Александр Шевченко – Оксамитовий перевертень (страница 14)
Тоді хто?
Телефон продовжував бриньчати, хтось явно вирішив викликати його до переможного кінця. Може, то Митько з роботи хоче знову перенести чергування? Дістав він зі своїми переносами. Треба вже з нього подвійну таксу брати.
Зробивши ще ковток, Роман таки зняв слухавку.
— Чого треба?
— Спиш, п’янице? — пролунав бадьорий голос Капелюшного. — Прокидайся, діло є.
— Номером помилився, чи що? — буркнув Роман, уже жалкуючи, що відповів на дзвінок. Колись таки треба купити автовизначник. Менш за все зараз він хотів розмовляти з колишнім колегою. — Які в нас із тобою можуть бути діла? Забув, що мене вже півроку як звільнили?
— Менше з тим. Я хочу тебе про дещо попросити. По старій дружбі.
— Слухай, ішов би ти... По-перше, дружба була та загула, а по-друге, не варто зловживати її рештками. Сьогодні мій останній вихідний, і я збирався присвятити його своєму духовному розвитку...
— Еге ж. І почав ти, мабуть, із пари пива.
— А це вже моє особисте. — Роман приклав банку до скроні й замружився. Стан, здається, поволі наближався до норми.
— Ну для чого воно тобі, га? — із співчуттям у голосі поцікавився Капелюшний. — Нащо дарма себе труїти?
— Ти кожного разу мене про це питаєш, не помічав?
— Питаю, бо все ще не розумію. Через Вероніку, чи що? Так вона цього вже не оцінить. Чи, може, через роботу? Та знав би ти, скільки разів я сам збирався писати заяву про звільнення...
— Але ж не написав, — буркнув Роман і знову хильнув. — Ти виліз із діжки з лайном, запашний, немов троянда, і наше доблесне управління в повному складі повторило твій подвиг. Лиш я, грішний, смердів козлом. Тобто цапом-відбувайлом.
— Слухай, — несподівано рявкнув Капелюшний, — ти давай припиняй себе жаліти! Теж мені, ображений на увесь світ. Думаєш, я за тебе не заступався? Не намагався все виправити?
— Знаю, що намагався, — визнав Роман, почухавши неголену щоку. — Справжній друзяка. Та щось воно трохи не допомогло.
— Ну, той, хто сам лізе під танк, не має дивуватися осеницям на своїй голові. — Капелюшний завжди був трохи філософом. — В управлінні всі думали так, як ти, але думати — це одне, а озвучувати мислі — це вже інший коленкор. Ось начальник і списав тебе під шумок.
— Угу, за статтею збирався звільнити, падло, — вставив Роман. — Хотів виставити хабарником. Та я за життя жодної копійки...
— Авжеж ні. Як і всі. І звідкіля тільки діти беруться? Ти просто нарвався по-дурному, Ромку, от і все. Я розумію, збіг обставин, тридцять три нещастя, у дружини коханець, у тебе роги, нерви та примусове виселення, але для чого, питається, називати шефа на «хе» і «пе», звинувачувати в корупції та намагатися набити йому писок?
Уся ця безглузда розмова загрожувала стати на додачу ще й нескінченною, тому Вересень вирішив її обрубати:
— Коротше — чого ти від мене хочеш?
— Щоб ти допоміг мені з одним ділом.
— Із розслідуванням, чи що?
— Так, типу того, — відгукнувся Капелюшний. — Є одна фігурантка у справі, під яку хотілося б копнути, але то така жіночка... гм... одним словом, бажано поспілкуватися з нею без тиску. А на наші органи — маю на увазі карні — в неї виразна алергія. Тому ти, як цивільна особа, міг би навідатись до неї, відрекомендуватися, скажімо, другом чоловіка жертви і поставити кілька конкретних запитань.
— З яких це пір
— Вона не підозрювана. Так, подруга загиблої. І до того ж відьма.
— Хто? — похлинувся пивом Роман.
— Відьма, — презирливо виплюнув Капелюшний. — Ну, з тих, що на картах гадають та типу біополе мацають. Що вона вміє таке, я особисто сумніваюся. Але вона нам торочила про видіння, яке в неї було, що покійна насправді жива й таке інше. Тобто дамочка щось знає. Треба знайти до неї підхід і все вивідати.
— Ха, знайшов бабського догідника. З чого це ти взяв, що тітка все мені викладе?
— Бо ти професіонал. Це не проп’єш. Я ще пам’ятаю, що раніше ти непогано вправлявся, до кожного свідка міг підхід знайти. І тут впораєшся.
— Ця яга, напевно, стара, сива і з бородавкою на носі?
