Александр Шевченко – Оксамитовий перевертень (страница 16)
За вікнами вже займався світанок. День обіцяв бути довгим, а ніч... що ж, ця ніч для неї вже скінчилася. Тамара вийшла на кухню, де залила окропом залишки гидкої розчинної кави прямо в бляшанці. Зазвичай вона пила заварну, справжню, але нишпорити по коробах, шукаючи млинок для зерен та турку не було ніякого бажання. Як, втім, і думати про те, що ж трапилося. Але вона мусила. Заради Рити. Тепер, коли Віктор зненацька помер, знайти її буде ще складніше. Тьотя Клава або нічого не знає — що само по собі абсолютно не узгоджується з її «хочу-все-знати» іміджем, — або все знає і мовчить. А якщо тьотя Клава мовчить, байдуже з якої причини, то заговорити її не змусять навіть об’єднані зусилля гестапівців, чекістів та іспанських інквізиторів. Кремінь, а не жінка. Єдине, що реально світить Тамарі в цьому випадку, — це дізнатися, чи бреше їй Ритина мама. Припустимо, вона довідалася, що так. Бреше, як пес на висівки. І далі що? Що їй це дає?
Це дуже часто повторювала Маргарита, сама — ходяча абстракція.
Нудотний смак коричневої рідини на губах повернув Тому до справ насущних. Отже, Віктор не просто знагла помер — його вбили. Ймовірніше за все, придушили. І саме в той час вона опинилася там. В його енергетичному полі. Дещо невчасно, але хто ж міг подумати? Нікому не потрібне, запізніле каяття запищало під вухом, як голодний комар.
Але ти цього не зробила, дорікнула сама собі Тамара, душачись рідким кофеїном. Випити б зараз улюбленого фруктового чаю, але від нього тільки умліваєш. Розслаблюєшся. А їй потрібна ясна голова.
Тома слабко всміхнулася — Рита не визнавала кави взагалі. Ніякої. Називала її «популяризованим наркотиком», а розчинну ще й «заробітком гастроентеролога». Пила тільки трав’яні чаї. Слідкувала за своїм здоров’ям.
А тепер Туся зникла, її блазню-чоловіку вкоротили віку, і слід терміново вирішити, що ж його робити.
Може, подзвонити Капелюшному і спробувати ще раз пояснити йому, що Маргарита жива, а її чоловік щось таки знав, бо інакше чому його прибрали?
Може. Тим більше що розмова вийде яскрава. Непересічна.
І дуже скоро за нею приїде машина — або біла в червоних смугах, або жовта зі смугами синіми — але обов’язково з блимавкою, хай йому грець! Ото громада натішиться. А балачок буде — місячна норма за годину випаде. Тамару або звинуватять у вбивстві, незважаючи на те, що її алібі у запраній футболці сопе зараз своїм класичним носиком під ковдрою, або приплетуть співучасть у злочині. У будь-якому випадку Рита залишиться без допомоги.
Не найкращий варіант...
Наріне прокинулася рано, але Тома вже встигла зібрати ті нечисленні речі, які ще лишалися неспакованими. Фен, косметичка, плойка, зубна щітка, флакончик шампуню — все це напинало зсередини прозорий поліетиленовий пакунок, який Наріне побачила в коридорі, перш ніж завернути на кухню. Тамара була там — із царственим виглядом сиділа на клишоногій табуретці й курила якусь довгу, тонку цигарку, випускаючи дим у розчахнуте навстіж вікно.
— Доброго ранку.
— Привіт. Хочеш кави? Ще десь пакетик розчинної завалявся.
— Ні, я... — Наріне потопталася трохи на місці, старанно уникаючи Тамариного погляду, — я, мабуть, піду. Максим, напевно, хвилюється за мене...
— Авжеж. Просто місця собі не знаходить, — іронічно підтвердила та й зі смаком затягнулася. Наріне це чомусь зачепило за живе, і вона, забувши про нічну розмову, раптом почала виправдовуватися.
— Він любить мене. По-своєму, але любить. Піклується про мене, утримує...
— Сниться тобі і ґвалтує навіть уві сні, — в тон їй продовжила Тамара.
— Звідки... як ти дізналася?
— Я ж відьма. Пам’ятаєш?
— Взагалі, він... Макс... це тільки уві сні.
— О, так. Наяву це було востаннє десь років зо три тому, і, звісно, з твоєї доброї примушеної волі.
Наріне відчула, як слабшають у неї ноги, і пошукала очима, де можна сісти, але єдине сідало було під Тамарою, тому вона просто притулилася до одвірка, біла, як фінський крейдований папір.
— Я нікому цього не розповідала. Ніколи.
— Можу собі уявити. Та доки ти спочивала, я продивилася карту твого народження. Ну, ще карти Таро розклала — мені все одно не спалося.
— А як ти знаєш, коли я народилася? Це було видіння?
— Це був твій паспорт.
