Александр Шевченко – Оксамитовий перевертень (страница 15)
— Та вже ж мусила б, хоча... Ненавиджу прибирання.
— Справді? А от мені подобається наводити в хаті лад. Це мене заспокоює.
— Уявляю собі, яка чистота в твоїй квартирі, — буркнула Тома собі під ніс, але недостатньо тихо — Наріне почула і засміялась.
— Як в операційній.
Тома розсіяно кивнула. Виглядала вона не дуже, і якщо нервозність ще можна було б списати на турботи, пов’язані з переїздом, темні кола під очима пояснити втомою чи безсонною ніччю, то вираз заклопотаності і якоїсь здивованості в чудової чистоти блакитних очах ні на що не списувався, а був тим, чим був, — результатом спілкування з Вітьком. Вельми несподіваним, слід сказати, результатом, з якого і почалася та пригода, що привела нині Наріне на цю маленьку ошатну кухню.
У сні Козодуба Тамара не провела й трьох хвилин. Те, що Віктор їй не зрадів, Тому не здивувало, його махання, чортихання та інші жалюгідні спроби позбутися її викликали лише сміх. Та не встигла вона добре сформулювати перше питання, як її накрила хвиля темряви, густого, чорнильного мороку і Вітю як корова язиком злизала. Спочатку темрява лише огортала Тамару, м’яко, делікатно, як гарно вихована панянка, що охоплює губами вишеньку, та раптом з’явився вир. Враження у Томи було таке, ніби вона — порошинка, що потрапила в радіус дії надпотужного пилососа; її крутило, підкидало й затягувало туди, у чорну порожнечу, в тунель, у кінці якого замість світла спалахували криваво-червоні цяточки. Потім усі вони злилися в одну величезну, пульсуючу, багряну як рана ляпку, і здалеку, відлунням, до Тамари повернувся її стогін. Вона спробувала розпороти цю чорноту закляттям, та язик не слухався її, морок забивав їй памороки і рота — як цукрова вата, коли відкусиш завеликий шматок. Вона летіла у прірву кольору чорної китайської туші і вже не сподівалася на порятунок, коли він прийшов — в останній момент, як у кіно. Чиясь тоненька рука вхопила її і затримала — на мить, на ту крихітну і вкрай необхідну секунду, за яку Тома все ж встигла прошепотіти закляття. В наступну хвилину вона виявила, що повільно і красиво сповзає по спинці крісла, у якому проводила сеанс, а поруч стоїть Наріне. Світлі кучері навколо її голови здавалися німбом у сутінках кімнати, а чорні очі тривожно дивилися на Тамарин рот.
— З мене що, змії виповзали? — помітивши цей погляд, рикнула Тома і часто закліпала повіками, розганяючи красиві різнокольорові кола перед зіницями. Наріне здригнулася.
— Ні. Просто ви так кричали... не своїм голосом. Вам що, снилися жахи? А чому ви спите у кріслі? Мені одного разу наснився дракон з обличчям Макса — триголовий. І уявіть собі, він теж кричав! А потім...
Вже не слухаючи, Тамара з деяким зусиллям випросталася і сіла, тонкою рукою провівши по чолу, — піт, що виступив біля коренів волосся, був липким і холодним, — і лише тоді, ледве не зойкнувши від болю, хрипкувато спитала:
— Я просто верещала, чи це були якісь слова?
— Були. Два слова. «Кров» і «смерть». Що це означає?
— Рідка тканина в кровоносній системі людини і припинення життєдіяльності організму відповідно. — Хоча слабкість ще стукала у вуха десятком маленьких роздратованих молоточків, Тома потішилася, що ще здатна жартувати. Наріне не образилася, лише якось підібралася, у своїй завеликій футболці ставши остаточно схожою на балерину в лантусі.
— Це секрет, так?
— Державна таємниця. Кажи мені «ти».
— Добре, то я можу йти спати далі?
— Йди. — Тамара дивилася, як повільно, підкреслено обережно йде до виходу Наріне, як прямо вона тримає спину, і їй стало зрозуміло те, що будь-який студент медичного інституту помітив би вже на першому курсі. Втім, вона побачила б це навіть без усіляких фізичних ознак, побачила, якби останні дні не зважала лише на свої турботи. — Він тебе б’є?
