Александр Шевченко – Аутсайдери (страница 21)

Хотілося сподіватися, що все це виявиться лише неймовірним збігом обставин, і насправді ніякої загрози немає. Але як це перевірити?

Він подивився на Гришка. Той стояв поруч, звісивши руки, і співчутливо позирав на хлопчика.

— Ти не міг нікому допомогти, так? — тихо промовив Максим. — Бо тобі все одно ніхто б не повірив…

Гришко похитав головою, насупившись.

— Але чому ти не такий, як інші? Чому вони не чіпають тебе?

Товстун повів плечима — мабуть, він і сам не знав відповіді.

Максим узяв його за руку й запитав:

— Як нам усім вибратися звідси? Ми ще можемо втекти?

— Усі не мо-жуть, — заперечно хитнув головою той. — П-пізно, їм уже т-тут подобається. Т-тікай сам. Туди, — він указав на стіну лісу на протилежному кінці ями. — Я проведу, т-тільки тут можна.

— Я повертаюся в місто, — відказав Максим.

— Ні! — Гришко вхопив його за плечі. — Ні, н-не можна у місто! Вони вже ззнають! Тікати! По-покажу с-стежку, більше д-дороги немає!

— Там тато! — закричав хлопчик у відповідь. — Я не можу сам! Куди я піду?

— Ні, не в місто! — схлипнув божевільний. — Треба т-тікати, поки ще…

Їхню суперечку раптом обірвало гарчання машини, яка поступово наближалася.

24

Ступивши на кам’яні східці будинку культури точнісінько в зазначений час, Симон мимоволі повернувся спогадами до позавчорашнього вечора. Знову вечірка… Але цього разу він на ній головний гість. Чи не дивно? «Замбіцький, сучий ти сину, — подумалося йому. — Бачив би ти мене зараз…»

На дошці перед дверима красувався намальований гуашшю плакат: «Ковильці! Запрошуємо вас на урочисту зустріч із відомим письменником Симоном Сичем! Уперше в нашому місті! Початок о 14.00». Він подумки усміхнувся. У швидкості цим хлопцям не відмовиш. Відчуття було, як у старому анекдоті: «Здається, життя налагоджується…» Куди вже краще — це ж просто вершина всіх мрій. Нарешті він отримав визнання, і байдуже, що лише в межах цього маленького містечка. Ні, недарма він сюди потрапив. Приємно після стількох років бачити, що нарешті твій труд оцінений, як треба, а ти сам ще не пішов у забуття.

Він потягнув на себе латунну ручку важких дерев’яних дверей і зазирнув усередину. У цей же момент вибухнули оплески, і на мить він закляк на місці, зовсім такого не очікуючи. У просторому світлому фойє було повно народу, звичайнісіньких людей з провінції, одягнених у таку ж звичайнісіньку одежу. Звісно, це неможливо, але здавалося, що тут зібралася половина мешканців Ковильця. Декого з них він уже зустрічав, блукаючи вулицями. Також він примітив Олесю, продавщицю з «Діброви». І увесь цей люд захоплено дивився на нього й аплодував. Симон зніяковіло оглянув натовп, раптом відчувши бажання зайтися в реготі. Цей захід видавався пародійною протилежністю тому, минулому, звідки його викинули коліном під зад. А тут усі погляди спрямовані на нього, як на Нобелівського лауреата. Бракує хіба що спалахів фотокамер. Він не витримав і засміявся.

Від публіки відокремилася постать Метлуха. Напевно, той був єдиним, хто вдягнув костюма — не Версаче, звісно, але найкраще, що міг собі дозволити міський голова. Він підійшов до Симона й жестом запросив його всередину.

— Ось і він, панове! — виголосив Метлух до глядачів, геть як справжній конферансьє. Ті відповіли ще одним вибухом оплесків та окремими схвальними вигуками. — «Симон Сич власною персоною!»

Натовп розступився, коли голова повів письменника до невеликого майданчика для виступів біля протилежної стіни. У центрі фойє Симон побачив кілька зсунутих в один ряд столів, які буквально ломилися від різноманітних харчів та пляшок із вином і горілкою. Він рефлекторно ковтнув слину. Коли ж вони встигли організувати такий бенкет?

Симон піднявся на узвишшя й обвів очима глядачів. Усі як один дивилися на нього, чекаючи промови — чоловіки, жінки і навіть діти. Ці обличчя не належали професійним критикам, чи митцям, чи ще комусь із літературної когорти; дивлячись на них, узагалі не можна було припустити, що ці люди захоплюються матеріями, вищими за повсякденний сільський клопіт. Але всі вони були тут, усі знали, хто стоїть перед ними. Ось що таке справжній успіх. Він зрозумів, що досі не усвідомлював справжнього значення цього слова.

Розмірковуючи таким чином, звернувся до них, хоча й не знав точно, що ж збирається сказати. Мікрофона тут не було, але акустика працювала не гірше, не довелося навіть підвищувати голос.

