Александр Шалимов – Дивний світ (страница 93)

Лоу підняв кришку люка і прислухався. У крижаному коридорі було тихо.

Не зачинивши люк, метеоролог сів на ящик біля койки. Позначалася безсонна ніч. Кортіло спати. Непомітно він задрімав.

Розбудив його чийсь дотик. Лоу схопився. Генріх сидів на койці і щось бурмотів.

Лоу насилу розібрав слово: «Радіо», поспішно обернувся до передавача. З навушників доносився виразний шерех. У тріскотняві й свисті перешкод Лоу ледве розрізнив голос лікаря. Дивне, поступово наростаюче завивання линуло з ефіру, заглушало слова, які кричав у мікрофон Жиро.

— … Зламали… напали… о Господи!

— Ключ, передавай ключем, Рисе! — крикнув Лоу і сам перейшов на ключ.

Відповіді не надійшло. У завиванні, що неслося з навушників, уже нічого не можна було розібрати.

Лоу глянув на годинник. Дев’ята. Ніч настала, а Рассела й шефа все нема. І в лікаря щось трапилося… А може, він знову напився?

Вигук Генріха змусив Лоу швидко озирнутися. З відчиненого люка струмувало неяскраве фіолетово-зеленкувате світло. Лоу стрімко схопився, перекинувши стілець, намацав у кишені комбінезона рукоятку пістолета. Смуга фіолетового світла ставала все яскравішою.

— Хто там? Стояти! — крикнув Лоу, наводячи пістолет на отвір люка.

Відповіді не надійшло, проте світло почало поступово бліднути.

— Стояти! — повторив Лоу, роблячи крок до люка і заглядаючи в нього.

У крижаному коридорі нікого не було. Лише десь удалині блідла, розпливалася неяскрава фіолетова пляма.

Лоу прицілився… І не вистрілив. Світна пляма зникла. Метеоролог закрив кришку люка і засунув її важким ящиком.

Генріх сидів на койці, звісивши на підлогу одну ногу. Широко розплющеними очима дивився на Лоу.

— Хто… там… був?.. — Поляк насилу вимовляв слова перекошеним ротом.

— Не розгледів, — відказав Лоу, прислухаючись. — А ти? Що було з тобою?

— Не… пам’ятаю… дивно… Я, здається, відлежав… руку і… ногу… не відчуваю…

Різкий стукіт не дав йому закінчити.

Ящик, яким був привалений люк, ворухнувся.

Ковальський спробував підвестися, але зі стогоном відкинувся на подушку.

— Спокійно, Генріху. — Лоу зробив крок до койки і заступив собою товариша.

«Тримайся, Фреде, — подумки підбадьорив себе. — Боягуз вмирає тисячу разів, сміливець — лише один раз. Зараз дізнаємося, що за диявольські потвори повзають тут у темряві й діють усім нам на нерви».

У стіні зблиснула смуга світла. Люк поволі відчинявся. Лоу підняв пістолет і приготувався вистрілити.

Стонор першим під’їхав до головного входу Великої кабіни. Сніг біля входу був розчищений, однак закрижанілі двері виявилися замкнутими.

Стонор полегшено зітхнув:

— Нарешті вдома…

Там, у Крижаній печері також був «дім», але після пригоди в підземному лабіринті, а особливо після ночі, проведеної в очікуванні таємничого ворога, цей крижаний дім сповнився незрозумілою загрозою.

«Взагалі в подіях останніх днів багато загадкового і нез’ясовного, — подумав Стонор. — Не викликають сумнівів у своїй реальності лише чотири факти: відкриття величезного родовища урану, виявлення стародавніх виробок, зникнення Латікайнена і важкий параліч Ковальського. Решта знаходиться на межі фантазії і може виявитися просто галюцинаціями.

Після довгих місяців зимівлі у всіх напружені нерви.

Лоу й лікареві привиділася в темряві якась волохата примара. Їм з Расселом причувся шум у підземному лабіринті… І ще ця вражаюча історія зі шнуром, яка могла закінчитися трагічно, а зараз виглядає якимсь маренням…»

Коли Стонор припустив, що шнур перегризений, вони з Расселом вирішили не розлучатися і продовжувати пошуки виходу спільно. Вони пригнітили кінець шнура рюкзаком зі зразками, пройшли через другий коридор і опинилися у величезній камері, через яку раніше не проходили. Довелося повернутися до перехрестя, де був залишений рюкзак.

