вона подої­ла корів, здала їх Семену, щоб вони нарешті не верталися всі разом, нагодувала свиней, насипала курям і пішла до малої хати. Відчинила холодильник, довго дивилася на пляшки з дідовою, ще минулорічною самогонкою, та втрималася. Тільки не вистачає зараз і їй гавкнутися — все згорить, ще швидше за баню.

Трохи поплакала, перелякавши Нюсю, яка встала з дивана й втекла у двір. Трохи поспала. В обід приїхала нова процесія — якісь експерти, навіть пожежник з ними був з червоною папкою. Ну, тут уже сил трохи з’явилося — вона добряче всипала і йому, і мамочці його туберкульозній, і батьку-бракодєлу. Більше б поспала — і до дідів би дійшла.