Александр Шевченко – Аутсайдери (страница 22)

Згодом, вештаючись по фойє з усмішкою Мони Лізи й тарілкою недоїденого салату в руках, Симон усе ж зрозумів, що хильнув зайвого. Мелодія, що лунала у вухах, почала здаватися нескінченною, і він замислився, скільки ж часу тут провів. А ще — сміх та й годі… в очах оточуючих він більше не бачив зіниць — як казали в одному фільмі, «надо меньше пить». Тепер їхні очі були білими та виряченими, як у смажених карасів. Він подумав, чи не виправить іще одна порція горілки цей зоровий дефект, але після деяких вагань вирішив, що переборщувати не варто. Краще піти додому й лягти спати, доки не примарилося щось іще гірше. З таким наміром він розшукав у білоокому натовпі Метлуха й плеснув його по плечі, мовивши:

— Е-е… Олексію Степановичу, гадаю, що з мене вже досить. Дякую вам за прийом, дуже вдячний, але координація в мене підгальмовує, а це вірний знак, що треба…

Міський голова повернув до нього обличчя. Риб’ячі очі вже не були для Симона несподіванкою, але, окрім цього, на лиці Метлуха під шкірою жваво рухалися якісь темні плями. Його посмішка була схожа на слід, що залишає палець у густому тісті.

— Залишіться ще ненадовго, — сказав він привітно. — Ще на мить.

25

Усамітнившись із Реґіною в її кімнаті, Даромир нарешті дав волю почуттям. Руки обхопили тендітне тіло, і він рвучко пригорнув дружину до себе, впізнаючи вигин її спини та ніжність шкіри під халатом. Вона відповіла такими ж міцними обіймами, а потім відштовхнулася від підлоги й повисла на ньому, охопивши ногами. Не було насолоди більшої, ніж відчувати живу вагу Реґіниного тіла! Пірнувши у гаряче дихання дружини, Даромир несамовито припав до її вуст, як спраглий мандрівник припадає до живлющого джерела в оазі. З нею на руках він закружляв по кімнаті. Потім, наштовхнувшись на ліжко, вони обоє впали на нього, ні на мить не припиняючи своїх палких пестощів. Якоїсь миті, коли він перервав поцілунок, щоб розстебнути решту ґудзиків її халата, йому здалося, що очі Реґіни цілковито білі. Але повіки змигнули, і ця короткочасна омана зникла без сліду.

Даромир знову пірнув у світ її тіла, який був зараз єдиною реальністю. Губи ковзали по її оголених грудях, і в цей момент танули всі суперечки з власним здоровим глуздом, відчайдушні пошуки істини та причин, які могли б пояснити те, що відбувається. Більше жодних пояснень не треба. Так приємно розчинятися у незнанні, фізично відчувати те, чого насправді не може бути, і не замислюватися над цим. Це і є справжня, природна реальність, непідвладна слабкому людському мозкові. З кожним дотиком пальців до тіла воскреслої дружини він усе більше відчував себе зовсім іншою істотою, якій була дарована ласка пізнати реальність вищого ґатунку.

Раптом дружина відсторонилася від нього. Вона дивилася кудись угору відсутнім поглядом.

— Щось сталося? — стурбовано запитав Даромир, підіймаючись на ліктях.

— Хлопчик… — прошепотіла вона. — Цей хлопчик…

— Що?

Реґіна поглянула йому у вічі.

— Той хлопчик, що живе у Ярини. Він лізе, куди не треба.

— Тобто?

— Ти виконаєш моє прохання?

Він сів на ліжку.

— Слухаю.

— Малого треба провчити, — мовила Реґіна лагідно. Вона торкнулася теплою долонею його щоки, і Даромир замружився від задоволення. — Провчити, бо забагато вже через нього клопоту.

— Ти хочеш, щоб я його вбив? — байдуже запитав Даромир, не розплющуючи очей.

— А й справді… Невелика для нас втрата. Любий, — підвівшись, вона поцілувала його у скроню. — Ти зробиш це?

— Звісно, зроблю, — спокійно відказав він, підводячись на ноги й приводячи одежу до ладу. — Де він?

— Там, де йому бути не слід… Ми покажемо.

Даромир попрямував до дверей, сповнений рішучості.

На порозі Реґіна гукнула його, і він озирнувся.

— Коли зробиш, повертайся до мене, — промуркотіла дружина. Повністю оголена, вона лежала на ліжку, підперши голову, і дивилася на нього білими як сніг очима.

— Обов’язково повернуся, — відповів він з усмішкою і вийшов з кімнати.

Даромир сів за кермо свого BMW і виїхав з узбіччя на дорогу. У свідомості панував цілковитий спокій. Зараз він знайде цього пацана, зверне йому шию, а тоді повернеться до своєї сім’ї, і далі буде, як у казках — «жили вони довго і щасливо». Ні, для чого звертати шию? Ось кращий варіант: він прострелить йому голову, зробить із неї друшляк своїм трофеєм, прихопленим з останнього поля бою. Він потягнувся до бардачка, і в руку впав приємно важкий парабелум. Не даремно ж він його прихопив? Про Артура вже можна забути, зате щеня отримає з цієї штуки кілька порцій металу, який умить позбавить його цікавості. А може, і його батько теж, якщо почне захищати свого вилупка.

