Александр Шевченко – Аутсайдери (страница 20)

— Ні, Даре.

— Ні?.. Чому?

— Бо якщо ти залишиш це місто, все зникне, — відказала вона. — Не треба вимагати більшого, ніж є у тебе в руках. Ти не випадково потрапив сюди, і якщо хочеш, щоб ми залишилися з тобою, ти повинен бути тут. Такі правила. Ти можеш їх прийняти?

Справді, навіщо кудись їхати? Знову ризикувати, коли до нього повернулося найдорожче, що було в житті? До біса кляті гроші — за них не купиш те, що є справжньою цінністю.

Даромир підвівся на ноги й знову міцно обійняв дружину. Він не має права ще раз втратити свою сім’ю — цього разу через власну примху.

— Звісно, я можу, — тихо мовив він. — Вибач. Я залишуся. Досить постійних переживань… Я люблю тебе, люблю вас обох, і зроблю все, що завгодно, аби нас більше ніщо не розлучило.

Що завгодно.

23

Визирнувши у вікно, Максим побачив у садку Гришка. Той стояв серед дерев і, здавалося, дивився просто на нього. Його незграбна постать знову викликала почуття тривоги, приглушуючи радощі. Поява матері почала здаватися не такою вже й природною. Він замислився — чого ж хоче від нього цей товстун? Що він хотів показати?

Хіба можливо, щоб померлі поверталися?

Батько з мамою сиділи за столом і розмовляли. Яків захоплено розповідав про подробиці поїздки і нічого навкруги не помічав. Але мати раптом повернула голову і глянула у Максимові очі. У цьому погляді він помітив занепокоєність і… підозрілість?

«Я радий, що ти знову з нами, — несподівано чомусь подумав він. — Я справді радий і дуже щасливий».

Мати всміхнулася йому, і дивний вираз схвильованості зійшов з її обличчя.

Максим підійшов до ліжка й натягнув куртку.

— Ти кудись ідеш? — запитав батько.

— Пройдуся вулицею, — відповів Максим, надаючи голосу ноток безтурботності, і знову ствердно подумав: «Я всього лише вийду прогулятися».

— Синку, я хотіла, щоб ми усі разом пішли в мій дім, — промовила мати. Тоді додала, звертаючись до Якова: — Ви ж не збираєтесь і надалі жити у Ярини?

— Звісно ж ні, — кивнув батько. — Максиме, то, може, й справді…

— Я швиденько, — відказав він якомога спокійніше. — За кілька хвилин повернуся, і ми підемо. А ви поки що поговоріть.

Яків із Марією засміялися.

— Гаразд, — сказала мати. — Тільки швиденько.

Хлопчик вийшов із кімнати і збіг сходами. Помітивши внизу Ярину, він промчав повз неї, перш ніж та встигла до нього звернутися. Раптовий здогад був занадто фантастичним, але хто сказав, що фантастика в книжках є лише вигадкою? Може, мама Марія, якою вона повернулася, справді читає думки? Дуже схоже на те. Але Максим примусив себе викинути зі свідомості ці підозри — якщо він має рацію, то краще їй про це не знати.

А якщо це не його мати? Чи безпечно залишати її з батьком наодинці? З іншого боку, він мусить про все дізнатися. Може, слова Гришка — то лише маячня божевільного, але поки він це не з’ясує, то не зможе заспокоїтися.

Максим вискочив на двір і попрямував уздовж фасаду будинку, обережно пригинаючись під вікнами. Товстун стояв на тому ж місці, причаївшись біля стовбура яблуні. Хлопчик підійшов до нього.

— Якщо ти хотів щось сказати, — мовив він, косуючи на вікно кімнати, — то кажи швидше.

— Ти-и відчуваєш, щось неправильно, так? — пробубонів той. Він простяг руку. — Ході-імо.

— Куди?

— Недале…еко. Покажу. Ти сам… побачиш.

Що залишалося? Він мав дізнатися. Можливо, це пояснить, що ж відбувається. Максим узяв його велику долоню, і вони вийшли на тротуар. Товстун кумедно підстрибував на кожному кроці й насторожено крутив головою навсібіч. Хлопчик ледь устигав за ним.

— Усі думають, що Гришко дурни-ий, — протягнув той. — Що в нього не все гаразд отута, — він тицьнув себе у скроню пальцем. — Але ві-ін б-бачить! Ба-ачить все!

— Моя мати… — Максимові довелося ковтнути клубок у горлі, щоб продовжити.

— Моя мати, яка померла… Вона щойно повернулася. Ти знаєш, як це сталося?

— То н-не вона.

— Що?

Їм почали зустрічатися люди — виходячи з-за хвірток, зупинялися й дивилися на них. Цього разу ніяких усмішок, очі мешканців були підозрілими й ворожими.

— Куди це ви? — промовляв кожен із зустрічних. — Куди ви йдете? Хлопчику, куди ти йдеш із ним?