— Ні, молода, рудувата і дуже симпатична. І наче незаміжня. Може, познайомишся з нею поближче і вб’єш одразу двох зайців. Буде тобі баба, а мені — інформація.
— То ти все прорахував уже? — процідив Вересень. — Думаєш, у мене за півроку спермотоксикоз почався і я побіжу висолопивши язика за першою-ліпшою телицею?
— Ні, такого я не думаю. Але жінка тобі не завадить.
— Та що ти можеш знати, трясця? Я, між іншим, після розлучення серйозно подумую стати гомосексуалістом.
— Дякую за попередження, при зустрічі не повертатимусь до тебе спиною. То що, допоможеш?
— Ти хочеш, щоб я сідав за кермо з алкоголем у крові? Якщо мене зупинять...
— За це не переймайся. Якщо й зупинять, то зателефонуєш мені, і я все владнаю.
Роман важко зітхнув і збовтав у банці рештки пива.
— Розкажи про суть справи.
Капелюшний заходився переказувати подробиці знайдення Маргарити Козодуб. Відьму не підозрюють, бо вона має залізне алібі, кілька свідків це підтвердили. Роман мусить витягти з жінки якомога більше інформації про жертву, прикрившись статусом «друга сім’ї» чи чогось подібного. Якщо йому вдасться влізти в довіру, то є шанси, що замість дурниць про видіння відьма викаже хоч трохи істини.
— А раптом її марення — чиста правда? — запитав Вересень. — І та Маргарита справді жива?
— Ой, облиш, — пхикнув у слухавку Капелюшний. — Ми маємо абсолютно реального трупа в холодильнику, впізнаного, до речі, її ж чоловіком, а все інше — локшина для «терпил». Як узагалі можна вірити в маячню про духів та віщі глюки?
— Особисто я в цьому житті вже мало чому дивуюся.
— Ну, то який вердикт? — У голосі Капелюшного бриніла нетерплячість. — Змотаєшся у Вишневе?
— Ні.
— Тобто як це — ні? — перепитав капітан після кількох секунд шокованої мовчанки. — Я ж тобі все розжував, я...
— Та ідіотство це, — заявив Роман. — Ну який я друг сім’ї? Твоя відьма мене відразу розкусить. Виклич її офіційно у відділок і допитуй, скільки заманеться. Теж мені, почав ламатися на старості років. Замучила совість за десятки вибитих зізнань?
— Романе, нагадати тобі, що ти все ще мій боржник?
Тепер замовк уже Вересень. Ну от, знайшов-таки козиря.
Звісно, чим же ще його дістати, як не нагадуванням про врятоване життя? От же ж паскуда... але проти правди не попреш. Таки так, боржник.
Років чотири тому вони випадково накрили солідний наркопритон в одній із квартир на Троєщині. Ще й узяли всіх на гарячому, якраз на передачі, — й продавців, і покупців. Компанію поклали штабелями й викликали підкріплення. Доки чекали, Роман знайшов під паркетом схованку з порошком і мав необережність присісти поруч із обдовбищем, котрий видавався якщо не мертвим, то принаймні намертво вирубленим. І той не забарився устромити величезного цвяха в Романову печінку.
Тоді половині гоп-компанії пощастило втекти — бо тими наручниками, що були в наявності, Капелюшний прикував кількох торгашів до батареї, а тих, на кого браслетів не вистачило, просто забив ногами до втрати свідомості. І повіз Вересня до лікарні, не дочекавшись підмоги. Звісно, нарики отямилися швидше, ніж ті приїхали, і дременули з квартири. Кількох потім виловили, але не всіх.
Якби він доставив Романа лікарям хвилин на п’ятнадцять пізніше, вони б зараз не розмовляли.
— Чого мовчиш? — нагадав про свою присутність Капелюшний.
— Думаю. Про те, яка ж ти сволота.
— Я знаю, — задоволено відказав капітан. — Але хіба я від тебе багато вимагаю? Зробиш для мене це — і більше я тебе не турбуватиму. Можеш квасити далі й жаліти себе аж до пенсії.
— Дякую, Андрію, — буркнув Вересень. — Гаразд, чорт із тобою. Давай адресу.
— Даю, — зрадів Капелюшний. — До речі, чим швидше ти туди вирушиш, тим краще. Бо я забув попередити — сьогодні наша відьма збирається переселятися до Києва.
ГЛАВА 7
Про черепаху та змію як феномен жіночої дружби
Volentem ducunt fata, nolentem trahunt.
(Бажаючого доля веде, небажаючого тягне.)
— Просто не знаю, що б я без тебе робила.
— Нічого особливого. — Наріне випросталась, пожбуривши в мийку брудну ганчірку. — Просто прибрала б тут сама.
Тамара здригнулася.