Наріне озирнулася, несподівано хмикнувши, і ця її зухвала, піратська усмішка дещо нівелювала жорстокість її наступних слів.
— Ні, просто лупить. Як сидорову козу.
— Чому терпиш?
Наріне повернула не лише голову, а й торс, що дало їй змогу ефектно знизати плечима.
— Не маю хати... освіти... грошей... нічого свого, все — Максове. Тато мій склав заповіт на користь Бориса, все йому відписав — і квартиру, і...
— Брату твоєму молодшому?
— Так. А хіба я вам... тобі про нього розповідала? Не пригадую коли, але, напевне, встигла. Ну, й Боря мій того ж дня вказав мені на двері. Щоправда, це не завадило йому постійно стріляти у мене по гривні — тоді я ще працювала. А Максим сказав: «Нащо тобі перед ним принижуватися, судитися за ті дві нещасні кімнатки? Кидай свою дурну роботу, що ти там за прилавком копійки рахуєш, і перебирайся до мене. Я тебе пропишу».
— І не прописав.
Наріне знову всміхнулася, але вже ніяково, наче перепрошуючи за те, що в неї такий нечесний чоловік.
— І часто він тебе лупцює?
— Коли зриває голос і починає хрипіти. Десь раз на тиждень. Ще він часом бавиться — називає пестливими словечками, сюсюкає зі мною, і... — Тут молодиця затнулась. — Я не хочу про це говорити.
— А хочеш, у нього руки відсохнуть?
Наріне мовчала.
— То хочеш чи ні?
— Ти це серйозно?
— Цілком.
— Ти можеш це зробити?
— Можу.
— Тоді він битиме мене ногами.
— Це не проблема. Зробимо так, що у нього відсохне все, чим він може тобі зашкодити, включаючи член та язик.
Наріне сильно й помітно коливалася — було ясно, що вона вважає цю пропозицію неймовірно спокусливою. Нарешті вона спитала:
— А чому?
— Що — чому?
— Чому ти хочеш зробити це для мене?
— Мені тебе шкода. Жодна жінка на таке не заслуговує.
— А що, як я хвойда?
Тут Тома не витримала і гигикнула.
— Авжеж. А я цариця Савська. Та хай там що, але існує РАГС. А в ньому інколи дають розлучення. Особливо таким парам, як ви.
— Ми вінчалися, — трохи поміркувавши, зізналася Наріне.
— Навіщо?
— Для краси. Дуже гарний обряд.
— Чудово. Я мала б це передбачити. Ти віруюча?
— Е-е... в принципі, так.
Тамара закотила очі — це було неважко, бо вони прагнули до неба без зайвих зусиль. Зомліти, чи що, заради цікавості? Ніколи з нею такого не було...
— Зрозуміло. А він?
— Ні.
— Але він, безумовно, хрещений?
— Боюся, що ні.
— О, мати божа, то що ж за піп вас вінчав?
— А Макс сказав попу, що хрещений. Як той перевірить? У ті часи свідоцтв про таїнство хрещення не видавали, робили це здебільшого тишком-нишком, ось і... Це вже потім він мені зізнався, що до церкви вперше потрапив, коли про вінчання домовлявся.
— Розумію, — повторила Тома. — Твій Максим виняткової душевної краси чоловік. Порядний і чистий, як лоно Мессаліни. Він хоч усвідомлює, який гріх узяв на душу, чи вважає, що й із чортом у пеклі розцілується?
— Не думаю, що його турбує така далека і туманна перспектива, як пекло, — сказала Наріне, переминаючись з ноги на ногу. Лише зараз Тамара зауважила, що її рятівниця стоїть боса на холодному лінолеумі, і їй стало соромно. Оскільки цього відчуття Тома не любила, бо воно створювало дискомфорт, довелося гаркнути:
— Чого вклякла? У ліжко кроком руш!
Наріне як вітром вимело з вітальні, тільки й чути було, як затихає шльопання її голих п’ят. Відповіді на питання про кінцівки Макса Тамара так і не дістала, тому про всяк випадок гукнула навздогін:
— Ну то як?
І зі спальні долетіло:
— Нехай живе. Поки що.
— А він і живе. Прямо зараз. Тільки не з тобою, — пробурмотіла Тома і підвелася. Туманна, гм... щось таке. Але — далека? Вітьок, певно, теж так вважав. Не розрахував трохи.