І ось тут їх чекала нова загадка. Шнур, уздовж якого вони повернулися, не закінчувався під рюкзаком, а тягнувся далі в один з коридорів. Вони навіть не знайшли місця обриву. Рассел, утім, почав запевняти, що на шнурі з’явилося потовщення, якого раніше не було, однак і на місці потовщення не виявилося жодних слідів обриву. Рухаючись уздовж шнура, вони щасливо досягли Крижаної печери. Щоправда, тут їх мало не перестріляв Лоу, але, на щастя, Рассел устиг крикнути, що йдуть свої. Вночі, певна річ, ніхто не склепив очей. Рассел знову і знову перемотував шнур, намагаючись знайти місце, де йому здався обрив, а Лоу порпався в замовклому передавачі.

На щастя, ніч закінчилася, а тут, на головній базі все, здається, гаразд.

Стонор постукав лижною палицею в металеві закрижанілі двері.

У чистому морозному повітрі раннього антарктичного ранку удари пролунали, мов гонг. Проте за дверима ніхто не відгукнувся. Стонор чекав, закусивши губи. Під’їхав Рассел, волочучи санки з Генріхом.

— Спить він, чи що? — роздратовано пробурчав Стонор, знову заходившись гамселити палицею в двері.

За дверима як і раніше було тихо.

— Що ви здійняли такий шарварок?! — крикнув Лоу, який затримався біля метеорологічної будки. — Б’юся об заклад, що пан лікар уночі не витикав носа назовні. Біля будки жодного сліду. Плакали спостереження…

— Удосвіта мело, — відзначив Стонор. — Сліди могло занести.

— Гей, Червона Шапочко, вставай, бабуся приїхала! — загорлав Лоу і, вклавши два пальці в рот, пронизливо засвистів.

Однак і після цього розбійницького свисту, супроводжуваного дробом паличних ударів по металевих дверях, ніхто не відгукнувся.

— Може, з ним щось трапилося, — стривожено промовив Стонор. — Такий гармидер підніме на ноги навіть до нестями п’яного… Доведеться ламати двері.

— Стривайте, — втрутився Рассел. — Двері ще знадобляться. У льосі під метеобудкою є запасний радіопередавач.

— Ідея! — крикнув Лоу. — Спробуємо почати перемовини по радіо.

Метеоролог повернувся через кілька хвилин, тягнучи маленьку блискучу скриньку. Зсунувши хутряну шапку набакир, притиснув до вуха один навушник. Спалахнуло зелене вічко на панелі передавача. Лоу уже відкрив рота, щоб вимовити позивні, але нараз вирячив очі і застиг у подиві.

— Ну що там ще таке, Фреде? — перелякано запитав Стонор, переставши грюкати палицею в двері. — Що трапилося?

— Ні, ви послухайте лише! — вирвалося у Лоу. — Візьміть навушники. Що за кретин!..

Стонор квапливо схопив навушники.

— Алло, Крижана печера, Стонор, Рассел, відгукніться! — виразно почув він уривчастий шепіт лікаря. — Свята Терезо Ліможська, діво Маріє, у ваші руки… алло, переходжу на прийом…

— Мерщій, Фреде, він перейшов на прийом.

Лоу відкашлявся і пустив у ефір такий набір химерної лайки, що Стонор відвернувся, а Рассел заходився збентежено скубати бороду.

— Ти мене зрозумів, Червона Шапочко? — запитав на закінчення Лоу. — Переходжу на прийом.

— Чув, зрозумів, слава Творцеві, — почувся в навушниках голос лікаря. — На Бога, швидше, Фреде! Вони тримають мене в облозі з вечора.

— Хто вони?

— Примари. Щойно вони намагалися зламати двері.

Лоу люто махнув рукою.

— Слухай ти, ліможська мавпо! — заволав він у мікрофон. — Йди на кухню, вмийся і зараз же відчини вхідні двері. Ми стирчимо тут більше години. Ти зрозумів мене?

У навушниках стало тихо.

Лоу знову клацнув перемикачем.

— Ти зрозумів мене?

З навушників виразно долинуло приглушене дихання лікаря. Проте він мовчав. Лоу приготувався утретє повторити своє питання, але в цей час лікар кашлянув і, заїкаючись, сказав:

— Я н-не зовсім ут-тямив… Де ви ст-тирчите б-більше години?

— Вилізь на ліжко Джека, заглянь у перископ і подивися, де ми стирчимо.

— Я не можу зробити як т-ти р-радиш, Фреде. Вони з-зламали перископ і, здається, забрали його з собою.