Поодинокі мешканці, помічаючи його автомобіль, зупинялися і вказували рукою напрямок, у якому потрібно шукати хлопця. Даромир аж засміявся, побачивши таку одностайність. Як це чудово! Природний комунізм… їдучи вулицями Ковильця, він вдячно кивав головою до кожного із зустрічних і навіть почав насвистувати веселу мелодію.

26

Максим визирав назовні крізь щілину в дошках Гришкової халупи, напружуючи слух і зір. Вони вчасно зійшли з дороги, але схованка була досить умовною. До того ж він уже здогадувався, хто сюди їде, і від цієї думки ставало зовсім погано. Хоча, можливо, що це їхній сусід Даромир на своїй іномарці… Але в будь-якому разі той, хто наближався сюди, навряд чи був людиною.

Звук двигуна посилювався, за мить затріщали гілочки під колесами, й автомобіль опинився в полі зору. Максим застромив пальця до рота й до болю прикусив, аби не закричати, бо він бачив таткові «Жигулі». Усі надії розбилися вщент. А потім водій і його пасажир вийшли з машини — Яків і Марія.

— Погані! — прошепотів Гришко, припавши до іншої щілини. Але Максим тепер і сам це знав. Це не його батько і не його мати, і скоро він теж стане таким, якщо залишиться тут. Але куди він зможе втекти самотужки? Треба знайти інших людей — Даромира або письменника — і сподіватися… сподіватися, що вони виявляться справжніми.

— Відійди, люба, — долинув голос батька. Максим бачив, як він підійшов до багажника й наліг на нього своїми міцними руками. Машина зрушила з місця й покотилася до краю урвища.

— Ні, тату, — шепнув хлопчик, хоча чудово знав, що його справжній батько цього б не зробив. — Благаю тебе, не треба!

Передні колеса автомобіля з’їхали із землі й закрутилися над ямою. Потім «Жигулі» повільно перехилилися через край, неначе дивна гойдалка, й зірвалися вниз. Секунду було тихо, а потім пролунав розкотистий гуркіт і брязкіт скла, і луна прокотилася лісом. Марія засміялася й заплескала в долоні, поглядаючи вниз.

«Чого я чекаю?» — запитав Максим самого себе. Він уже побачив більш ніж достатньо. Сидіти тут було небезпечно — адже не можна сховатись у містечку телепатів.

У щілину він угледів, що Марія дивиться на їхній сховок із веселою посмішкою.

— Виходьте, хлопці! — гукнула вона. — Досить бешкетувати.

Яків підійшов до неї й обійняв за плечі. Вони не нападали. Що ж, можна ризикнути. Максим роззирнувся по Гришковій оселі, відшукуючи хоч якусь зброю, бо здаватися без бою він не збирався. Тут було повно всілякого непотребу, вочевидь, зібраного товстуном для використання у господарстві. Він схопив перше, що трапилося під руку — металевий номерний знак. Ним цілком можна розбити голову, якщо добре вдарити. Максим рушив до дверей, але Гришко схопив його за куртку.

— Ні, не йди д-до н-них! Ті-ікай!

— Відчепися, — огризнувся хлопчик. Він більше не боягуз і не збирається помирати боягузом. І нікому не дозволить зробити з ним те, що зробили з його батьком.

— Ні!

Він вийшов назовні, стискаючи перед собою номерний знак, неначе меч. Істоти, що начепили обличчя його рідних, все ще стояли на місці, по-батьківськи лагідно дивлячись на нього.

— Я знаю, хто ви, — розлючено видихнув він.

— Синку, ти помиляєшся, — відказав Яків, із награним розчуленням схиляючи голову. — Насправді ти нічого не знаєш, а лише припускаєш. Ти не можеш нічого знати, доки не підійдеш до нас. Я запевняю тебе, це неймовірно! Хіба ти не хочеш жити справжнім життям?

— Я тобі не син! — вигукнув Максим тонесеньким голоском.

— Ну, для чого ж так? — засміялася Марія. — Ти ж наша плоть і кров! Я твоя мама, а це твій тато, і ми хочемо, щоб ти приєднався до нас. Повір мені, ти не пошкодуєш. Ми всі тут — одне ціле, одна щаслива свідомість, і це саме те, про що ти завжди мріяв. Хіба не чудово відчувати за собою міць цілого суспільства, частиною якого ти є? Підійди до мене, сину, я хочу обійняти тебе.

— Ні! — скрикнув він, виразно відчуваючи у своїй голові чиюсь сторонню присутність — неначе слизька рука залізла в мозок і почала замінювати одні думки на інші, як дитячі кубики. — Пішли ви!..

— A-а, Гришко, — сказала мати, переводячи погляд йому за спину. — Хто ж, як не ти, міг учудити таке? Усе ще дитинство в голові…

Максим кинув оком назад. Товстун стояв поруч, насупивши брови. Марія знизала плечима.

— Ти завжди був поганою вівцею, — сказала вона. — Виродок нашої великої сім’ї… Як тільки тобі вдалося вискочити в цей світ? Ходяча помилка… Ти назавжди нею залишишся.

— Не прикидайтеся людьми! — Максим намагався обминути їх, тримаючи знак перед собою. Їм не зупинити його, і решті міста також. Хай не вважають його безвільним слабаком, він іще покаже, на що здатний…