Максим зберігав мовчанку, позираючи на ці обличчя. Жоден із мешканців не спробував їх затримати, продовжуючи лише несхвально дивитися вслід. «Вони не знають, куди ми йдемо, — майнуло в голові. — Вони не можуть читати його думок!» Гришко похмуро поглядав на них, але не уповільнював ходи. Коли вони дісталися площі й звернули на знайомий шлях, що біг до виїзду з міста, Максим знову спитав:

— Що ти мав на увазі? То не моя мати?

— Ні. Т-тво-оєї матері тут немає.

— Але хто ж це тоді? — крижаний страх дедалі сильніше стискав груди.

— Вона… з них.

«Ми що, прямуємо до школи?» — запитав хлопчик сам у себе, коли вдруге за сьогодні побачив «Діброву». Але товстун перевів його через вулицю й потяг у якийсь провулок, що поступово перетворився на широку стежину. Максим помітив, що вона створена колесами багатьох автомобілів, які колись тут проїжджали. Стежка поступово заглиблювалася в ліс, і, озирнувшись, він побачив лише шматочок міста у просвіті між сосновими стовбурами.

— Я не розумію, — знову заговорив він до свого дивакуватого проводиря. — З кого — «з них»? Там залишився мій батько!

— Вона… заб-б-бере його. Усіх вас забе-еруть.

Слухаючи нерозбірливе бурмотіння Гришка, він поступово починав розуміти. Невже все насправді так? А якщо цей дурник вигадує?

— Не п-послухали Григорія… Ніхто н-не слухав…

— Куди ми йдемо? — почав пручатися Максим, проте пальці товстуна тримали міцно.

— М-майже п-прийшли.

Між сосен майнула збита з дошок кособока халупа. Товстун махнув рукою в її бік:

— Моя. Григорій живе.

— Ти тут живеш? Ти це хотів мені показати?

— Н-ні, інше. Сюди.

Дерева розступилися, і за кілька кроків сонце знову вдарило в очі. Гришко нарешті зупинився й відпустив Максима. Він підвів руку у вказівному жесті:

— Ось.

Хлопчик зрозумів, що це було міське звалище. Але зрозумів підсвідомо, бо всю його увагу поглинуло інше.

За кілька кроків від нього у землі була глибока яма чи котлован. Але замість звичайного сміття (одного разу під час прогулювання ненависних уроків йому довелося опинитися на київському звалищі, тому він знав, як воно виглядає і що в ньому має бути) — цей байрак був забитий автомобілями. Вони утворювали велетенську металеву купу, що здіймалася майже до країв ями. Деякі з машин були геть потрощені, деякі майже цілі, якщо не рахувати вибитого скла та зірваних бамперів. Було важко сказати, скільки їх тут. Кілька десятків… Різних кольорів і різних марок. Ті, що лежали нижче, були дірявими й проіржавілими, і схоже, що спочивали тут не перший рік. Від цього видовища Максим на мить забув про все інше, так і закляк із відкритим ротом. Потім той страх, що досі приспано кублився в душі, почав торкати його спину своїми крижаними голками. Одне жахливе припущення змінювало інше, і він безпорадно глянув на Гришка.

— Усі, що п-приїздили, — відповів дурник на його мовчазне питання. — Коли вво-н-ни потрапили у п-пастку, всі скидали сюди свої м-машини. Б-бо самі с-с…ставали іншими.

— Боже мій, — прошепотів Максим і не почув свого голосу.

— Так, так, їм с-сподобалося, вони залишилися й стали усіма… стали з ними одним…

Гришкові слова відійшли на задній план, а в голові раптом зблиснуло припущення, яке могло бути єдино правильним. Він згадав страшне оповідання, яке читав колись дуже давно. Одна з історій Рея Бредбері з «Марсіанських хронік» про космічну експедицію із Землі, яка прилітає на Марс, і кожен член команди зустрічає там усіх своїх родичів, котрі вже давно померли. Зачаровані раптовими спогадами дитинства, земляни втрачають пильність, і тієї ж ночі всі ці рідні та знайомі перетворюються на монстрів і вбивають увесь екіпаж. Тоді ця оповідка налякала його до нестями, але зараз, коли він почав порівнювати своє становище із фантастичною історією, жах ставав справжнім, а не навіяним цікаво написаною книжкою. А якщо і в Ковильці все приблизно так відбувається?.. Так, але навпаки… Ні, хоч би ким були мешканці містечка, вбивати їх вони не збиралися, інакше зробили б це ще вночі.

— Бо вони ставали іншими, — повторив він Гришкові слова. — Яка ж метаморфоза з ними сталася? Вони потрапляли сюди, і… І їх брали в полон тим, про що вони мріяли, — була власна відповідь.

Так, бо в цьому місті вміють читати думки. Зовсім як у тій книжці…

Тут він пригадав останні слова матері в лікарні, коли вважав, що вона марить… «Стережися мого обличчя, синку!» Невже вона тоді якимось чином побачила все це? Зараз її слова набували нового, моторошного змісту.

Максим залишив батька з істотою, яка прикидається його дружиною. Чи означає це, що тоді він бачив батька, справжнього батька, востаннє?

— Ні, — вирвався з грудей відчайдушний стогін. — Ні, не буває так! Не може бути, це ж реальне життя, а не книжки!