— Шановні ковильці, — почав він не дуже впевнено. — Чесно кажучи, я здивований від самого початку, щойно потрапив у ваше містечко, і дивуюся досі. Але мій подив приємний, бо я взагалі не очікував подібної зустрічі. Для мене цілковита несподіванка, що ви всі знаєте моє ім’я і читали мої книжки. Я вперше бачу таке… і хочу вам за все подякувати, бо саме про це я завжди мріяв.

Його перервали оплески. Почулося:

— Молодець!

— Ласкаво просимо!

Симон розгублено глянув на Метлуха, що стояв поруч, і той підбадьорливо йому моргнув. Він продовжив упевненіше:

— Справді, я почуваюся так, неначе потрапив у рідні краї, де провів усе життя. Спершу я подорожував у пошуках містечка, де міг би оселитися на якийсь час, відпочити від великого міста й набратися нових вражень. Але виявляється, що я знайшов набагато більше. І тому я думаю, що тепер залишуся у вас на довший термін — звісно, якщо ви не проти.

Знову оплески, ще триваліші. Слово взяв голова. Він підняв руку, закликаючи до тиші.

— То як, ковильці? — голосно запитав він у глядачів. — Приймемо пана Сича до нашого гурту?!

— Так!!! — вигукнули всі.

— Дозволимо йому стати одним із нас?!

— ТАК!!!

«Схоже на коронацію, — подумав Симон приголомшено. — Нічого собі поворот сюжету. Ось тепер він почесний громадянин Ковильця, селища міського типу, яке загубилося у чортзна-якій області, з усіма належними привілеями. Цікаво, чи дадуть якусь відзнаку на згадку?»

— Отже, переважна більшість, — усміхнувся Метлух. — Чули, Симоне? Поздоровляю.

— Дякую, — пробурмотів він.

— Може, у вас є запитання до пана Сича? — звернувся голова до присутніх. — Питайте, а тоді почнемо наш бенкет.

Питань було небагато. Чи подобається йому місто, чи пише він зараз книжку та чи не написав би він і про Ковилець. Симон коротко відповів усім, пообіцявши, що поміркує щодо останньої пропозиції.

— Справді, чудова ідея, — кивнув Метлух. — Гаразд, не будемо більше втомлювати пана Сича балачками — переходимо до гастрономічної частини нашої зустрічі!

Звідкілясь залунала приємна музика, і епіцентр святкування перекинувся до столів. Симонові відвели почесне місце у центрі, всі інші розмістилися по периметру, неприховано роздивляючись гостя. Від цих поглядів йому було досить ніяково, і він перемкнув увагу на те, що було на столах. У цьому плані організатори попереднього вечора були осоромлені — таке розмаїття страв не на кожному весіллі зустрінеш. М’ясні й овочеві салати й закуски, домашні ковбаси та консервація… З рівними інтервалами були вишикувані пляшки із червоним вином і «казенкою». Він замислено подивився на блискучу півлітру, що стояла якраз перед ним. Поки він її споглядав, голова, який зайняв місце поруч із літератором, наповнив його чарку із сусідньої пляшки.

— Давайте, пане Сич, за ваш приїзд!

Симон збирався було відмовитися, але подумав, що мешканці сприймуть це за образу. Він згадав обіцянку, яку дав собі. Знову доведеться її порушити… Але цього разу хоч можна було виправдатися перед самим собою, що порушує її не з власної вини. Та й не буде ж він напиватися? Минулого разу він наробив дурниць через свій складний характер і погану компанію. Але зараз компанія була просто-таки чудова. Нікому з цих людей він не збирався трощити посуд на голові, та й узагалі, трошки випити не завадить. Усі присутні вже наповнили свої келихи, очікуючи його слова. Симон зважився й підняв чарку:

— За вас і за ваше місто.

Під схвальний гомін він проковтнув пекучу рідину і скривився, коли вона обпалила горлянку і вибухнула у шлунку хвилею тепла. Здається, всі були задоволені — письменник, котрий знає, як поводитися з чарчиною, не може бути поганим письменником. Застукотіли ложки й вилки, і бенкет увійшов у фазу закушування.

Через якийсь час публіка почала відходити від столів і кружляти навколо Симона, намагаючись доторкнутися до нього, поплескати по плечу або й перекинутися словом. До того часу його третя чарка благополучно приєдналася до двох попередніх, і він заходився виливати свою підживлену благодушність на присутніх. Насолоджуючись солодким туманом у голові, Симон безперервно сипав компліменти Ковильцю, який зараз видавався ще привабливішим, та ділився з усіма планами на майбутнє. А чому б, чорт забирай, справді не написати про це містечко у своїй повісті? На тих двадцяти восьми сторінках ще не змальоване місце дії, то хай він провалиться крізь землю, якщо не опише там цей райський куток! Це найменше, чим він може віддячити мешканцям. Його співбесідники кивали з розумінням, неначе прекрасно знали, що таке фабула й сюжетна лінія, та погоджувалися, що селище у них і справді незвичайне.

— Так, пане Сич, — казали вони. — Ви тепер станете одним із нас і побачите, наскільки це гарно…

Після кожної такої розмови в його пальці встромляли наповнену до країв чарку, і він хвацько осушував кожну. Хай бачать, що він теж мужик, а не просто якийсь там белетрист.