— Я ношу його в сумці. Ти нишпорила в моїй сумці? — Бліді щоки Наріне почав заливати гнівний рум’янець.
— Дуже треба. Ти сама вчора тикнула мені його під ніс, щоб переконати, що твої помисли чисті. Дата народження пишеться на першій сторінці. У мене хороший зір та й пам’ять нічогенька. Пригадуєш?
Наріне пригадала. Таке дійсно було — коли Тома шукала постільну білизну, їй зненацька пекельно закортіло якось пояснити цій милій жінці, що вона не приблуда, не особа без визначеного місця проживання, що вона хороша. Тамара засміялася, пояснивши, що бачить людей наскрізь і ніколи не запросила б у дім гостя, не будучи переконаною, що йому можна довіряти.
— Мені ось цікаво, — спитала вона тоді, — чи ти так би й стояла до ранку під деревом, якби я о другій ночі не зібралася їхати в місто?
— Я не впевнена. Може бути.
Тома довго дивилася на неї, перш ніж відповісти:
— Що правда, то правда. Таки може.
І ось тепер Наріне стало знову соромно за себе. Але шлях до відступу лишався один — напад. Гордо розправивши плечі, вона заявила:
— Я живу, як сама хочу!
— Ось не свисти. — Ще одна цівка духмяного диму вилетіла у вікно, і Тамара загасила недопалок у важкій металевій попільниці у формі половини труни, на довшій стінці якої було виведено життєстверджуюче «Усі там будемо» — цей напис Наріне помітила ще вчора. — Ти живеш так, як хоче твій Максим. У тебе й життя свого немає. Але це твої проблеми. Хоча квапитись додому я тобі все ж не радила б. Почекай кілька годин.
— Навіщо?
— Бо я так кажу.
— Це нічого, якщо я тебе не послухаюся? — вкрадливо спитала Наріне. Тома пересмикнула плечима.
— Діло твоє.
Наріне мовчки повернулася до спальні, квапливо одяглася, прибрала ліжко, сяк-так розчесала волосся майже беззубою, як старий дід, щіткою, котру завжди носила з собою, — одним з небагатьох подарунків, котрі лишилися їй від мами, і знову вийшла на кухню, де Тома курила вже другу цигарку і про щось напружено розмірковувала.
— Курити шкідливо, — повчальним тоном сказала Наріне.
— Сама знаю.
— Ну то я пішла.
— Ну то йди.
— Спасибі за все.
І тут Тамара вибухнула — ні з того ні з сього.
— Нема чого дякувати за пігулки, які ти жбурляєш в унітаз. Батьку своєму в ноги вклонися, що зробив з тебе ганчірку, і Максу — за те, що завершив трансформацію!
— А я було подумала, — голос Наріне затремтів, — що ми можемо стати подругами.
— Подругами? — Тома показала свої гарненькі перлові зуби, що, вочевидь, мало означати усмішку. — Жіноча дружба — то змія, котра пливе морем на спині у черепахи. Змія думає: «Якщо я вжалю цю незграбу, вона скине мене зі спини, і тоді я можу втонути. Не варто робити цього!» А черепаха в цей час міркує: «Якщо я скину зі спини цю підступну тварюку, вона може встигнути вкусити мене, і тоді мені кінець. Доведеться терпіти».
— Насправді, — урочисто мовила Наріне, — ти так не думаєш.
Тамара дійсно так не думала, але мудро промовчала. А Наріне не вгавала.
— І хто ж я, по-твоєму, черепаха чи змія?
— Дурепа.
— На все добре!
Наріне вилетіла з колишнього тітчиного будинку як куля і спам’яталася лише в електричці — спам’яталася, проте не заспокоїлася. Добре, хоч сумку не забула, там несподівано виявилися зайві гроші, за підкладку впало десять гривень, тому від вокзалу можна буде їхати маршруткою, а не прикидатися шлангом у тролейбусі, сподіваючись, що кондуктор повірить твоєму белькотінню про проїзний, а контролерів не буде. Давно пора купити нову сумочку, ця вже схожа на мініатюрний шкіряний мішок з-під картоплі, та все якось часу немає, звично збрехала сама собі Наріне.
Вона дуже заклопотана домогосподарка. Коли їй бігати по базарах? У неї є Макс, він потребує її уваги, а ця жінка... відьма... зводить на нього наклеп. Звісно, він не янгол, це точно, а хто янгол? Той, хто помер? Вона вибачиться перед чоловіком, пояснить, що трохи, зовсім по-дитячому, образилася на оте його «додому можеш не приходити», і в них знову все буде добре. Як колись.
Наріне здригнулася і потерла скроні, у яких з готовністю почав пульсувати біль. Та хто вона така взагалі, ця Тамара, що вчить її жити? Професор білої магії? Кандидат побутових наук? А, хай йому всьому грець, Максим — це єдине, що є у неї в житті.